28 липня 1914 року Австро-Угорщина – внаслідок конфлікту з убивством спадкоємця австрійського престолу, ерцгерцога Франца Фердінанда – оголосила війну Сербії. Це стало приводом для оголошення повної мобілізації в Росії. Через кілька днів, 1 серпня, Німеччина у відповідь оголосила війну Росії, що стало початком Першої світової. Радіо Свобода запитало у професора історії НАН України Станіслава Кульчицького, чи погоджується він, що однією з головних причин участі Росії у Першій світовій було, серед іншого, й українське питання, зокрема намагання російської імперії задушити український П’ємонт – Галичину.
– Якщо відштовхнутися від того, що війна почалася, то зрозуміло, що Росія брала на себе зобов’язання вдарити саме по Австро-Угорщині, тому що було найбільш реально завдати їй поразки. На цьому південному шляху – це якраз кордони України, яка була тоді поділена між цими двома державами-суперницями. Був утворений Південно-Західний фронт, а потім він був доповнений, зі вступом Румунії у війну в 1916 році, Румунським фронтом.
І тут Відень спіткнувся на двох питаннях – польському й українському. До речі, вони були пов’язані. І не випадково вже у 1918 році сталася оця українсько-польська війна, війна за виживання українців на території Східної Галичини, а з другого боку – намагання поляків відреставрувати Річ Посполиту 18-го століття у максимально можливих розмірах.
Ален Безансон, великий історик і мислитель з Французької академії, в одній із перших своїх праць ще на початку 80-х років 20-го століття зауважив, що Росія могла б вийти на передові рубежі в економічному плані, подолати свою економічну відсталість від Заходу, але в національному плані подолання цієї самої відсталості одночасно означало б зміцнення тих національностей, які жили в Росії у тому чи іншому регіоні, і, перш за все, звичайно, в Україні.
України тоді як держави не існувало. Пізніше Микита Шаповала, соціолог, й інші на основі переписів населення окреслили, так би мовити, умовні кордони України, тобто її етнографічну територію, і вона була тоді за своїми розмірами більшою, аніж територія Австро-Угорщини. Це були обриси країни, якби вона стала державою, з великими перспективами, з великим майбутнім.
І ясна річ, що національне питання в тодішній Росії – це, в першу чергу, українське питання. А національне питання в тодішній Австро-Угорщині – це, в першу чергу, звичайно, польське, але на другому місці для Відня було саме українське.
Фотографії Першої світової війни. Вбивство наступника австрійського престолу
– Пане Кульчицький, Ви все вірно кажете і можна з тим погодитися, що у вогні Першої світової війни Україна виникла вже у політичних кордонах?
– Так, звичайно. І коли все ж таки Галичину російські війська окупували у 1914 році, то що зробив Микола Другий? Він почав там вибудовувати Росію. Тобто, у першу чергу було заборонено викладання різними мовами і, насамперед, не німецькою, а саме української, там, де вона була. Тобто спостерігалася жахлива русифікація. Саме під час окупації Росією Галичини у 1914-15 роках і до нової поразки Росії у цій Першій світовій війні.
– Пане Кульчицький, а що Ви думаєте з приводу того, що сьогодні кажуть, наприклад, що Путін, мовляв, хоче повернути світ на 100 років назад. Тобто глава Кремля сьогодні намагається, знову ж таки, як і колись Росія Миколи Другого, вирішити для Росії українське питання?
– Ці твердження обґрунтовані, але справа в тому, що те, що робиться зараз в Росії, тобто політика сучасної Росії, орієнтована на Україну, вона абсолютно не схожа на радянську політику. Це треба обов’язково підкреслити.
В радянські часи Україна була визнана як держава, хоч це була псевдодержава. Українська мова була визнана, думали всі, що ось колись була одна країна – Київська Русь, потім вона роздробилася через монголо-татар, що також було легендою, історичним міфом. Але так було у часи СРСР. Чому? Тому, що Радянський Союз був співдружністю вільних радянських республік, та би мовити, за тогочасною легендою.
Зараз у Москві переконалися в тому, що це – шлях, який веде до того, що було у 1991 році. Отже, тепер вони – я не кажу про Путіна, він маріонетка все-таки, я кажу про тих людей, які вирішують долю Росії, і це, як правило, не олігархи, бо їх там прибрали до рук, а це чиновництво, яке визрівало тут ще від часів Петра Першого, – так-от, ці люди вважають, що треба повертатися до передреволюційної політики щодо України. Тобто не зважати, що вони, українці, є окремою нацією, а що Україна нібито – невдала, пропаща держава, що треба тут підкреслювати, що тут все російське повинно бути, русифікувати Україну.
І якщо дійсно Україна не визволиться, не буде обстоювати свою самоідентичність, то вона просто послужить таким людським матеріалом для планів Москви, яка дуже потребує не лише територій – і навіть не стільки територій, бо це все ж таки найбільша країна світу, – а такого собі людського матеріалу, щоб переселити його кудись на Далекий Схід, який пропадає вже без людей, а там Китай.
– Пане Кульчицький, а виходячи от із цього усього, які мають бути уроки для України, її сучасних політиків, її влади, з підсумків саме Першої світовою війни, й для українців, коли, наприклад, якщо брати навіть Паризьку мирну конференцію 1919-20 років, де українські делегації виявилися тоді в ізоляції?
– Найбільший урок – це, власне кажучи, знати історію і не повторювати старих помилок, які були тоді, у 1918 році. Чому українці опинилися на Паризькій конференції в ізоляції? Хоча б тому, що вони уклали сепаратну угоду з Німеччиною. Це єдина, власне, 100-відстокова причина, чому там взагалі про Україну не було мови. Чому так сталося? Це треба враховувати сьогодні. Зараз Україна єдина в тому розумінні, що так склалася історично з кількох різних регіонів. Але за минулі 25 років нічого не було зроблено, щоб ці регіони якось з’єднати один з одним.