…Пригадала, що українському патріотизму ще наприкінці 90-х нашу сім'ю намагався навчити молодший брат. В Узбекистані він встиг лише народитися, а перший і подальші дні народження святкував уже на історичній батьківщині. На відміну від інших дітей, найменший не застав жовтенят і піонерів, почав ходити до школи в Криму і навіть вивчав мову. Ми з сестрами були звільнені від уроків української мови і літератури (тоді це практикувалося), оскільки не навчалися тут з першого класу.
Чесно кажучи, про все українське я мала досить розпливчасте уявлення, в Криму його за радянських часів практично не було. Як і чисто російського – не лише діти, але й багато вчителів говорили суржиком, що нам було незвично і після грамотної Середньої Азії різало вухо.
Напевно, в цій же школі щось змінилося за декілька років незалежної України. Все почалося з того, що брат змусив всіх вставати перед телевізором під час виконання гімну України перед грою національної збірної з футболу. Цього виявилося мало – гімн потрібно було ще й співати, вивчивши за папірцем, на якому він був переписаний кострубатим дитячим почерком зі шкільного стенду.
Звичайно, це не викликало тоді таких патріотичних почуттів, як зараз.
Ми насилу зберігали серйозний вигляд. Коли в сім'ї після трьох дівчаток з великою різницею у віці народжується син, йому дозволяється трохи більше. Телевізор тоді в будинку був один, тому футбол доводилося дивитися всім. Сам братик малював якісь плакати типу «Україно, вперед!» і розмахував ними перед екраном під час футбольного матчу.
А одного дня я застала його за грою у футбол на обідньому столі (замість футболістів були монети), яку він коментував… українською мовою: «Ми продовжуємо пряму трансляцію зі стадіону «Динамо», починається другий тайм матчу «Динамо» (Київ) – Шахтар (Донецьк). Після першого тайму перевага на боці «Динамо» з рахунком 2:0…».
Брат звик дивитися футбол з українськими коментаторами, а коли по-російськи коментували «Кубок Співдружності» в Москві, оголосив: «Мені не подобається, наче чогось не вистачає!»
Потім ми, старші сестри, водили його на матчі «Таврія» – «Динамо» в Сімферополі, поки він не почав ходити туди самостійно разом з друзями.
Коли доводилося поїхати у відрядження до Києва, проблем з вибором подарунку молодшому не було – весь асортимент з футбольною і патріотичною символікою. Отже, футболка з «тризубом» і написом «УКРАЇНА» у нього вже давно є, хоча саме зараз вона стала найбільш актуальною.
А скільки таких, як він, що не лише виросли, але й народилися в незалежній Україні? Це покоління не знало «совка». І не хоче його знати. Якась жменька людей похилого віку, що мріяли померти в Росії, не повинна позбавляти їх майбутнього.
Ельзара Бешуйлі, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції