«Russia is a riddle, wrapped in a mystery, inside an enigma» («Росія – головоломка, загорнута в таємницю, занурену в загадку») – один з найбільш відомих афоризмів лауреата Нобелівської премії з літератури Вінстона Черчілля. Це слова з його радіовиступу в жовтні 1939 року, навіяні, мабуть, подіями тієї епохи – сталінським пактом з Гітлером і розділом Польщі. Фраза має продовження, яке цитується набагато рідше. Не в змозі розгадати російську головоломку автор зі здивуванняям запитує: «Вut perhaps there is a key. That key is Russian national interest» («Але, можливо, до неї є ключ. І цей ключ – національний інтерес Росії»).
Великий англієць помилявся у своєму припущенні. Ніякого «російського національного інтересу» в сталінському плані Другої світової війни не було. План цей призвів до загибелі десятків мільйонів росіян – трагедії, від наслідків якої Росія так і не оговталася. Ключ до розуміння російської зовнішньої політики дійсно існує. Вона майже завжди в історії Росії визначалася не національними інтересами, а особистими інтересами диктатора, що стояв на чолі країни.
У 1939 році зовнішня політика СРСР була справою винятково однієї людини – І.В. Сталіна. У 2014 році справою іншої людини – В.В. Путіна. Ключ до розуміння зовнішньої політики Росії сьогодні як і в 1939-му – ментальність цієї людини, система його життєвих пріоритетів, цілі, які він перед собою ставить. Фундаментальним пріоритетом діяльності В.В. Путіна на сучасному етапі є довічне утримання ним особистої влади. Занадто наочні були уроки її втрати колегою Путіна Х. Мубараком і особливо колегою М. Каддафі. Благородній меті утримання влади цілком підпорядкована і зовнішня політика Росії, яка проводиться Путіним.
Черговий цикл своєї перманентної гібридної війни з Україною Путін почав не 20 лютого, як це вибито на пам'ятних медалях героїв підкорення Криму, а ще в середині минулого року – тиском, шантажем, підкупом змушуючи Україну відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Путін розумів, що імплементація цієї угоди призвела б насамперед до зміни правил гри в самій Україні. Українське «так» Європі на 90% означає «ні» пострадянській моделі кримінального капіталізму. Успіх України, що обрала європейську модель розвитку, – Кощеєва смерть путінізму, цієї убогої філософії нижчих чинів КДБ, очманілих від кришування меблевих магазинів і розпилювання нафтових компаній.
Український приклад став би занадто заразливим для російського суспільства і зробив би падіння путінського режиму невідворотним у найближчій історичній перспективі. Тому Україна, на думку Путіна, має або назавжди залишитися в системі пострадянського паханату, або піддатися розчленуванню. Анексія Криму стала першим кроком у виконанні цього вироку. Кримська промова 18 березня замислювалася Путіним як пропагандистська презентація urbi et orbi приєднання Криму в максимально вигідному для Кремля світлі. Несподівано, як мені здається, і для самого оратора, ця промова стала чимось значно більшим, вона вирішила для Путіна особистісну проблему не менше, а навіть більш важливу, ніж придушення української революції.
Будь-хто, навіть найбільш жорстокий авторитарний режим, не може спиратися тільки на насильство. Такому режиму обов'язково потрібний якийсь системотворний міф, що обнадіює на певний час значну частину населення. І ось на наших очах народжується новий духопідйомний осяйний міф про Володимира Таврійського, збирача земель руських. До 18 березня контроль над Києвом був метою, анексія Криму – одним з інструментів її досягнення. Після 18 березня збирання російських земель, «криміналізація» всього простору колишнього Радянського Союзу або навіть колишньої Російської імперії стає, за задумом кремлівських міфотворців, містичною надметою і вищим сенсом існування посталого, нарешті, з колін російського етносу, який отримав гідну національну ідею. А заодно і легітимізацією довічного правління Путіна в одежах Месії «Русского міра».
Збирання російських земель, «криміналізація» всього простору колишнього Радянського Союзу або навіть колишньої Російської імперії стає, за задумом кремлівських міфотворців, містичною надметою і вищим сенсом існування посталого, нарешті, з колін російського етносу
Судячи з телевізійної істерії та опитувань громадської думки, наше арійське плем'я, яке володіє унікальним генетичним кодом, спустилося з Карпатських гір і поширилося на півсвіту до форту Росс в Каліфорнії, проковтне цей духопідйомний дискурс з не меншим захопленням, ніж свого часу мобілізуючий лозунг «мочити в сортирі». Це романтичне перезавантаження системотворчого міфу гарне для правителя ще й тим, що автоматично має на увазі наявність зовнішніх ворогів і націонал-зрадників, а значить, легко і назавжди пояснить і майбутню обвальну деградацію економіки і необхідність суворої зачистки незгодних. Власне, ніякого іншого порядку денного, який об’єднує кремлівську владу, він сформулювати вже не в змозі.
Однак, як я попереджав ще півроку тому, одночасно Путін стає заручником нового героїчного міфу, який підкорив серця вразливих росіян. У пропагандистській експлуатації цього міфу чаїться серйозна небезпека, логіка його вимагає динаміки, картини всесвіту «Русского міра», котрий безперервно розширюється. Статика і будь-який натяк на відступ перед зовнішнім ворогом смертельні, породжують навіть серед найгарячіших прихильників страшну підозру: «Цар несправжній!» Тепер до самого свого останнього дня при владі він приречений бути Володимиром Справжнім, лестити і потурати своєму арійському племені.
Труднощі стали наростати несподівано швидко. У своєму засліпленні кримським тріумфом Путін упустив три важливі обставини. По-перше, недооцінив ступінь опору нової української нації колоніальній для неї ідеї «Русского міра». Ще в березневій промові він пообіцяв розпаленілому арійському племені Новоросію – вісім областей, незаконно переданих Україні більшовиками, Бог їм суддя. Але з'ясувалося, що в шести з восьми зарахованих до Новоросії регіонах не знайшлося навіть досить недоумкуватих бабульок для організації регулярних масовок з хоругвами і путінськими іконами. У двох областях в декількох містах вдалося закріпитися озброєною до зубів різношерстою компанією полковників ФСБ і ГРУ, десятників МММ, фашистів РНЕ, кримінальників, кадирівців, ряджених казаків, схиблених ветеранів тридцятип'ятирічної афгано-кавказької війни. Для того, щоб їх з України не вибили, необхідна постійна присутність там регулярної російської армії з танками, БТРами, установками «Град» і навіть ЗРК «Бук», які іноді стріляють по малайзійських лайнерах. Проект «Велика Новоросія» зіщулився до окремих районів Донецької та Луганської областей.
Проект «Велика Новоросія» зіщулився до окремих районів Донецької та Луганської областей
По-друге, несподіванкою для Кремля стали відносно жорсткі санкції США і Євросоюзу, вельми чутливі для і без того стагнуючої російської сировинної економіки. Перша реакція Заходу була досить стриманою: на анексію Криму готові були б закрити очі, якби Москвою не були одночасно заявлені проект «Новоросія» і тим більше мегаконцепція «Русского міра». Навіть найскромніша спроба її реалізації могла б поставити під питання територіальну цілісність принаймні двох держав-членів НАТО. Це про Україну Обама і Расмуссен негайно оголосили: ця країна не є членом НАТО і тому військове втручання США та Північноатлантичного альянсу абсолютно виключається. Про Латвію і Естонію так вже не скажеш.
Думка про можливе військове зіткненні з ядерною супердержавою, на чолі якої до того ж перебуває людина, що живе в іншій реальності, є кошмаром для лідерів країн НАТО. Вони не хочуть випробовувати долю і саме тому готові використовувати тут і тепер всі економічні та політичні засоби для того, щоб небезпечна для самої Росії і для оточуючих її країн химера «Русского міра» зазнала поразки в Донбасі і про неї благополучно забули назавжди.
По-третє, економічні проблеми, які вже виникли в результаті санкцій і ще загрожують виникнути, різко загострили суперечності між двома угрупованнями у вищому ешелоні путінського режиму – глобо-клептократами і націонал-клептократами. Зав'язані всім своїм «бізнесом» і стилем споживання на Захід глобо-клептократи несуть величезні фінансові втрати і відчувають наростаючі життєві незручності. Націонал-клептократи, готові патріотично красти в Росії і марнувати життя на курортах Криму та Арабських Еміратів, навпаки, бачать в тому, що відбувається, історичний шанс остаточно потіснити своїх конкурентів, олігархів єльцинського посліду, біля керма влади. Як багато років тому рекомендував наш євразійський мислитель Дугін: «Розумніше дати можливість розчленувати накрадені імперії атлантистів багатьом російським патріотам (новим «економічним опричникам»), розділивши їх на невеликі опричні паї (постолігархічні ваучери), щоб не було проблем з тим, де ховати надлишки».
Скавучання бульдогів, що зчепилися під кремлівським килимом, доносяться у формі «аналітичних» статей та інтерв'ю призначених ними балакаючих голів. Почитайте, наприклад, професора Караганова, який нещадно викриває в маніфесті «Уникнути Афганістану-2» антимодерністські неконкурентоспроможні сили, які намагаються під прапором патріотизму відтіснити більш освічені й ефективні верстви бюрократії та буржуазії. Або, для різноманітності, – полковника Гіркіна-Стрєлкова, який гнівно таврує гієн-зрадників, котрі здали в Мінську Новоросію, які проникли у вищі ешелони влади і навіть називають себе друзями президента. Як колись Керенський між більшовиками і Корніловим, а потім Горбачов між Єльциним і ГКЧП, Путін стає все сильніше затиснутим між двома однаково незадоволеними його політикою групами впливу на самій вершині влади: між жадібними олігархами і довбанутими імперцями, між шостою колоною і шостою палатою. І ті й інші за інерцією ще вірнопідданськи апелюють до президента як до верховного арбітра, але терпіння їхнє вичерпується, а руки зрадницьки тягнуться до шарфиків і табакерок.
Андрій Піонтковський, політичний експерт
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції