Днями прокинулася від того, що мені зателефонував мій близький друг. Він їде до мене, везе мені деякі речі і ще дещо з дому. Телефонував з Вознесенська. Він плакав у трубку. Він навіть не плакав. Він майже вив від болю і від щастя відразу.
Я ніколи не думала про те, що таке свобода.
Мене багато хто не зрозуміє. Не зрозуміють так само, як захоплюючись красою природи, я із захватом розповідаю знайомим про красу і велич печерного міста, блукаючи ним. І раптом я звертаю увагу на порожній погляд того, до кого адресовані мої слова. Все. Усередині – прірва. Величезна прірва, або навпаки, велика стіна розділяє мене й іншого, хто зі мною. Я захоплююся тисячний раз, а він байдужий навіть уперше.
Є люди, для яких такий перетин «кордону» можна порівняти з виходом із в'язниці. Причому з виходом не злочинця, а невинної людини, яку раптом виправдали
Так і тут. Є люди, які перетинають цю межу щотижня і не помічають труднощів ні фізичних, ні психологічних. Є ті, хто страждають в кілометрових чергах, проклинаючи тільки тих, хто вкрав дорогоцінний час... Але ця людина не відчуває психологічної драми. А є ті, для кого такий перетин «кордону» можна порівняти з виходом із в'язниці. Причому з виходом не злочинця, а невинної людини, яку раптом виправдали.
Дехто запитує, чому ми не зробили цього раніше. Чому не поїхали у вільну і незалежну Україну, якщо в Криму так погано...
Відповім.
Крим – це моя батьківщина. На найстарішому сімферопольському кладовищі, що біля ринку, серед перших могил на каменях, що вросли в землю, вгадуються прізвища моїх предків. І так з покоління в покоління прив'язка до Сімферополя тільки росла. Я люблю Сімфер. Це моє місто. Я хочу, щоб це був прекрасний історичний і культурний центр.
Батьківщина і Свобода. Зараз ці два слова розійшлися, як день і ніч, як літо і зима. І тільки розуміння того, що за перешийком можна дихати на повні груди і що свіжий вітер з півночі принесе до болю прекрасне відчуття...
Одного разу мені довелося проїхати в міжміському тролейбусі. Біля мене сиділа жінка і говорила телефоном з дочкою. Вона розповідала, що нарешті виїхала в Ялту з цієї діри, що Сімферополь – це убоге і брудне село. Я не стала дискутувати з нею, бо мені самій було соромно від того, що з року в рік мільйони витрачаються на реконструкцію центральних вулиць, а на туристичні маршрути або на головну трасу, якою проїжджають туристи з вокзалу на південь – нічого. Нуль. Тільки іноді латають дорогу перед приїздом чергового перцю з уряду.
Що змінилося зараз? Та нічого. Все те саме, тільки тепер дорогу лататимуть перед приїздом іншого перцю з іншого уряду.
Мій дорогий Сімферополь, мій улюблений Крим. Моя земля. Я люблю тебе. І я люблю свободу. Але для мене зараз ці поняття стали діаметрально протилежні. І для багатьох.
Батьківщина і Свобода. Зараз ці два слова розійшлися, як день і ніч, як літо і зима. І тільки розуміння того, що за перешийком можна дихати на повні груди і що свіжий вітер з півночі принесе до болю прекрасне відчуття...
Не багато хто з материкових українців розуміє нас, кримчан, коли ми зізнаємося в любові до України. Не розуміє нашого захоплення від перших українських прапорів на нашому українському кордон
Не багато хто з материкових українців розуміє нас, кримчан, коли ми зізнаємося в любові до України. Не розуміє нашого захоплення від перших українських прапорів на нашому українському кордоні. Я вночі ридала від того, що побачила наш прапор. Не у мене маленький, в машинці, яка вже в'їхала в Україну всіма правдами і неправдами... а великий український прапор на кордоні. Я і зараз сиджу і плачу. Цей прапор дзвенить у голові одним словом – СВОБОДА!!!
Ви не розумієте, як щасливо живете тут, в Україні. Незважаючи на її злидні і руйнування від війни. Ви можете вільно виходити на протести, на акції без попереднього узгодження, влаштовувати флешмоби. Просто вільно говорити.
Я навчилася говорити тихо. Я в Сімферополі навчилася дивитися вниз, нахиливши голову вперед, щоб агенти спецслужби не прочитали по губах те, про що говорю. Я навчилася писати співрозмовнику, сидячи за столом, а в цей час читати якісь вірші про природу... Ми всі цьому вчимося. Ми вчимося виживати. Ми вчимося ховати інформацію, яку передаємо один одному. Ми прилушуємо в собі емоції, коли очі в очі зустрічаємося з ура-патріотами «кримнаша»...
Того дня плакав мій друг. Йому хотілося обійняти кожного, бо кожен – це українець.
Нас всіх, без винятку всіх, хто за віросповіданням українець, хто за світоглядом українець, хто духом – УКРАЇНЕЦЬ – об'єднує одне. Це солодке слово СВОБОДА!!!
І ми всі разом, кожен потроху, зробимо нашу країну квітучою європейською державою.
Головне, щоб нам не заважали.
Ліза Богутскі, кримчанка, блогер, правозахисниця
Думки, висловлені в рубриці «Блог», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції