Василь Порох: Як українці Крим рятували, і звідки чекати порятунку українцям Криму

Рубрика «Погляд»

Наприкінці жовтня, коли Україна відзначала ювілейну, семидесяту річницю визволення своїх теренів від нацистських загарбників, близька до кримської окупаційної влади газета «Крымская правда» розродилася статтею такої собі Наталі Пупкової під назвою «Три визволителі» та з підзаголовком «Як кримчани Україну рятували, а українець – півострів».

«Тепер це вже не наша країна», – пафосною сентенцією починається матеріал. Дійсно, заради справедливості слід зазначити, що для «Крымской правды» Україна ніколи не була «своєю» країною. Більш ніж два десятиліття цей часопис, як і безліч інших видань півострова, проводив відверту українофобську діяльність, на яку влада не звертала уваги.

Зокрема, пані Пупкова «своєю» не вважає ту Україну, де більше не є знаменною датою день створення Червоної Армії, яка 70 років тому звільнила територію тоді ще союзної республіки від нацистів, а святковим натомість став день створення УПА, бійці якої буцімто співпрацювали з фашистами. Та тільки нема відповіді на питання – з якого дива українці повинні мати за національне свято дату боїв Червоної Армії з німецькими вояками під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року. Яких, до того ж, не було і бути не могло.

Ну, а що ж стосується «українського національного нацистського свята» 14 жовтня – то навряд чи цей день можна приписати виключно Українській повстанській армії. Як зазначає львівський письменник і публіцист Юрій Винничук у матеріалі «Ігри професійних патріотів», свято Покрови, яке дійсно відзначається в Україні 14 жовтня, починаючи з ХІ сторіччя, шанували і козаки, і бійці УПА, однак жодних даних про те, що УПА було створене на Покрову, немає. На думку Винничука, під час цього святкування потрібно приділяти увагу всім захисникам українських теренів усіх часів.

Та повернімося до пані Пупкової, яка побивається тим, що в Україні зараз «принижують справжніх героїв, знущаються з пам'яті 9 мільйонів мирних мешканців – жертв фашизму, а в поки ще містах-героях Києві та Одесі проводять ходу неонацистів». Хотілося б прояснити деякі моменти по пунктах.

Почнемо з теми приниження справжніх героїв. Як доброзичливо ставляться до них у державі, де у відповідь на всі закиди лунає «ЗатоКрымНаш» – ні для кого не секрет. Скажімо, 27 січня ц.р. російська преса урочисто повідомила, що до 71-ї річниці розгрому радянськими військами німецько-фашистських військ у Сталінградській битві її учасникам видадуть подарункові набори та виплатять аж по тисячі рублів (близько 330 грн.), а удовам ветеранів і «дітям Сталінграду» нададуть одночасну соціальну допомогу в розмірі 500 рублів (близько 160- 170 гривень). Так само по тисячі рублів волгоградським ветеранам обіцяли до Дня Перемоги. Справді, до такого гуманного ставлення до ветеранів, коли раз на кілька років виплачується по парі сотень гривень учасникам доленосних визвольних змагань, «фашистській» Україні ой як далеко.

І про знущання з пам'яті радянських вояків теж знайдеться, що сказати. Нещодавно один з кримських переселенців, який з родиною переїхав до Києва, виклав у соцмережах фотографії стели на честь мешканців Житомирщини, загиблих на фронтах Другої світової війни; на пам'ятному знаку є й імена кількох чоловіків з його роду, які віддали своє життя за волю України. «Пам'ятник пофарбований, навколо загорожа, поруч квіти! А ви і досі всім розповідаєте, що в Україні всі пам'ятники воякам ВВВ зруйновані, неонацизм квітне, і тому подібне?», – обурено запитував чоловік, для порівняння додавши світлини занедбаного пам'ятного знака на спомин про Другу світову війну, розташованого в його рідному місті. «Я хочу тільки запитати кримських патріотів Росії: що вам заважало вшановувати пам'ять жертв війни, коли Крим був українським? Може, просто руки не звідти ростуть? На що ви здатні, великі борці з українським фашизмом, які ніколи не помічають, що коїться в них під носом? Тільки звинувачувати когось у своїй бездіяльності та недолугості», – дорікнув кримчанин своїм землякам, вже колишнім...

Недаремно відомий радянський і російський актор Олег Басилашвілі, який у червні ц.р. всупереч офіційній державній риториці назвав російсько-українську війну неправедною, порадив своїм співвітчизникам займатися не загарбанням нових земель, а внутрішнім облаштуванням країни. Як дієвий захід він запропонував віддати частину квартир у нових елітних житлових будинках, в яких майже ніхто сьогодні не живе через шалені ціни на квадратні метри, ще живим ветеранам війни. «Хай вони хоча б решту своїх років поживуть у людських умовах. Дайте їм пенсію не кілька тисяч, а по сто тисяч кожному. Їх же лишилося вже так мало… Не віддаєте? Що ж вам так шкода? Що ж ви за куркулі такі? Як вам не соромно дивитися на людей, що врятували вас?» – у розпачі запитує діяч мистецтва...

Ну а що ж стосується неонацистських маршів – достатньо лише задати пошуковій системі запит за ключовими словами «Русский марш», аби скласти собі уяву про те, які дійства зазвичай відбуваються 4 листопада, до російського дня національної єдності. На відміну від фашистських перегукувань «Слава Україні – Героям слава», якими 23 роки утискали російськомовне населення Криму, на маршах лунають такі любі серцям і вухам кримчан миролюбні заклики «Слава России!» або «Слава Руси!», «Конец оккупации – свободу русской нации!», «Мы – Русские! С нами Бог!», «Русские, вперёд!», «Все хотят, и я хочу по е**лу дать хачу», «Севастополь/Бахчисарай/Джанкой (і т.д.) – русский город!», тощо.

Але таких дрібниць пані Пупкова в рідному середовищі «русского мира» воліє не помічати. Наразі вона бере на себе іншу місію (до речі, справді поважну і благородну) – нагадати про трьох Героїв Радянського Союзу, які презентують три найбільші етнічні групи Криму: росіян, українців і кримських татар. Зокрема, ім'я Абдуля Тейфука відоме дуже багатьом. До росіян авторка зарахувала сімферопольця з українським прізвищем – Миколу Розенка.

На початку червня під Керчю пошуковці знайшли рештки чотирьох бійців, одному з яких належала медаль «За відвагу» №468465. Власником відзнаки виявився старший сержант Ілля Якович Яковенко, українець. Народився він 26 травня 1900 року (за іншими даними 1890 року) в селі Василівка (зараз Гребениківка Сумської області). Воював на Південному, Північно-Кавказькому фронтах, боронив Крим, двічі був контужений. У листопаді 1943-го року в складі десанту форсував Керченську протоку, бувши командиром кулеметного підрозділу. Відзначився в бою під час розширення плацдарму на північ від Керчі та захоплення висоти Царський Курган. Вбитий 20 листопада 1943-го року. У донесенні про остаточні втрати полку навпроти прізвища Іллі Яковенка зазначено: «Залишений на нейтральній території»; така ж позначка стоїть навпроти імен Євгена Макаренка з Донецька та Михайла Куксенка з Одещини. 16 травня 1944 року за героїзм під час розширення Кримського плацдарму Іллі Яковенку посмертно надано звання Героя Радянського Союзу; на його честь у 1948-му році було перейменоване село Киз-Аул Ленінського району.

Незважаючи на цікаву оповідь про нашого героїчного співвітчизника, матеріал загалом нагадує більше нейролінгвістичну маніпуляцію, ніж історичну розвідку: по декілька разів повторюються репліки на кшталт «Це вже не наша країна» (щодо України), «Кримчани воювали за Україну, а українці – за Крим», «Тоді захищали спільну батьківщину», «Тоді не ділилися на національності та землі, на своїх і чужих» тощо. Шкода, авторка ані словом не натякає, що було б тим, хто в 40-ві роки ХХ ст. спробував би відмовитися захищати «отечество», чи бодай затнутися про поділ на національності та землі в «єдиному й неділимому СРСР», у кордонах якого мало не кожний клапоть «общей родины» був рясно политий «русской кровью» і відтак проголошувався «исконно русской землей»...

Це тільки зараз у «неонацистсько-бандерівській» Україні можна вільно марширувати вулицями з прапорами чужої держави, закликати військову техніку та вояків під цими ж прапорами, проголошувати її територію «искусственно собранным недогосударством» і прищеплювати на її тіло паразитів у вигляді щедро фінансованих терористичних «народних республік», паралельно домовляючись про її поділ з очільниками інших держав... Та й зрештою, чи ж для того українці століттями боронили Крим, аби сьогодні на півострові їхнім нащадкам було заказано розмовляти своєю мовою, ходити до своїх шкіл, читати свою пресу, слухати своє радіо та дивитися своє телебачення, молитися у своїх церквах, відкрито вважати себе частиною свого народу, своєї держави, історії, культури? Та й ще щоб їм розповідали, що їхнього народу на цій землі і сліду ніколи не було, що нема тут їх і зараз, а коли хто називається українцем – той провокатор?..

І годі сподіватися на те, що колись-таки кримські фахівці в галузі «українського неофашизму» бодай словом згадають тих оборонців української державності, яких породила кримська земля. Скажімо, генерал-хорунжого Віктора Куща – однофамільця (а хто зна, чи й не родича) архиєпископа Сімферопольського і Кримського УПЦ КП Климента, який сьогодні стоїть в обороні кількох сотень кримських українців-християн, гнаних буревіями теперішніх подій на півострові...

Народився майбутній український військовик у 1887 році в Сімферополі. Військову освіту здобув в Одеському піхотному училищі 1904 року. В складі 15-го пішого полку брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 років. За особисту хоробрість нагороджений двома орденами. 1912 року закінчив Миколаївську академію генерального штабу. У роки війни був штаб-офіцером для доручень штабу 4-го Сибірського армійського корпусу. В українській армії з серпня 1918 року. За Гетьманату – начальник відділу 1-го квартирмейстерства Генерального штабу, начальник штабу 13-ї пішої дивізії. У січні 1919 року – начальник організаційного відділу Генерального штабу, пізніше – начальник розвідувального відділу Дієвої армії УНР, штабів Запорізького корпусу, Запорізької групи та генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу. 1920 року став генерал-хорунжим. Був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. 1923 року в Каліші налагодив видання журналу «Табор», був його редактором до 1939 року. Співорганізатор Українського воєнно-історичного товариства у Польщі. Автор багатьох публікацій з історії Визвольних змагань. Помер 21 листопада 1942 року в віці 55 років.

Так само, як славетних севастопольських матросів Петра Кішку та Гната Шевченка, до «русских воинов» у Криму зараховують Івана Голубця, українського хлопця з міста Таганрог, яке з 1920 по 1924 рр. належало до Донецької губернії УРСР.

Скінчивши 7 класів, Іван працював на Азовському металургійному заводі. У 1937 році мобілізований до ВМФ. У 1939 році скінчив Балаклавську морську прикордонну школу, служив у 1-му та 2-му Чорноморських загонах прикордонних суден. Учасник Другої світової війни з червня 1941 року. Стерновий сторожового катера «СК-0183» (3-й дивізіон сторожових катерів, Чорноморський флот). 25 березня 1942 року в обложеному вже п'ять місяців Севастополі відбувся обстріл Стрілецької бухти артилерією супротивника. Коли в машинному відділенні сторожового катера виникла пожежа, Іван Голубець взявся до її гасіння. Від влучання другого набою на катері вибухнули бензоцистерни, став вибухати артилерійський боєзапас. Виникла загроза вибуху запасу глибинних бомб і знищення суден, що перебували в затоці. Усвідомлюючи небезпеку, відчайдушний вояк відкочував за борт палаючого катера бомби, доки не стався вибух. Жертвуючи собою, 26-річний старший матрос-прикордонник врятував десятки людських життів і бойові катери. Звання Героя Радянського Союзу Іванові Голубцю надано 14 червня 1942 року посмертно. На місці загибелі було споруджено погруддя Героя, а його ім'я довічно занесене до списків частини. Ім'ям Івана Голубця названо вулиці в Севастополі та Сімферополі, а також у Каневі на Черкащині.

А чи багато кримчан знають, хто першим встановив прапор над Сапун-горою під час штурму Севастополя? Хто згадає ім'я Івана Яцуненка із села Оженківка на Дніпропетровщині, якому судилося стати Героєм Радянського Союзу?..

Народжений у селянській родині, Іван Яцуненко скінчив 7 класів, після чого працював трактористом в одному з кримських радгоспів. Був мобілізований у 1940 році. На фронті під час Другої світової війни з серпня 1941 року; пораненим потрапив у полон, з якого втік; з березня 1944 року – знову на фронті. У бою 7 травня 1944 року під Севастополем одним з перших увірвався на Сапун-гору, що була в тактичному плані ключовою позицією на підходах до міста. Невдовзі під час вибуху міни дістав важке поранення й потрапив до шпиталю. Тривалий час вважався загиблим – на гранітному пам'ятнику полеглим героям штурму Сапун-гори було викарбуване його прізвище. Звитягу Івана Яцуненка змальовано на реалістичному полотні діорами «Штурм Сапун-гори». Наказом Президіуму Верховної Ради СРСР від 4 червня 1954 року Яцуненко дістав звання Героя Радянського Союзу із врученням ордену Леніна та медалі Золота Зірка». Жив у Севастополі, де й помер 10 лютого 1983 року і був похований на цвинтарі селища Дергачі.

Мало хто згадує ім'я ще одного українця – Василя Мусійовича Кулинича, який у роки Другої світової війни в Ялті та околицях був більше відомий як «дядя Вася». Сам він родом із села Остапа Вересая, до Криму переїхав 1922 року. За його спогадами, старі кримчани знали і добре розуміли українську мову, співали українські пісні, глибоко шанували і сприймали кобзарське мистецтво. Культуролог, винахідник, годинниковий майстер був також кадровим військовим, який пройшов дві світові війни. Василь Мусійович, який очолював штаб Ялтинського партизанського загону, власноруч застрелив у бою на Яйлі німецького коменданта Ялти Бітнера, офіцера, нагородженого з рук Адольфа Гітлера двома залізними хрестами; по смерті того в цинковій домовині відправили на літаку ховати в Берліні.

Восени 1941 року гітлерівці почали перевозити Ай-Петринським шляхом до обложеного Севастополя військову техніку та війська. Про це дізналися в Ялтинському партизанському загоні, який діяв тоді в районі Ай-Петринського перевалу. Група саперів-партизанів на чолі з Василем Кулиничем підірвала шосе, після чого протягом окупації Криму німці не могли користуватися ним.

А ще Василь Кулинич вправно грав на скрипці, володів оперним басом, виконував ролі в українських виставах, режисерував. Був директором клубу промкооперації та держторгівлі, який мав 152 актори-аматори, що утворювали змішаний хор, і драматичний колектив, який ставив п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю» та «Невольник» Кропивницького, «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Наталка Полтавка» Котляревського. Та тільки кому зараз у Криму потрібні такі «компрометуючі» подробиці?..

І однозначно не піддаватиметься розголосу в Криму ім'я ще одного українця, Володимира Шарафана, який брав участь у звільненні Севастополя, простим вояком героїчно бився за Сапун-Гору, Сахарну Головку, Малахів Курган, де в бою був тяжко поранений. За доносом 4 липня 1944 року, у військовому госпіталі Алушти був заарештований, у грудні засуджений до вищої міри покарання з конфіскацією майна, і «вдячною Батьківщиною» 12 лютого 1945 року розстріляний. Тільки в 1993 році в незалежній Україні після звернення до військової прокуратури Одеського військового округу вдалося дізнатися правду.

В архівах НКВС знайшлося кілька томів справи Володимира Шарафана, після вивчення яких він був виправданий згідно із законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Причиною була його участь в... ОУН. Саме так, в Організації українських націоналістів, жертвам якої у Сімферополі вже кілька років стоїть пам'ятник. Щоправда, у Криму нечисленні ОУНівці самі були жертвами як німецьких, так і радянських каральних органів – причому дуже часто через доноси колишніх російських білогвардійців, які під час німецької окупації Криму повернулися на півострів і, обійнявши провідні посади в керівних місцевих органах, «відбудовували всією силою матушку Расєю», як писав у своєму репортажі з Криму оунівець «Яр» у червні 1942 року.

Івана Осадчука, районного провідника українських повстанців, у грудні 1941 року гестапівці заарештували в Євпаторії, а згодом розстріляли. У лютому 1942 року гестапо заарештувало 14 повстанців Джанкойського загону на чолі з Романом Бардахівським та його помічниками Наконечним, Степаном Вонкевичем і Михайлом Любаком; усіх їх німці розстріляли у протитанкових ровах за містом, разом з місцевими євреями. До їх знищення були причетні білогвардійці-росіяни, перекладачі гестапо, що втекли до Джанкоя з Керчі, взятої червоноармійцями.

Що ж стосується Володимира Шарафана – до того, як бути мобілізованим до Червоної армії, він, відомий також як «Усач», і «Друг Ша», обіймав одну з керівних посад Кримської обласної ОУН, взявшися за управління підпільною мережею, яка працювала в жорстких умовах окупації та серйозної конспірації. Незважаючи на пропаговані антиукраїнськими псевдоісториками дані, українські повстанці у Криму в бойових діях участі не брали. Основним їхнім завданням була матеріальна і моральна допомога українському населенню Криму та оборона його прав на культурний розвиток.

З цією метою у 1942 році в Сімферополі було створене «Бюро допомоги українцям»; невдовзі були засновані укра їнські початкові школи, а в деяких районах і «семирічки». Зрештою, в Сімферополі було організовано українську православну церкву. Підпільники започаткували два підприємства – капелу бандуристів, з якої за декілька місяців розвинувся український театр, та споживчо-торговельний кооператив «Український консум», за допомогою якого було організовано забезпечення харчами української інтелігенції Криму, яка найгостріше відчувала голод. До слова, мало кому відомий той факт, що сімферопольські ОУНівці фактично врятували від голодної смерті видатного українського митця Миколу Самокиша, який не евакуювався з радянською армією з півострова.

Не згадають добрим словом у Криму й Володимира Чермошенцева. Етнічний росіянин, народжений у 1927 році в нижньому Поволжі, в селі Лихоманівка Саратовської області, 1933 року з матір'ю і тіткою, рятуючись від голоду, переїхав до України, після чого родина подалася до Криму. Закінчивши початкову школу в селі Поштове Бахчисарайського району, Володимир був чабаном. 1942 року на вулиці Сімферополя схоплений німецьким патрулем і вивезений на роботи до Німеччини у табір у Ватенштедті, де коксували вугілля. Після того, як Володимирові на ногу впала грудка розпеченого вугілля, його відправили на лікування у 24-й табір, звідки він утік, подавшися пішки в Україну. Був спійманий вояками УПА, після чого командир Дубенської сотні Юрій (Георгій) Чуйковський взяв його своїм ординарцем. Чермошенцев брав участь у боях з німцями, власовцями, поляками, військами НКВД. Мав поранення і контузію. Під час однієї з операцій потрапив у полон до НКВД, де його катували, вибиваючи інформацію про решту бійців: ламали ребра, руки, кінці пальців, вибили кілька зубів. Чермошенцев зумів утекти, дістався до Криму, жив без документів на нелегальному становищі в матері, яка вже кілька років оплакувала сина. Зрештою, невдовзі він потрапив до рук міліції на крадіжці винограду. Засуджений на 10 років ВТТ (додаткова провина – ухиляння від служби в армії). Відбував покарання в «Гулазі», на лісоповалі в Кіровській (тепер Вятській) області, аж до смерті Сталіна валив ліс. Після звільнення отримав паспорт. Про його перебування в УПА міліції не було відомо, інакше йому загрожував би розстріл. Після звільнення повернувся до Бахчисарая. Навесні 2014 року виїхав до Тернополя, де нині доживає віку в геріатричному пансіонаті – з «російського» Криму росіянина Володимира Чермошенцева вижили через те, що він воював за «бандерівців»...

...У своєму романі «Записки українського самашедшого» відома українська письменниця Ліна Костенко вустами головного героя промовила – «У Штатах у День пам’яті всіх полеглих у всіх війнах за Америку ставлять прапорці на могилах, моляться. Повчитися б тим, чиї мізки залубеніли у формаліні радянської ідеології. Вони не здатні вшанувати всіх полеглих – тільки вибірково: хто правильно поліг, хто неправильно. Кровних своїх ворогів, нацистів, ладні простити, а українські хлопці, що боролися зразу проти двох нелюдських систем, для них вороги, націоналісти».

І ось 28 жовтня 2014 року Президент України Петро Порошенко нарешті поставив крапку в 23-річному поділі захисників і визволителів України на «таких» і «не таких», у зверненні з нагоди 70-ї річниці звільнення України від німецьких загарбників, подякувавши всім захисникам України від фашизму – як давнім (українським повстанцям і червоноармійцям), так і сьогочасним (бійцям АТО).

Хочеться вірити, що ми вже таки помалу вчимося не ділитися на своїх і чужих. Та тільки навряд чи це зрозуміють ті, що 23 роки прикидалися «своїми», і слушної миті зненацька підступно вдарили нам у спину, оголосивши нас своїми ворогами...

Василь Порох, кримський оглядач

Думки, висловлені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції