Богдан Яременко: «Крим повернеться, коли українські солдати повернуться до своїх казарм»

Київ – Двері у великий і світлий офіс «Майдану закордонних справ» відкрив голова правління фонду – Богдан Яременко. Широкому колу громадськості дипломат став відомий після того, як, будучи генконсулом України в Стамбулі, публічно засудив розгін студентів Євромайдану. Звільнення з українського МЗС через «недозволену для держслужбовця поведінку», натомість, не засмутило енергійного дипломата. Свій 20-річний досвід у професії Яременко вклав у створення благодійного фонду «Майдан закордонних справ», який, крім усього іншого, нещодавно презентував Стратегію повернення Криму. Про причини і наслідки анексії півострова, а також про позицію України й міжнародного співтовариства з цього приводу, ми й говорили. За чашкою кави аналітик поділився своїми думками про те, як потрібно повертати Крим.

– Стратегія почала писатися десь ще в середині червня минулого року і була готова до кінця вересня напередодні оприлюднення закону про вільну економічну зону в Криму. Готовий текст ми не хотіли видавати відразу, бо в Україні йшли вибори, і ми розуміли, що це буде даремно, адже головним читачем цього документа мала стати влада, яка не зовсім розуміла в якому напрямку рухатися щодо Криму. У грудні презентували книгу для іноземного дипкорпусу і для українських силовиків.

Авторів стратегії – двоє, але основний внесок у розробку тексту зробив киянин, який до Криму не мав жодного відношення – Олексій Куропятник – полковник Служби зовнішньої розвідки, який звільнився з роботи ще в травні 2014 року. Стратегія повернення Криму стала його першою такою масштабною працею з точки зору громадянської позиції.

Ми подумали, що маємо почати реалізовувати цю стратегію навіть за умови, якщо влада нас не підтримає. Є два основні елементи, які необхідно робити відразу. Перше – економічна блокада, як інструмент. Як правило, багато хто відразу сприймає неправильно цей інструмент, посилаючись на людський фактор, мовляв, кримчани помруть з голоду і так далі. Насправді, завдання не полягає в цьому. До того ж, ми не говоримо про блокаду громадян України, які повинні зберігати можливість виїжджати на материк, пересуватися, привозити для себе продовольство. Йдеться про заходи, які організовує держава для припинення системних поставок.

– Але ж Україна декларує, що Крим – це українська територія, а кримчани – українці. За яким принципом будуть сортувати українців і не українців.

– До того, хто хоче виїхати з Криму і в'їхати назад з українським паспортом і з багажником ковбаси, має бути таке ж відношення як до людини, яка везе ковбасу зі Львова в Житомир. Везе собі й везе, і нікого не повинно хвилювати, що саме вона везе. У той же час, людина з російським паспортом або яким-небудь іншим з території Криму виїхати на материк не зможе, і не повинна, оскільки там немає державного кордону. Те, що зараз там відбувається – це формене неподобство! Там не може бути ні митниці, ні прикордонників. Там має бути тільки Нацгвардія і збройні сили України, бо це лінія фронту. Тому ми можемо відкрити гуманітарний коридор для наших громадян. Але для бізнесу, тим більше державного, і держкомпаній – це неможливо.

У Криму, згідно з правом, немає сторони, з якої можна було досягти будь-яких угод про постачання енергії, води, продовольства, пересування потягів, автобусів. З нашої точки зору, там немає влади, яка може гарантувати безпеку. У цьому полягає блокада. Це не стіна, через яку не перелізти. Це кран. Якщо ми досягаємо розуміння з російською стороною, наприклад, в питанні забезпечення громадян України видом на проживання і вільним працевлаштуванням на території Криму і ставимо подібні умови в переговорах. І цей краник ми закручуємо, поки не досягаємо своїх конкретних цілей. Якщо йдуть на переговори, ми відкриваємо кран і шукаємо компроміс.

Блокада – це інструмент роботи з Російською Федерацією. Поки його немає, на переговорах ми без козиря в руках, нам нема чого протиставити, на відміну від росіян. Вони захопили Крим, ефективно його утримують і там стоять російські військові, яких ми не можемо прибрати.

– Пройшов вже майже рік після анексії. Якщо дії Росії нескладно кваліфікувати, то дії України – складніше. З одного боку, ми вважаємо захоплення Криму анексією, а, з іншого боку, приймаємо закони про ВЕЗ, що дають можливість українському бізнесу без податків торгувати, але при цьому оголошуємо кримчан нерезидентами, перекриваємо транспортне сполучення, вимикаємо світло. Це подвійні стандарти?

– Це навіть не подвійні стандарти, це елементарна відсутність концептуального бачення. Коли його немає, ти змушений реагувати постфактум в міру ресурсів, якими володієш. Ось, Україна, реагує.

– А чому так?

– Неспроможність держапарату. З цієї ж причини ми втратили Крим. Держава не в змозі не тільки зберігати цілісність, але і реагувати на втрату своєї території.

– Чия це відповідальність – президента, прем'єра?

– Давайте сюди і парламент віднесемо. Президент, як головнокомандувач і фігура, що відповідає за зовнішню політику. Парламент – структура, яка затверджує уряд і несе політичну відповідальність за події в країні. Новий парламент поки не може ефективно реагувати в силу невеликого періоду роботи, але там вже створена міжфракційна група «Крим». Поки більше PR, але, у всякому разі, парламент рухається в правильному напрямку. В цілому – це відповідальність всієї політичної системи держави, в якій не працюють структури, які б дали чіткі відповіді на питання «що і як робити»?

– Є кілька думок на експертному рівні про те, як Україна реагувала на анексію. У багатьох складалося враження, що на материку нічого не зробили, щоб перешкодити анексії? Українські військові були повністю дезорієнтовані, посилаючись на відсутність координації зверху. З вашої точки зору – що відбулося в Криму рік тому?

– Були в Криму військові начальники, які ще до анексії вивели своє майно з Криму. Наприклад, авіація берегової охорони піднялася в повітря в умовах окупації й вилетіла на материк. У такій ситуації немає хороших і поганих. Уся держава виявилася неготовою адекватно реагувати. Ні громадяни не піднялися, ні уряд, ні збройні сили. Крим – це повна ганьба для всіх нас. І для того, щоб очиститися, ми маємо почати боротися. Усвідомити свої прорахунки і боротися. А інакше, якщо ми не готові відстоювати свою державність, маючи всі ресурси, то чого ми варті?

– В одній зі статей колишній начальник Генштабу України Володимир Замана розповідав, що у них були готові люди для перекидання в Крим, але тоді ще в.о. президента України Олександр Турчинов нібито зупинив цей процес, посилаючись на те, що міжнародні партнери радили утриматися від рішучих дій. Чи може така бездіяльність бути частиною більших і далекосяжних планів міжнародного співтовариства або домовленостей стосовно України, Росії та Криму?

– У той час я спілкувався з в.о. міністра закордонних справ Андрієм Дещицею, і моє відчуття від усього, що тоді відбувалося – це повна неспроможність і нерозуміння, як можна протистояти анексії. В цілому, влади з контролем вертикалей і горизонталей на той момент не було. Я не думаю, що були якісь глобальні рішення і домовленості.

– Це такий собі політичний бліцкриг Росії, на який Україна не змогла відреагувати?

– Ну так! А ніхто не зміг адекватно зреагувати. Мало того, ніхто в світі навіть і не зрозумів, що сталося. Тільки зараз ті ж самі американці й натовці починають усвідомлювати військові наслідки.

Поглиблений аналіз анексії Криму все ще відбувається. З точки зору міжнародного права, належна оцінка подіям не була дана, крім декларацій і рішень Генасамблеї ООН, самітів ЄС і НАТО тільки лише з осудом. За фактом, правових механізмів реагування на цю ситуацію ще не знайшли, і цей процес ще не завершений.

– А відсутність своєчасної адекватної реакції міжнародних партнерів на анексію може привести до більш агресивних кроків Путіна?

– По суті, така неспроможність в оцінці анексії й привела до того, що Путін почав війну на сході України. Війна й анексія нерозривно пов'язані між собою, війни б не було без анексії. І зрозуміло, що тепер війна дуже віртуозно використовується російською дипломатією для відволікання уваги від Криму. Тепер на міжнародному порядку – не анексія Криму, а деескалація конфлікту на південному сході, Мінські угоди. Це такий дипломатичний трюк і продовження Росією гібридної війни дипломатичним методами. А зараз вже почалася дискусія про те, що треба кримське питання якось закривати, може, компенсувати Україні втрату, щоб не ображалася...

– Чи правильно я зрозуміла, що розрахунки відомства Лаврова – розв'язати війну на сході з метою остаточно закріпити за собою Крим – виправдалися?

– Такий і був розрахунок. Але дуже багато залежить від самої України. Є певна позиція Європи і США з питання Криму, і, швидше за все, наші партнери рекомендують українським дипломатам не дуже налягати на кримське питання, запевняючи нас у своїй підтримці. Але це зовсім не означає, що Україна має беззаперечно виконувати ці рекомендації. Україна – жертва агресії. Ми маємо повне моральне право реагувати на цю агресію так, як вважаємо за потрібне. Ми маємо виводити питання Криму назад на переговори.

Скільки останнім часом було проведено зустрічей у різних форматах з врегулювання кризи в Україні? І ні на одній не піднімали кримське питання. Якщо Крим не потрібний самій Україні, то про що можна говорити? Для всього світу однією проблемою менше – ось і вся арифметика! Якщо Україна буде більш наполегливою у своїй політиці, зокрема і шляхом блокади, показуючи, що не вирішене питання Криму, що в України теж є інструмент впливу. Це завдання для всього світу, а Україна має генерувати її!

– Санкції Європи та США стосовно Росії – ефективний інструмент впливу на позицію Росії щодо Криму?

– Зараз вже всі відкрито говорять, що санкції не вводили з метою приструнити Росію чи покарати Путіна. Їх ввели, щоб змусити Росію слухати і говорити з усім іншим світом. Вони досить дієві. Але, думаю, що ті економічні труднощі, які переживає зараз Росія – це не результат санкцій, а здебільшого, наслідки величезних помилок та економічних прорахунків менеджерів Путіна. Це корупційний, олігархічний устрій російської економіки та неефективного управління нею. Ну, і плюс, падіння цін на нафту. Санкції – це вже вторинне. Але добре, що вони є. Якщо вони продовжаться, вони, швидше за все, будуть мати під собою більш стратегічний і розтягнутий у часі результат.

Росія втратить ресурси не зараз, а в майбутньому. Наприклад, зараз Росія позбавлена доступу до кредитів і позик для розвитку малого та середнього бізнесу, на розвиток нафтогазової промисловості – це те, що дуже боляче вдарить через кілька років. Зараз Росія з'їдає своє майбутнє. Для того, щоб не розвалилися такі компанії, які мають годувати країну, такі як «Газпром», Росія дотує їх з фондів, розрахованих на вирішення економічних проблем в майбутньому. А логіка української політики має полягати в диригуванні оркестром так, щоб Росія платила. Світ до цього готовий.

– Хто головні гравці цього оркестру? Головні вершителі політичних та економічних процесів, пов'язаних з Кримом, Україною та Росією?

– Треба говорити про Німеччину, Францію та США. Всі інші більш пасивні. Британія сама в проблемах з ЄС. Намагаються впливати на процес литовці та поляки, румуни, причому саме у вигідному для України ключі, але, звичайно, їх голос не настільки впливовий. Є й негативний вплив, особливо з урахуванням принципу солідарності ЄС, коли кожна, навіть найменша країна, може заблокувати те чи інше рішення щодо санкцій. Це Словаччина і та ж сама Угорщина. У Греції через усі кризи теж може прийти уряд, що блокує санкції. Тим більше, що вплив Росії там величезний. Росія також досягла безлічі угод з Туреччиною щодо транзиту енергоносіїв, і чомусь вони всі ведуть до Греції, всі маршрути. Це не просто так. Вплив російського капіталу там збільшується з кожним днем, а, значить, і політичний вплив. Для Росії бізнес і торгівля – це політичні інструменти.

– Позиція самої Туреччини в чому полягає? Мустафа Джемілєв, наприклад, говорить про те, що Ердоган виявляє дипломатичність щодо Путіна і розділяє бізнес і політику.

– Я думаю, що дипломатичність – це якраз все те, що Ердоган каже Джемілєву (Мустафа Джемілєв, лідер кримськотатарського народу – Прим. ред.) та Чубарову (Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу – Прим. ред.). Він з ними грає. Нічого дипломатичного в заяві Ердогана у присутності Путіна про те, що «в питаннях кримських татар Туреччина буде на боці народу, а не окремих лідерів», немає. Це дуже прямий і чіткий сигнал про те, що є лідери, котрі не з народом, і ми розуміємо чому, і є народ, який живе власним укладом з іншими органами управління.

Вважаю, що в політиці Росії і Туреччини є такий підхід – енергетика в обмін на Крим. Туреччина в рамках НАТО і далі буде голосувати за резолюцію, яка засуджує анексію Криму. А на рівні реальної політики з Туреччини продовжують ходити кораблі. Після Росії – це другий найбільший порушник режиму санкцій проти Криму. Були і є спроби пасажирських морських і повітряних перевезень. До всього, Туреччина вже багато років працює на статус основного енергетичного хаба в Європі. І Ердоган буде грати на санкціях Європи та США проти Росії, розширюючи свій власний експорт. І все це дуже очевидно. Я б сказав, що з часів Османів, не Топкапи керує країною, а базар.

– У всьому цьому безладному процесі кожна країна намагається прагматично свої інтереси відстоювати?

– Ну, не зовсім так! Європейські країни і США, Японія і Австралія відмовляються від вигод. Для Франції історія з «Містралями» – це великий скандал і проблема ціною в півтора мільярди євро. Для будь-якої країни це величезні гроші! Ангела Меркель не тільки ухвалила рішення для себе, що торгівлею доведеться пожертвувати, але й переконала в цьому бізнес. Звичайно, німецький бізнес заскрипів зубами і, швидше за все, пригадає їй це, і вона це прекрасно розуміє. Але все ж вона пішла на такий крок. А Туреччина демонструє повну безпринципність і подвійні стандарти в питаннях анексії Криму.

– Яку роль відіграватиме кримськотатарський фактор у всьому цьому політичному пасьянсі?

– (Після довгого мовчання) Якщо лідери кримськотатарського народу не знайдуть відповіді на ті суперскладні питання, з якими вони зараз зіткнулися, причому дуже швидко, то, боюся, що ніякої ролі не зіграє. Кримськотатарське питання може стати дуже локальним питанням. Єдиним способом відродити це питання буде політична воля і мудрість України. Саме це і пропонуємо в Стратегії повернення Криму. Україна має без фактичного контролю над Кримом вирішити кримськотатарське питання. Вона повинна створити кримськотатарську національно-територіальну автономію як пілотний проект на материковій частині з декларацією того, що коли Крим повернеться в Україну, то цей пілотний проект реалізується вже на півострові. Якщо Україна цього не зробить, росіяни зроблять дуже швидко, а вони вже фактично далеко просунулися в питанні розколу Меджлісу та формуванні альтернативних структур управління. Або вони просто візьмуть контроль в тому ж Меджлісі шляхом підкупу. Зараз це так не виглядає, але так може статися.

Проблем для кримських татар більш ніж достатньо. Я б не сказав, що немає виходу. Але поки я не бачу, щоб Україна, кримські татари або міжнародне співтовариство рухалися в напрямку звуження для Росії простору для маневру. Поки Росія переграє і в кримськотатарському питанні. Вона прекрасно вміє створювати ілюзію того, що і це питання вирішене. Особливо буйних вижене, а інші будуть сидіти тихо. Росія створить кримськотатарські структури, представники яких на міжнародній арені будуть говорити: «Ми – кримські татари, і у нас все добре! Росія – це наша батьківщина!». Якщо не перешкодити цьому, то кримські татари не зіграють ніякої ролі. Вони стануть приниженим і ображеним народом без перспектив. У цьому зла іронія долі.

– Кримські татари – головний козир України в питанні повернення Криму?

– Я б не сказав, що це козир. У Криму не менше не кримських татар, які лояльно ставляться до України. Просто кримські татари більш організовані. Крім того, що кримські татари – це величезна частина лояльного населення для України, це і велика проблема. Кримськотатарське питання мало бути вирішене давно, і це одна з причин анексії! В Україні в питаннях Криму, на жаль, поки немає козирів.

– 22 грудня на науково-практичній конференції експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталія Беліцер представила результати своїх соціологічних досліджень. Згідно з ними, українське суспільство не готове до створення національно-територіальної автономії кримських татар.

– Суспільству необхідно пояснювати, для чого це потрібно, як це буде відбуватися! Має бути діалог! На материковій Україні потрібно зараз створювати дзеркало кримських органів влади. Має бути і уряд Криму, і парламент. Ми не зможемо провести вибори, але юридичну форму можна знайти. Наприклад, консультативний орган з формальними правами кримського парламенту. Третина його буде призначена Меджлісом, третина парламентом України, а ще третина – урядом. Це все можна обговорювати і вирішувати. Головне в цьому питанні – це політична воля.

На рівні законодавства все одно Україні треба буде декларувати права корінного народу. І це болісний процес. Звичайно, Порошенко і Путіна складно порівнювати, та й немає підстав. Але призначення Мустафи Джемілєва своїм Уповноваженим з питань кримських татар – це і є такий політичний трюк, який проробляє Путін у Криму з кримськими татарами. Ось створили структуру з питань кримських татар, а далі? Минуло вже півроку. Де політика? Де рішення? Уже можна було б і озвучити щось. У Мустафи Джемілєва, як лідера народу, є і потенціал, і досвід, а головне – він легітимний в очах свого народу. І Мустафі Джемілєву повірять. Але через півроку-рік ситуація може змінитися. Ми втрачаємо час і отримуємо таку ж гру і уряду, і президента. Вони використовують кримських татар не для того, щоб вирішити питання, а для того, щоб прикрити тему.

– Що ще на рівні влади треба зробити, щоб повернути Крим?

– Є великі очікування від влади і щодо реформ, і щодо нестандартних рішень, коли Україна буде не реагувати постфактум на події, а сама встановлювати правила гри. Мені здається, питання не в тому, щоб затягнути або відсунути кримськотатарське питання з політичного порядку денного України, а просто в неспроможності нинішньої влади вирішувати це питання. Наш уряд чомусь вперто відмовляється створювати центральний орган виконавчої влади, який би, умовно, називався Агентством або Міністерством у справах реінтеграції, а міністр був би головою Ради міністрів Криму. Відповідно, голови департаментів могли б бути профільними міністрами.

– Які ще конкретні кроки?

– Уже зараз треба відкладати гроші. На державному рівні треба формувати фонди, щоб, коли Крим повернеться, мати певний бюджет. У росіян зараз немає грошей на Крим, вони забирають їх у власних пенсіонерів та вчителів. Ми зобов’язані будемо уникнути цього. Є маса питань, які ми вже повинні готуватися вирішити. Основне, звичайно – створення органів влади, як виконавчої так і законодавчої, які б хоч якось змогли представляти кримчан та їхні інтереси. Поки немає центрального органу з Криму, немає і політики. Не може прем'єр і президент займатися всім. Політику має формувати орган, відповідальний за це.

– Розумію, що зараз складно робити які-небудь прогнози про те, коли ж саме Крим повернеться. Чи є у вас відповідь на це питання?

– Я не готовий на цю тему говорити. Це станеться тоді, коли українські солдати повернуться в свої казарми. Ми можемо прогнозувати механізми повернення, але не тимчасові рамки. Форми повернення Криму можуть бути різними. Абсолютно можливим вважаю і сценарій, коли повернення Криму буде в результаті переговорів з Російською Федерацією. Ми бачимо, що економічна ситуація в Росії не покращується, а навпаки. З кожним днем вона буде все більш чутливою до зовнішнього впливу аж до того, що і воювати за Крим буде нікому. Це може статися і досить швидко. А може бути, що Росія втримається. Тоді це розтягнеться в часі. Так що, про терміни говорити, вважаю, не зовсім доцільно.