Олег Панфілов: Червоні революційні шаровари російської інтелігенції

Уже більше року в рядах російської інтелігенції триває справжня битва – актори, співаки, режисери та художники відповідають на вічне більшовицьке питання – «з ким ви, діячі культури?». Від початку Майдану, захоплення Криму та війни в Східній Україні російська інтелігенція зіткнулася зі старою проблемою – бути з владою чи з совістю.

Багато хто з них пам'ятає слова Леніна в листі до письменника Максима Горького від 15 вересня 1919 року: «Інтелектуальні сили робітників і селян ростуть і міцніють у боротьбі за повалення буржуазії та її пособників, інтелігентиків, лакеїв капіталу, які уявляють себе мозком нації. Насправді це не мозок, а гімно». І щоб не бути в черговий раз ображеними тепер вже новим російським вождем, велика частина російської інтелігенції вирішила його підтримати. Вже підписані десятки відкритих листів, в яких піддані Путіна схвалюють і підтримують його в бажанні захопити Крим і Донбас. Лише деякі дозволяють собі засумніватися в законності та історичній справедливості окупації сусідньої країни.

Так сталося, що більшість людей пам'ятають про ленінське визначення «гімно», але не знають продовження цього абзацу: «Інтелектуальним силам, які хочуть нести науку народу (а не прислужувати капіталу), ми платимо платню вищу за середню. Це факт. Ми їх бережемо. Це факт». Тобто, тов. Ленін ще тоді в перші роки встановлення Радянської влади зрозумів, що інтелігенцію треба купувати, утримувати, догоджати їй, і тоді вона буде мовчати. Або говорити те, що хочеться владі. А хто не послухається, той буде репресований – розстріляний або засланий до табору.

Взагалі, більшовицька революція була досить меркантильною. Населенню Росії, в 1913 році процвітаючої європейської країни, більшовики обіцяли те, чого у них ніколи не було – заводи, фабрики, землю і владу, яку назвали – «владу рад». У ради вибирали тих, на кого вказувала влада, і з часом все населення, зокрема й інтелігенція, зрозуміли, що краще стати на коліна. Але, щоб вони цього не посміли, їм запропонували пільги, нагороди та частку у вигляді спецрозподільників, спецсанаторіїв та спецобслуговування. У президіях з'їздів діячів культури утворився новий ранжир культурної номенклатури. Тепер, як і більшовики, діячі культури мали звання, майже військові: були маршали від культури – народні артисти СРСР, генерали – народні артисти РРФСР, полковники – заслужені артисти РРФСР. Втім, в кожній союзній республіці були свої звання і своя номенклатура, свій культурний генералітет.

Підгодовувати інтелігенцію почали ще в 1919 році, коли Радянським урядом було засновано почесне звання «Народний артист Республіки». Постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР №47 від 6 вересня 1936 року засноване звання «Народний артист СРСР». У Постанові було відразу написано, що вибирати людей для звання «народний» буде, само собою не народ, а чиновники, за поданням Міністерства культури СРСР, Державного комітету СРСР з кінематографії, Державного комітету СРСР з телебачення та радіомовлення, правлінь Спілки кінематографістів СРСР, Спілки композиторів СРСР. Тобто, та ж номенклатура. Кожна держустанова з рекомендувачів проводила власне засідання, перевіряла біографії, враховуючи національність, вік, походження, ступінь лояльності до влади. Само собою, за погодженням з КДБ і партійними органами. У щорічних списках претендентів обов'язково мали були представники національних меншин з союзних республік, навіть якщо майбутній народний артист відомий тільки в Таджикистані, Киргизстані або Молдові.

Радянська влада вперто створювала культурну номенклатуру. З 1936 до 1991 року найголовнішого звання – Народного артиста СРСР, були удостоєні 1006 осіб. Найбільша їх кількість припадає на часи Брежнєва, Андропова, Черненка і Горбачова. Але ще більше було Народних артистів РРФСР і Заслужених артистів РРФСР – кілька тисяч. Причому, за аналогією з армією, звання Народного артиста не можна було отримати, якщо не пробув Заслуженим менше десяти років. Як і в Збройних силах, були беззаперечні правила, подібні до статуту військової служби, наприклад, в якому випадку можна давати звання заслуженого в короткий термін – «артистам балету, які виконували перші партії, – не раніше ніж через 5 років». Відповідно, всім давали нагрудні знаки, щоб інші артисти і населення могли бачити своїх номенклатурно-культурних діячів.

Навряд чи варто тут писати про чвари, інтриги й анонімки, якими пригощали один одного «народні» і «заслужені». Театральні історії повні жахливих трагедій, пов'язаних із заздрістю і підсиджуванням. Кого більше влада любить, тому дістанеться більше уваги і пільг. За радянської влади наявність звання давало – надбавку до зарплати в театрі (у артистів була дуже маленька зарплата), надбавку за творчі вечори, з'являлася надбавка за знімальний день, для артистів естради підвищувалася ставка за концерт. І, звичайно, спецмагазини – пільги в постачанні продуктами і товарами. Особливо цінувалася гра у фільмах, які прославляють будівництво соціалізму, вищий пілотаж – виконання ролі Леніна. У радянський час на гастролях народному артисту СРСР (якщо він, наприклад, з МХАТу) відводився спальний вагон і люкс в готелі, а заслуженому – купе й одномісний номер. Народним артистам офіційно виділялися додаткові метри житлоплощі, державна дача, обслуговування в поліклініках і санаторіях, а також чорна «Волга» на виставу й з вистави.

Народних артистів СРСР, які дійсно були народними, було не так вже й багато, оскільки звання важливі були не для народу, а для удостоєного. Тому, коли радянські артисти виїжджали на гастролі закордон, на афішах зазвичай не згадувалися їх звання чи титули, оскільки в Парижі чи Берліні просто не зрозуміли б, що таке «народний». У них ступінь «народності» визначається заповненим залом і розміром гонорару. Неможливо собі уявити, наприклад, Брюса Вілліса зі званням «народний артист США» або Патрісію Каас – «заслуженою артисткою Франції».

У сучасній Росії володарі звань позбавлені пільг, але на місцевому рівні номенклатурне ставлення зберігається. Новосибірська обласна Рада депутатів 20 років тому вирішила, що звання мають супроводжуватися пільгами – «у розмірі п'ятдесятивідсоткової знижки на плату за житло, комунальні послуги, електроенергію, газ з розрахунку соціальних норм, ліки і безкоштовний проїзд на залізничному, міжміському автобусному, на метро і міському транспорті за винятком таксі». Такі ж постанови ухвалювали в більшості регіонів Росії. Однак володарів звань більше цікавить інше – як до них поставляться в Кремлі, чи дадуть незабаром орден або медаль, чи запросять на кремлівський концерт або хоча б на ювілей якого-небудь чиновника. Вищим досягненням кар'єри є участь у «Новорічному вогнику», куди потрапити майже неможливо – там останні десятиліття співають і танцюють одні й ті ж, уже давно «народні» та «заслужені», які зникають з «Новорічного вогника» тільки у разі смерті або тяжкої хвороби.

Повернуся до ленінського визначення. Радянській, а тепер і нинішній російській владі вдалося зліпити з «гімна» слухняних публічних людей, для яких нагороди, звання та увага влади виявилися набагато вищими за совість і честь. Звичайно, не можна всіх називати бездарними і неталановитими, але куди більше гарних голосів або танцюючих ніг за межами цієї номенклатурної колони. І щоб пробитися під юпітери слави і постояти поруч з керівниками країни, потрібно переступити через себе, відректися від прочитаних розумних книг і навіть від власних ролей чесних і видатних героїв. Як і двадцять років тому, в російському артистичному середовищі вшанування владою означає привілейованість положення – можуть зателефонувати з Кремля і порекомендувати на роль або запропонувати кращий ангажемент.

Російська номенклатурна інтелігенція – це не тільки діячі культури, у списку почесних звань Російської Федерації 37 номінацій – від Народного художника РФ, Заслуженого архітектора РФ, Заслуженого діяча мистецтв РФ до Заслуженого діяча науки РФ, Заслуженого винахідника РФ і навіть – Заслуженого рятувальника РФ. Носіїв звань зараз десятки тисяч, в більшості своїй це вдячні владі люди, готові виправдати і підтримати будь-яку кремлівську агресію і окупацію чужої країни.

Колись на зорі радянської влади комісари придумували нові звання та нагороди, одним з найпочесніших було нагородження «червоними революційними шароварами». Тобто, натуральними штанами широкого покрою. Цей атрибут військової екіпіровки був формою нагороди за особливі успіхи в бойовій підготовці та видавався не багатьом. Ними пишалися, в них хизувалися, демонструючи за допомогою шароварів свою доблесть, але головне – ставлення влади до носія штанів. Зараз, вже не за допомогою шароварів, влада наближає до себе інтелігенцію, яка точно пам'ятає, що якщо не буде слухатися, то влада знову назве її «гімном». Лише рідкісним акторам і музикантам вдається зберігати якості, які завжди були притаманні мислячим людям.

У радянський час був такий анекдот – про нещасних акул, які, наковтавшись роззяв-рибалок або купальників, скаржилися одна одній на нетравлення шлунка. Найтяжче було тій, яка ненароком проковтнула боцмана, який впав з радянського корабля. «Досі медалями ходжу», – ридала акула. І ще згадав фотографію Народних артистів Росії – Льва Лещенка та Володимира Винокура, обвішаних орденами та медалями не гірше Брежнєва. Гадаєте, що вони протестуватимуть проти анексії Криму?

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції