Скоро виповниться рік, як Україна втратила Крим. Одні кримчани втратили дім, інші – Батьківщину. Рік у вигнанні, рік в окупації. У кожної родини – своя історія про те, як раптом зруйнувався їхній світ. Тепер люди вчаться жити заново, і нова реальність часто пропонує багатий вибір страхів, страждань і втрат.
Чи могли ми, кримчани, рік тому подумати, ким станемо і де опинимося? Напевно, ні. Але в наших силах подумати прямо зараз: де ми будемо і чим займатимемося в найбільш бажаному майбутньому – в той день, коли Крим, нарешті, повернеться в Україну.
Тут зібрані відповіді жителів Криму – і тих, хто виїхав на материк, і тих, хто живе на півострові. Всі вони різні, як різні й долі цих людей. Але багато що їх об'єднує: це туга за батьківщиною, спрага свободи, і – не меншою мірою – справедливості.
За кожним рядком тут – печаль і радість, надія і віра, розгубленість і твердість. Навіть мрії у кримчан – з відтінком гіркоти, як кісточки дикого мигдалю, як морська сіль і запах полину, але діляться вони ними щедро, від чистого серця.
Іван Сірко, 33 роки, Сімферополь
Коли Україна повертатиме Крим, я буду всіляко цьому сприяти. Не знаю, як. Дуже сподіваюся, що це відбудеться так само тихо, як і «втрата». А потім я буду святкувати. Як святкувати? Ну як ми, укропи, останнім часом святкуємо? Упевнений, що в цей день буду святкувати не на самоті. Можливо, Леніна звалимо. Поскачемо на майдані.
Нас тут багато! Не кидайте нас! Навіть не думайте від нас відмовлятися! Ми вас, Україно, дуже любимо! Нам дуже вас, Україно, не вистачає!
Влаштуємо грандіозний мітинг з прапорами і співом гімну, який зараз у Криму – пісня протесту. Проїдемо колоною з нашим прапором, який зараз у Криму – прапор спротиву. А на вихідних однозначно вирушимо смажити шашлики, обніматися з тими, з ким познайомилися за цей скорботний рік. Згадуватимемо наші «підпільні» кавові посиденьки. Будемо радіти!
Нас тут багато! Не кидайте нас! Навіть не думайте від нас відмовлятися! Ми вас, Україно, дуже любимо! Нам дуже вас, Україно, не вистачає!
Олена Богатиренко, Джанкой-Київ
За ті слова, які я зараз скажу, мені сьогодні вичитують всі мої толерантні й політкоректні друзі. Але в мені зараз говорить злість, і я жодного разу не толерантна і неполіткоректна. Тому я дуже сподіваюся, що в мої перші вихідні в українському Криму я не побачу там тих людей, які забрали в мене мій дім, моє море, моє небо і змусили дізнатися, що таке війна, повістка, кевларова каска і «Сelox».
Я хочу, щоб їх там не було, і вони спішно вирушили на свою історичну батьківщину – в Магадан, в Зауралля і на далекий-предалекий схід. У кращому випадку, я готова допомогти зібрати їм речі.
А потім я обов'язково приїду в свій Коктебель і, буду весь день, сидячи на пляжі, дивлячись на улюблений і до болю рідний Карадаг, дописувати свою «ту саму книгу», до якої я не доторкалася вже цілий рік. Я сподіваюся, що до мене разом з морем повернуться слова і букви, яких зараз немає.
Міла С., 25 років, Бахчисарай
Мені здається, що я прокинусь у цей день, як уві сні, тому що цей сон снився щоночі до цього. Інакше й бути не може. Цей сон сниться мені щоночі майже рік, а значить, буде снитися і два, і три, і десять, якщо це знадобиться...
Я прокинуся. Також, як і завжди, все ще не вірячи, з'їм свою яєчню. Потім, все ще не вірячи, прийму душ. У голові, як і зазвичай, гратиме зациклена «Ще не вме-е-ерла України»... Я все ще не вірю. Потім, все ще не вірячи, я вийду на вулицю. Я побачу, що все не так – що все нібито по-новому, чи то по-старому, але я забула про це...
Не буде шампанського, не буде прапорців і хлопавок, феєрверків... Я просто знову зможу дихати
Я доїду до офісу, і раптом випадково, все ще не вірячи, зрозумію, що більше немає триколорних прапорців у машинах, що повітря чистіше і ясніше, що світ інший. По-справжньому ІНШИЙ, МІЙ! Мій світ повернувся. Не буде шампанського, не буде прапорців і хлопавок, феєрверків... Я просто знову зможу дихати. І все почнеться так, як може початися життя, коли ти народжуєшся заново!
Я побачу з вікна безліч щасливих облич, які не будуть кричати і святкувати (вони знають, яку ціну за це заплатила наша країна), але вони більше не ховаються – вони дивляться на мене, посміхаються і одного кивка достатньо, щоб зрозуміти, скільки ж щастя на цьому півострові. Скільки ж його народилося знову, скільки ж його повернулося!
Олександра Єфименко, 20 років, студентка. Севастополь-Київ
У першу чергу поїду до Севастополя. Насправді, багато разів уявляла собі, що ж я зроблю, коли нарешті по своєму, рідному паспорту зможу їздити додому, не надаючи на ефемерному кордоні український «закордонний». Варіантів була сила-силенна: відразу ж поїхати до Чорного моря, любові всього мого життя, і довго просидіти перед ним. Вирушити до родичів, приїхати до бабусі, зайти в рідну школу. Все це, зрозуміло, дуже важливо і здорово. Але, в першу чергу, я обійму свою подругу дитинства.
Ми бачилися минулого літа, коли над містом уже був піднятий триколор. Це була найсумніша з усіх наших зустрічей. Тому що я їхала, а вона залишалася там. Їй там набагато важче, ніж мені тут, у Києві. Я спостерігаю за Севастополем з газетних сторінок і телеекранів, а вона –з вікна власного будинку. 18 лютого у неї день народження. Я зателефоную їй, надішлю повітряний поцілунок у скайпі, напишу величезне привітання у соціальній мережі. На жаль, на сьогодні це все, що я можу для неї зробити. Відтепер наша дружба тримається на політичних суперечках держав, відстані, кілометрових рахунках за зв'язок і на величезній кількості пролитих сліз.
Коли Крим повернеться додому, я в першу чергу обійму свою подругу дитинства. Вона – одна з найкращих людей, яких я знаю.
Влад, 49 років, підприємець. Керч
Коли Крим знову стане українським, я прикрашу свій будинок і машину українською символікою. Я накрию стіл, запрошу друзів та українських вояків, і ми будемо святкувати!
А як закінчаться свята, то я надаватиму повне сприяння правоохоронним органам у виявленні зрадників і сепаратистів.
Наталія Сурган, Севастополь-Київ
Коли Крим повернеться в Україну, я повірю в те, що є Бог чи Дідусь Мороз. Я зателефоную своїй мамі і буду нескінченно довго, як це було завжди, базікати з нею мобільним телефоном, не думаючи про те, закінчилися 10 чортових хвилин, чи ні. Я не буду бігти до скайпу в зумовлений час, і думати, чи є сьогодні з нею зв'язок.
Я приїду на кладовище до тата, до своєї подруги, і ще, на жаль, багатьох, і буду з ними стільки часу, скільки хочу. Я поїду у відпустку в свій Крим, і мене на платформі, біля поїзда, зустрічатиме моя мама і мій «ввічливий» проросійський брат. Хоча сумніваюся, що до цього моменту він не звалить у свою улюблену Росію.
Я обов'язково поїду до своїх друзів – тих, хто змушений був залишитися там, але душею залишився в Україні. Я обійму і поцілую своїх улюблених племінників, тому що вони не розуміють зараз, чому тітка Наташа не надсилає їм подарунки і вкрай рідко дзвонить.
Я складу маршрут і поїду в усі місця Криму, де за свої 29 років я не встигла побувати. Я буду насолоджуватися тим, як у Криму прибиратимуть звідусіль прапори-Аквафреш. Я піду в магазин і розплачуватимуся карткою, а не малозрозумілими мені купюрами. Я буду пити зі своїми близькими за Перемогу! За мій український Крим! Тому що інакше бути не може.
Ірина Давидова, 38 років, підприємець, Судак
Я не вмію думати наперед. Я пам'ятаю, що в минулому грудні ми з сином вийшли в сад, повісили портрет Януковича і розстріляли його з пневматичної гвинтівки. А потім цей портрет спалили. Це не дуже правильно в рамках виховного процесу, – синові тоді було шістнадцять, – але це відповідало нашому сприйняттю дійсності.
Я з Криму все одно не поїду. Я тут давно, я додивлюся це кіно до кінця. І найкращі кадри в цьому кіно будуть, коли Крим повернеться назад, в Україну
Влітку ми повісили на стенд портрет Путіна. І вчинили з ним адекватно. Це був наш з сином протест, – іншого ж у Криму тепер і не можна...
Я не думаю, що Крим в розумний час повернеться в Україну. Але я з Криму все одно не поїду. Я тут давно, я додивлюся це кіно до кінця. І найкращі кадри в цьому кіно будуть, коли Крим повернеться назад, в Україну.
І тоді ми з тими, хто зумів залишитися тут, зберемося у мене в саду, і всю стіну мого будинку пофарбуємо в жовто-блакитний! Хоча, ну навіщо ж чекати? Я це зроблю і сама, у березні.
Альона, 47 років, Сімферополь
Я, як філолог, люблю закільцьовані сюжети. Тому перше, що я зроблю, це зберу своїх друзів, з якими нас звів Майдан і посвята в національну ідею, і ми підемо до пам'ятника Шевченка, покладемо квіти, а потім, як і 24 серпня, до пам'ятника Григоренку біля кінотеатру «Сімферополь», і туди ми теж покладемо квіти.
Ми тут тримаємо наш фронт. Я хочу, щоб Україна це розуміла
А потім ми поїдемо на Демерджі, де 23 серпня встановлювали прапор України, і знову його встановимо. А потім спустимося в чебуречну в Перевальному, і будемо відзначати це свято.
Ось така програма. Але в цій програмі буде головне – наші хлопці, які, я дуже сподіваюся, до цього часу залишаться тут. Тому що ми тут тримаємо наш фронт. Я хочу, щоб Україна це розуміла.
Кирим Кизи, 30 років
Моя дочка заявила мені одного разу: «Іди, мамо, на війну, і забери Крим, адже дівчатка теж іноді воюють!». Вона вірить, що ми повернемося на батьківщину, як тільки Крим знову стане українським. Це знаю і я. Як тільки Україна поверне Крим, ми повернемо свій Дім!
Коли Крим повернеться в мій дім, я вийду на сімферопольську площу без Леніна, з двома стягами в руках, з усією своєю родиною, і буду зі сльозами на очах цілувати свою дочку!
Пам'ятаю, після референдуму 16 березня, одна жінка з російським триколором, плачучи від щастя на площі Леніна в Сімферополі, цілувала свого маленького сина й обіцяла, що тепер жити буде добре, адже «Крим повернувся додому». Тоді моє серце стислося від змішаного почуття туги й болю – як може таке бути, що в один момент кримчани розділилися на два протилежні табори? У ту мить, дивлячись на жінку, яка була в ейфорії, мені хотілося так само радіти і плакати від щастя! Тільки з іншого приводу, адже її дім і мій тепер – не один і той самий дім під назвою «Автономна Республіка Крим».
Коли Крим повернеться в мій дім, я вийду на сімферопольську площу без Леніна, з двома стягами в руках, з усією своєю родиною, і буду зі сльозами на очах цілувати свою дочку! На вухо їй буду шепотіти, що батьківщина – це не тільки клаптик землі, на якому стоїть твій будинок! Це земля, де з тобою поруч твоя Сім'я, Рід, Народ і твоя Душа.
А та жінка з триколором, з паралельної реальності, хай би відчувала ті самі почуття радості, тільки тепер – стоячи зі своїм сином де-небудь на Красній площі, – і на цього разу від того, що сама повернулася додому.
Леся Приморська, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції