Не залишає відчуття, що українців у Криму кинули

Марʼяна Кримчанка

Майже три десятки років тому народившись у Криму, так тут і мешкаю. Не можу сказати, що аж надто люблю півострів, але це мій дім і мені не хотілося б зриватися зі звичного місця та кудись переїжджати. Невідомість не лякає, хіба що у дуже молодому віці, та й ніде на нас не чекають. Так склалося, що я стала свідком останніх подій. Спостерігати за якими, й тим більше призвичаїтися, надзвичайно важко. Але, коли відчуваєш відповідальність не лише за себе, але й за сім’ю, то розумієш, що не маєш права перевертати їхнє життя через власні суперечливі почуття. У зв’язку зі складною досить непевною ситуацією на півострові мені не хотілося б називати ані власне ім’я, ані прізвище. Вважаю, можна зрозуміти чому. Тим, хто наразі планує залишитись у Криму, краще сидіти тихесенько й тримати власні думки при собі.

Так склалося, що у дитинстві, я певний час жила в родичів на Західній Україні, потім проводила там кожне літо, тому вихована в українському суспільстві та побуті. Я обожнюю рідний фольклор та традиції! У старших класах навчалася в українському класі, потім стала студенткою факультету української мови та літератури. Про Росію майже нічого не знаю, хоча доля змусила мене певний час перебувати в Москві, і заглиблюватись у її історію та самобутність ніколи не хотіла та й не мала потреби, бо відчуваю себе українкою. Атож було б дивно, якби я досягнула російський прапор і тішачись ним розмахувала, зустрічаючи «визволителів»…

Добре пам’ятаю, як у центрі міста на площі Леніна почалися мітинги. Та й не було ще коли забути. Повинна зауважити, на перший погляд, якісь ліниві та несерйозні. Як правило, з одного боку через гучні динаміки верещали свої гасла регіонали, а прихильники Євромайдану тулилися десь збоку. Нехай людей було небагато, але туди приходили за бажанням. На інший же бік площі автобусами звозили держпрацівників, кожен, хто прибув, мусив розписатися, що постояв, померз, слухав, як кінь, кивав гривою. Тоді вперше на власні вуха почула заклики проти влади в Києві, про фашистів, «бендерівців» і таке інше. І раптом зрозуміла, що Крим таки відділиться від материка, на що мені знайомі сказали, що я з глузду з’їхала: як кримчани потім існуватимуть без води, світла, харчів… Але вже за два тижнів стало зрозуміло: цього не уникнути, систему запущено.

Прокинулася зранку, і наче місто не змінилося, але якесь пусте, похмуре стало. Всюди БТР, озброєні люди. Ми до такого не звикли, такого ніколи не бачили! Канал новин не вимикався, здебільшого дивилися АТR, бо він виявився найвідвертішими. Виявилось, що найжахливіше, коли більше не впізнаєш людей, які ще вчора тобі лагідно посміхалися, а сьогодні ладні видерти очі лише за слово «Україна» та твою національність. Й у той же час частина українців говорять: головне, аби не було війни! Як мантру все ще повторюють, аби виправдати власну бездіяльність та покірність. Добра частина населення очікувала покращення й казала, що зможе заради Росії перетерпіти перехідний період. Той триває, я лише посміхаюся, чуючи, як ті патріоти, хто вішав триколори де тільки-но можна, потроху їх знімають та невпинно лаються.

Але є й ті, хто ще так і не второпав, що відбулося. Зараз вже дуже мало бачу по місту георгіївських стрічок, з яких зробили символ чогось незрозумілого, але ті вже точно не мають відношення до перемоги у Великій Вітчизняній війні. Усе відбулося, мов у сні, мабуть, саме таке відчуття супроводжує людину в періоди найбільших історичних та політичних змін – відчуття нереальності. Усе ще не можу повірити у те, що сталося! Сім’ї розпадаються, бо хтось підтримує один бік, а хтось інший, страждають діти, які в цьому ще нічого не тямлять. З родичами зв’язатися складно, телефонний зв’язок надто дорогий та й постійно переривається, про те, щоб відправити чи отримати бандероль, грошовий переказ, не може бути й мови. Мені постійно кажуть, що я надто наївна. Та це не так, просто я не конфліктна людина та не розумію, як можна ненавидіти росіян, бо вони росіяни? В сім’ї не без покидьків. А те, що відбувається насамперед політика. Люди різні та національність не має до цього жодного стосунку. В мене є багато цілком адекватних друзів з Росії, які, як поділяють мою думку, так і ні, але ми нормально спілкуємося. Мій тато росіянин, матір українка, я ж не можу ненавидіти власного батька, бо той не поділяє моїх поглядів, але спілкуємося ми менше, адже несила слухати, що він несе, а каже усе слово в слово, як у новинах. Відверто кажучи, мене дивує, чому ті громадяни Росії, які не мають жодного стосунку до Криму та мешкають на іншій території, так переймаються останніми подіями: метушаться, дуже показово радіють в інтернеті. Наприклад, якби раптом до України приєднали ще якісь землі, наприклад, румунські. Мене б то взагалі не обходило…

Повинна сказати, що мене не полишає відчуття, що українців у Криму покинули напризволяще. Ця вся ситуація з півостровом нагадує, як у малої дитини в пісочниці трохи старша дівчинка відбирає ляльку, і та просто її віддає, навіть не намагаючись пручатися, бо ж за власну дупу страшно, а потім відразу біжить до мамки й жаліється на лиху долю. А вона каже: «Так, так, я звичайно занепокоєна, але потрібно вчитися самостійно вирішувати власні проблеми». Ви колись бачили жінку, в якої на вулиці намагаються з рук видерти сумку, де лежать гроші? Та вона за неї тримається так, що може крадій сумку таки відбере, бо кремезніший, але ручки від тої залишаться у господині в руках! А Крим Україна просто віддала: нехай беруть собі зайвий геморой. Існувала реальна можливість його відстояти, та не було команди. Таке враження, що материкові півострів не потрібен, і я розумію, бо то зайві витрати, ми ж, як гострий апендицит: запалення, гарячка, можна вирізати й жити далі без нього. Тим більше, коли триває війна на Сході.

Навчаючись у середній школі я знала як російську так і українську мови, вивчала разом із Шевченком творчість та біографію Пушкіна й це нікому не заважало. Зараз мої діти вчать рідну мову вдома, читаю їм українські вірші, постійно збиваючись, бо сльози підступають… Директор обіцяв, що будуть позапрограмні заняття з української (факультативи), на які в нас півкласу написали заяви ще у вересні, але наразі жодного уроку не було. Та знаю, що в кримськотатарському початковому класі ці заняття вже розпочалися, мабуть, їм більше треба. А нам ніхто нічого пояснити не може, та й не хоче. Українські класи позакривалися, гімназія «переробилася» на інший лад, і не тому що ніхто не хоче вивчати мову. Дедалі частіше чую від батьків: «Лішній язик єщьо нікому нє поврєділ».

Записала дитину на прийом до лікаря в платну лікарню, мало не зомліла: 750 рублів, навесні консультація коштувала 115 грн. (усе ще не можу звикнути до рублів і ношу з собою бодай трішки гривень, так спокійніше, хоча за них вже нічого не купиш, хіба поміняти в обміннику. Якось «нові» гроші магічно-швидко закінчуються, постійно їх плутаю). Атож лікуватися нам не по кишені. У поліклініках неодмінно варто заповнити заяви на лікування, у яких вказати номер страховки… Але ж от проблема, щоб ту страховку отримати потрібно мати російський паспорт, аби працювати, отримувати заробітну платню, пенсію, виплати по інвалідності й ін. в Криму теж потрібно його мати. А на Україні подвійне громадянство заборонено! То як бути? Де програма з підтримки українців, які тут залишилися? Вже рік минув! Звичайно, можна сказати, що збирайте валізи та переїжджайте. Але багато моїх знайомих так і вчинили, зараз їм вже не позаочі, а таки в очі кажуть, що материк не гумовий, куди усі прете?

Ціни зростають з такою швидкістю, що за ними не встигаєш стежити, люди починають цікавитися новим законодавством, правами, жахаються, та вже пізно! Почали відключати світло, кажуть, найближчим часом це саме чекає на воду. Їхати у відрядження чи до родичів через митницю – взагалі нонсенс, рейси автобусів, поїздів скоротилися, а скільки часу тепер забирає дорога! Дехто згоден потерпіти заради Росії, бо ж він повернувся додому. А українці, які тут залишилися, здебільшого згодні потерпіти заради України, нехай знають, як їм усім тепер буде без неї у нових могутніх руках. Я люблю свою Батьківщину і мені болить те, що відбувається, але шкода, що ця любов одностороння.

Росія вважає, що отримала тисячі вдячних громадян, та дуже швидко вона зрозуміє, як помилилася, бо серед них дуже мало патріотів, а зрадників держави, в якій прожили чи не все своє життя ой, як багато. Люди, як завжди, прагли лише достатку, їх налякали «бандерівцями», які так сюди і не доїхали та й навряд чи збиралися… Їх врятували від Ворога-Бабайка, якого ніхто ніколи в очі не бачив, але надзвичайно у нього вірить! Насправді таке враження, що військові, переймалися лише тими кримчанами, які не були згодні з новою політикою, а не очікували на певне «стороннє» втручання. Я впевнена, якби Україна була багатшою за Росію, ніхто б у черги на референдумі не вишиковувався, та не обіймався, вітаючи один одного з перемогою, бо то не люди, а продажні людиська. Якби зараз Росія отак просто повернула Крим назад (звичайно, це з розряду фантастики, бо ніхто його не віддасть і це цілком зрозуміло), то ті, хто повивішував триколори, тихесенько би їх познімали та замінили на жовто-блакитні прапори: «Власть мєняєтся!». Не можна забувати, що бути на боці сильнішого завжди легше, ніж підтримувати слабшого та біднішого економічно. Для мене Україна – це не лише політика, а гори, ліси, щирі доброзичливі люди, культура… Тому незважаючи від обставин, потрібно пам’ятати, що ти громадянин, а не «прєдатель», щоб тобі там не казали, і бути принаймні чесним із самим собою. Чи не кожного дня, коли хтось з піною у кутиках рота намагається мене у чомусь переконати (але трапляється це дедалі рідше), тільки тому що не згоден з моєю думкою, лише хитаю головою, згадуючи надзвичайно потужний вірш Василя Симоненка:

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Марʼяна Кримчанка, мешканка Криму

Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org