Валентин Гончар: Микола Багров. Пішов з життя «архітектор кримської автономії»

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Сімферополь – Помер «архітектор кримської автономії» Микола Багров. «Це найбільша фігура за всю історію кримської автономії. Такої фігури у нас більше немає», – сказала його прес-секретар Алла Горева. Багато в чому це правда.

Микола Багров – і продукт, і творець Криму. Родом із сусідньої Херсонської області, в 1959 році він закінчив природничо-географічний факультет Кримського педінституту, обидві дисертації захистив по Криму, кандидатську в МДУ в 1967-му, докторську в Київському університеті в 2001 році. Працював учителем у Багерово, інженером в Інституті мінеральних ресурсів, доцентом в педінституті. Потім завідував відділом науки в обкомі партії, з 1978 року – секретар обкому. З 1988-го до 1989-го в ЦК КПРС опікувався компартіями середньоазіатських республік. Після чого повернувся до Криму, був першим головою Верховної Ради Криму, після чого перейшов на роботу в університет. Став членом багатьох академій, заслуженим працівником освіти України, нагороджений багатьма орденами.

Епоха Багрова досягла найвищого розвитку на початку 90-х, коли він створив «Проект Крим» – «як суб'єкт союзу і учасник союзного договору». Все, що було з півостровом всі наступні роки, – на три чверті його проект. На одну чверть його зіпсували Мєшков, Цеков, Грач, Супрунюк і решта фігурантів, які велику політику Багрова перетворили на містечкову. Якби йому вдалося стати президентом свого творіння, Крим, можливо, став би успішним, приблизно, як Республіка Татарстан, оскільки політичним кумиром Багрова був Ментімер Шаймієв, про що він сам неоноразово говорив.

Крим відтоді жив «під зіркою Багрова», незважаючи на перший крах його проекту, і незалежно від тих, хто ним керував після нього. Але в лютому-березні 2014 року те, що створював свого часу Багров, зазнало другого, вже остаточного краху. Тепер у вічність пішов і сам «архітектор» того Криму, якого більше немає. Творець рівно на рік пережив своє творіння. І його Криму вже більше не буде. Крим буде іншим, безумовно, переживе ще не одну метаморфозу, і буде успішним, але вже не за проектом Багрова.

Микола Багров, презентуючи свою першу на посаді ректора ТНУ книгу «Крим: час надій і тривог», видану фактично нелегально, «під відповідальність автора», 10 січня 1996 року весь час повторював: «Ще не вечір!». Тепер уже це прислів'я не актуальне. Вечір вже настав. Але це не привід для песимізму, оскільки – попереду ранок! І яким він буде – залежить від того, як ми узагальнимо досвід, серед іншого і досвід Багрова.

Справжній інтелект, багатий знаннями та методами аналізу, завжди суперечливий, оскільки однозначною, як рушничний шомпол, не буває навіть сама правда. Микола Багров був і зразком прогресу, і зразком ретрограду одночасно. Багров був суперечливим рівно настільки, на скільки він перевершував за інтелектом всіх своїх послідовників, що, з одного боку, робило його прогресивним, і наскільки був прив'язаний до старих ідей свого партійного клану, що, з іншого боку, робило його ретроградом. У той же час, ще більш ортодоксальним комуністам, як Леонід Грач, який виключив Миколу Багрова з КПРС, це не заважало звинувачувати його в зраді партії.

Серед купи компліментарних рецензій на його першу книгу-узагальнення, була лише одна критична. У ній говорилося, що Багров, якого виштовхнули з політики, в ній сказав багато чого, але не сказав найголовнішого – що реально спричинило крах КПРС і розвал СРСР. Багров вважав, що винен Горбачов. Він не бачив спротиву апарату, оскільки і сам був апаратником до мозку кісток, вихованим у Кримському обкомі партії Брежнєвської епохи. Він не розумів, що КПРС вже втратила здатність до реформування, і навіть, як виявилося, не в змозі перетворитися знову на РСДРП, на цивілізовану соціал-демократичну партію, з чого і починалася. Багров жодного разу не заперечив начальству, хоча на все мав свою більш прогресивну думку. Він вважав, що партія може залишитися незмінною.

Микола Багров вважав, що лідер (натяк на Горбачова) має бути або справжнім реформатором, або ж «диктатором у хорошому сенсі». Горбачов таким не був. І оскільки справжніх реформаторів земля родить не так часто, на думку Багрова, всі політики мали бути «диктаторами в хорошому сенсі». Приблизно як Шаймієв. Він і сам намагався стати таким. Але його «хороший сенс» в «диктаторстві» був зметений фактичним безумством Мєшкова, який взагалі не уявляв, за що він береться. Одна кримчанка написала у Facebook: «Завжди згадуючи Багрова, згадую теледебати Багров-Мєшков. Колосальна прірва: розумний інтелектуал проти бидло-пролетаря. Ех, мені здавалося це очевидним. Однак, буквально наступного дня переважна більшість проголосувала за нікчемність на прізвище Мєшков. Минуло стільки років, люди не змінюються».

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Не змінювався і Багров. У кожному навіть узурпаторі, Багров шукав і намагався побачити «диктатора в хорошому сенсі» – він вітав прихід до Криму Джарти, він вважав Китай, що зберіг керівну роль партії, прикладом для наслідування, він став захоплюватися Путіним, аж до того, що, як розповідають, дякував йому перед смертю. За що? Мабуть, в старості прозорливість вже відмовила Багрову, і він, як це не прикро, не прорахував сумної долі свого останнього «Проекту КФУ», який неминуче розвалиться на ті ж 14 шматків, які він зліпив в один безформний клубок.

Дійсно, Багров багато зробив для Криму. Його книга 2002 року «Регіональна геополітика сталого розвитку» – це теоретичний заповіт майбутнім послідовникам про те, яким він бачить «Проект Крим». Але залишивши республіку в руках аж ніяк не республіканців, він пішов на посаду ректора, яку давно тримав для себе, і впритул зайнявся реалізацією другого свого проекту – Таврійського університету.

Багров відразу позбувся імені Фрунзе, який розстріляв свого часу половину професорів університету, і домігся надання імені великого вченого Вернадського та звання Національний, створив ботанічний сад, обгородив сучасним парканом. Університет при ньому став багатим, Багров вмів добувати гроші. Він домігся передачі ще кількох корпусів. Викладачі були задоволені заробітком, але студенти часто скаржилися на побори. Грошова складова стала обов'язковою частиною навчального процесу. Тим не менш, в освіті й науці зрушення були значно скромнішими – ТНУ так і не став справді національним, у ньому процвітало русофільство, а іноді й відверта україно- й татарофобія. Ім'я Вернадського стало використовуватися як візитна картка університету, в 1995 році сам Багров написав книгу «Вчення В.І. Вернадського про ноосферу у світлі екологічних проблем сучасності», але ноосферні підходи не стали в університеті переважаючими, не позначилися на якості підготовки кадрів. Багров заперечував Болонський процес, світовий досвід освітніх технологій. Дійшло до того, що він не пустив у «свій» заклад спонсора університету, мецената-мільярдера Джорджа Сороса. А останній скандал – Багров фактично намагався закрити факультет кримськотатарської філології, запропонувавши об'єднати їх в КІПУ.

Створюючи «Проект Крим» Микола Багров чітко дотримувався старої національної політики КПРС. Тому для нього не існувало кримськотатарського народу як такого, а, отже, і його інтересів. Він легко і незаконно перетворив відновлену на референдумі КримАРСР на якусь «Республіку Крим», всупереч всім правилам декларуючи її не як національну, а як територіальну, в результаті чого вона фактично стала національною російської автономією, що і призвело до трагедії 2014 року.

Під його керівництвом 5 травня парламент Криму ухвалив акт про проголошення «державної самостійності республіки Крим», а 6 травня – конституцію, яку тепер називають сепаратистською. Під час створення автономії він протидіяв виділенню землі для репатріантів, відмовився включити перший Меджліс до складу Верховної Ради Криму, що дало б можливість уникнути подальшого розвитку конфліктних ситуацій.

Рідкісний випадок: розповідають, що Микола Багров був єдиним політиком, якому довелося скористатися секретним підземних ходом з Верховної Ради під час розгрому будівлі кримськими татарами в 1993 році, після того, як міліція застосувала силу для ліквідації самобудов і таборів кримських татар на зайнятих ділянках, зокрема в селі Красний Рай під Алуштою.

У цих суперечностях і складається трагедія Багрова і як політика, і як людини. Оскільки і в Україні він не знаходив «диктатора в хорошому сенсі», він вважав Україну державою, що не цілком відбулася. Більше того, пасивність Ющенка, який надав йому звання Героя України, а потім злодійство Януковича, який взагалі не розумів масштабу і значення Багрова для Криму, привели його до сильного розчарування.

У другій своїй книзі «Думки про пережите», він писав, що «З імперії брехні ми потрапили в республіку брехні». Це і привело його до визнання Путіна. Перспективи України після Януковича Багров просто не встиг оцінити. І не відомо, чи розумів Багров, що тим самим він робить уже гігантський крок назад і повертається назад в «імперію брехні», хоча є перспектива позбутися від брехні взагалі. Це і підштовхнуло його до фатальних рішень – він фактично подарував Росії свою альма-матер і своє дітище, перетворивши ТНУ на Федеральний університет, і головне – віддавши його в руки явних непрофесіоналів.

І першу, і другу свою книгу Микола Багров рясно прикрасив фотографіями того клану, який вважав своїм, і не без взаємності. Багров із секретарем ЦК КПРС Пономарьовим, з Лігачовим, з Громико, з Брежнєвим, з Черненком, з Устиновим, з Щербицьким, з Алієвим, з Цеденбалом, з Кармалем, з Горбачовим і з сім'єю Горбачова, з Єльциним, з Шаймієвим, з Кравчуком, з Черномирдіним, з Кучмою. Багров на ХХVII з'їзді КПРС, Багров на ХХVIIІ з'їзді Компартії України, Багров на сесії Верховної Ради Криму, нарешті – Багров у Санкт-Петербурзі для «душевної підзарядки» після провалу на виборах президента Криму, Багров у кримських горах. Тобто, якщо перша книга – це був сигнал «своїм» про те, що він багато знає, про що мовчить і хоче повернутися в політику, хоча публічно наголошував, що залишив політику назавжди, то друга книга, видана вже офіційно в 2007 році – це Багров у своїй науковій стихії, Багров серед учених, у спортивному залі, в науковому центрі, в МДУ, в Києві з Патоном, з Жоресом Алферовим, зі своєю сім'єю, нарешті.

І ось Микола Васильович Багров – це вже минуле Криму. Його епоха закінчилася, але це не означає, що Багрова потрібно забути. Його потрібно пам'ятати. Пам'ятати, що не можна бути прогресивним наполовину, бо це призведе до трагедії.

Валентин Гончар, кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції