Післямова до «святкування» окупантами Дня пам'яті жертв депортації

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Сімферополь – Заходи на честь «18 травня, дня депортації» закінчилися. Вже спала напружено-підозріла увага влади до будь-яких натяків на «день жалоби», місцева преса і телебачення опублікували повні брехні й цинізму репортажі. Саме час осмислити, що це було насправді?

Перше, що кидається в очі: політичний плагіат, страх і цинізм. Влада перехопивши ініціативу та повністю відтіснивши від організації жалобних заходів громадськість, не придумала нічого нового, як повторити те ж саме, що проводили Меджліс і кримська влада при Україні – вечір-реквієм у театрі, вечір зі свічками на площі, покладання квітів до місць формування потягів для відправки в місця депортації. Але було два «новаторства». Перше полягало у скасуванні мітингу. Цю ідею першими висловили представники влади Сергій Аксьонов і Дмитро Полонський, але потім схаменулись, «поклали» цю заслугу на громадські організації «Міллі Фірка» і «Кирим Бірлігі», які потім же виступили зі звинуваченнями на адресу влади за заборону мітингу.

«Мітингу не було. Все відбулось мирно», – писали кримські газети, наче війна Росії в Україні почалась не тепер, а в ті роки, коли мітинг проводив Меджліс. Друге – в тому, що річницю депортації відзначали не так, як хотів народ, а так, як йому продиктувала влада.

Боязнь громадської думки

Насправді влада вже більше року боїться, якщо в Криму збирається хоча б невеликий мітинг, і за будь-якої нагоди забороняє його. Все просто: мітинг будь-якої організації – це громадська думка, яка авторитарній кримській владі, яка робить вигляд, що вона спирається на фальсифікований «референдум», як ніж у серце. Влада чудово знає, що будь-яка вільна громадська думка буде суперечити її політиці, а тому вираження її для неї смерті подібно. Щоб виправдатися, влада ініціювала «жалобні заходи» під гаслом «без політики», хоча жорстке придушення громадської думки кримських татар у ці два роки – це саме політика, та ще й яка! Місцями здавалось, що покладаючи квіти і публікуючи співчуття, влада насправді виражає не жалобу, а святкує перемогу над кримськими татарами. В унісон із цим настроєм влади тижневик «Кримський час», наприклад, під гаслом «18 травня – День пам'яті жертв депортації. Запали в своєму серці вогонь!» опублікував на першій шпальті фотографію святкових кульок, випущених у небо 9 травня, і замітку про те, що в акції запалення свічок взяли участь представники влади.

І справді, нинішнє 18 травня – це торжество перемоги влади над всією народною трагедією. По-перше, депортація російською владою кримських татар та інших народів Криму, який на той час якраз входив до складу Росії, підноситься сьогодні не як злочин режиму, а як безсуб'єктна трагедія, організована і здійснена невідомо ким і невідомо як. Тим самим влада знімає відповідальність за це лиходійство як із сталінського режиму, – який замість звинувачень тепер прославляє носінням портретів Сталіна на демонстраціях! – так і з самої себе взагалі, оскільки і сама депортація, і всі її наслідки здійснені в Росії, духовною правонаступницею якої і вважає себе нинішня кримська влада.

Мітинг тому і заборонений, що нинішні сталіністи-сини не хочуть, щоб їм нагадували про злочини сталіністів-батьків і закликали до відповідальності. Вони розуміють, що громадська думка просякнута антисталінським духом, а тому, встановлюючи пам'ятники Сталіну, вони здогадуються, що діють проти народної думки, і тому краще її не просто заборонити, а придушити. Тим самим в умах утверджується психологічна готовність не до заборони подібних злодіянь, а до можливості і готовності їх повторення, якщо потрібно буде і якщо Москва накаже. Тому з Криму вже десятки тисяч кримських татар і українців реально депортовані, хоча і не методом повантаження до товарних ешелонів, а шляхом витіснення. Але яка, по суті, різниця?

Тому «святкування» «дня депортації», як його часто називали в Криму цього року, було цинічним придушенням свободи слова всіх інакомислячих. Допусти влада вільний мітинг – хто-небудь би вийшов і сказав правду: мовляв, а депортація ж бо продовжується і зараз! Навіщо це Аксьонову і Константинову?

Усіх, хто хоч якось заїкався про те, що трагедія сталась не сама собою, а є конкретні винуватці і виконавці, звинувачували не тільки в політизації і спотворенні дійсності, а й у тому, що Меджліс людей на мітинги «зганяв силою», а кримські татари несли квіти до пам'ятників «з примусу», а зараз нібито «йдуть щиро», хоча все якраз навпаки. Усіляка думка, відмінна від офіційної думки влади, переслідувалась і пригнічувалась владою. Скажете, це не політика?

Нерозбірливість кримської влади виявилась і в тому, що їм здалося мало покладання квітів до місць формування ешелонів для вивезення у вигнання, і вони в тому ж стилі призначили «покладання» ще й до меморіалу «Відродження» біля Кримського інженерно-педагогічного університету. Але помилочка вийшла. Цей меморіал збудований не в жалобному стилі, як усі, а в знак подяки кримських татар українському та узбецькому народам за допомогу у виживанні всупереч владі, яка здійснила над ними геноцид. Розповідають, що Аксьонов і Константинов, коли вперше прийшли до нього, остовпіли, коли побачили пам'ятні знаки на честь Петра Григоренка, Андрія Сахарова та інших борців за повернення кримських татар на батьківщину, за звільнення Мустафи Джемілєва. Виходить, кримські начальники мимоволі «висловили подяку» самому Мустафі Джемілєву, ними ж самими знову вигнаному з батьківщини!?

Умиротворення кримських татар обманом

Насправді в жалобні травневі дні нинішнього року кримська влада вчинила жорстокий обман кримськотатарського народу. З одного боку, йшли і все ще йдуть нескінченні розмови про те, що «ми єдині», що «влада на боці кримських татар» – але все це лише для того, щоб приспати пильність, аби загасити можливі протести проти утисків і окупації. А насправді ніякого «історичного примирення», про що твердить влада, не відбулося. І свідчать про це події, що слідували після 18 травня.

По-перше, жодне примирення неможливе, якщо влада знімає з себе всю відповідальність за злочин і намагається перекласти її на невинних. Сергій Аксьонов цими днями казав: «1989 року Верховна Рада СРСР визнала незаконними і злочинними акти, на підставі яких деякі народи піддались насильницькому переселенню. А 1991-го в Російській Федерації ухвалений закон про реабілітацію репресованих народів, що став актом утвердження історичної справедливості. На Україні за 23 роки незалежності нічого подібного зроблено не було». І це правда, з якої випливає тільки те, що минулорічний указ Путіна про реабілітацію нічого до цих законів не додав. Що стосується України, то навіщо брехати? В Україні також ухвалений закон про реабілітацію депортованих, це по-перше. А по-друге, з якого дива вимагати це від України, яка, на відміну від Росії, таких злочинів не скоювала і нікого ніколи не депортувала?

І якщо в жалобні дні кримська влада обіцяла кримським татарам усілякі блага, які тільки можна придумати «для відродження після депортації», то вже за тиждень виявилось, що ніхто цього робити не збирається. На сесії «держради» обговорювався «законопроект «Про освіту в Республіці Крим», і тут-то виявилось, що статус мови, обов'язкової для вивчення, депутати надали тільки російській, а надати його кримськотатарській та українській відмовились, чим, всупереч «Конституції», перекреслили їхній статус державних.

А на брифінгу після сесії Володимир Константинов сказав, що це ніяка не дискримінація за національною ознакою, а навпаки, «відсутність примусу кримчан до обов'язкового вивчення мов», начебто примусом є обов'язкове вивчення тільки кримськотатарської мови, а російської – це не примус, а щастя. Він далі розповів, що для Криму буде достатньо, «якщо ти привітаєшся з сусідом і скажеш кілька речень кримсько-татарською (так в оригіналі – авт.) – це абсолютно нормально і сучасно з урахуванням кримської специфіки». Про глибоке знання мови, достатнє для розвитку культури, літератури і мистецтва понищених депортацією людей, які потребують відродження, на відміну від російської, як бачимо, «спікер» і не думає. Цікаво, як би він відреагував, якби хтось із кримських татар, ратуючи за обов'язкове вивчення кримськотатарської мови і не обов'язкове російської, сказав: «Якщо ти привітаєшся з сусідом і скажеш кілька речень російською – це абсолютно нормально і достатньо з урахуванням кримської специфіки».

Крапку в цій позиції поставив днями лідер тепер популярної в «російському Криму» ЛДПР Володимир Жириновський. Він також «закликав до історичного примирення» і пояснив, що це означає. Виявляється, все, що нас оточує – це не чий-небудь, а «русскій мір»: «Щоб кожна людина розуміла: від Камчатки до Калінінграда і від Мурманська до Махачкали – все це наш простір». «Почуття простору», «почуття території» – ось головна складова патріотизму. Йдеться як про географічний простір, так і про культурний, про те, що зараз називається «Русскім міром».

Насильно насаджуючи «федерацію» в Україні, Жириновський у Росії каже: «Я не знаю жодної країни світу, де би всередині був поділ за національною ознакою, де б державотворчий народ був у такому приниженому (як росіяни – авт.) стані... Сенс держави – єдність територій, населення і мови. Якщо один фактор із трьох відсутній – держави немає».

Володимир Жириновський підкреслює: «Росія має вести пропаганду своїх цінностей та інтересів на території СНД і в інших сусідніх країнах – у Східній Європі, Афганістані, Пакистані, Індії, Китаї. Ми маємо випускати багато газет, мати потужні культурні центри, курси російської мови. Зараз же необхідно діяти на користь російського народу і російської культури, щоб відстояти «Русскій мір». Не потрібно ніяких «братніх народів», потрібний єдиний «Русскій мір», каже лідер ЛДПР.

А ви продовжуйте думати, що Росія готова зробити все для вашого «відродження». Саме такі ваші думки і потрібні «русскому міру». І цю політику «без політики» чітко впроваджує кримська влада відносно кримських татар, українців та усіх «не русскіх» націй. Ти не росіянин, у тебе є своя мова і своя культура – кримські реалії свідчать, що сьогодні це вже звинувачення в екстремізмі, в націоналізмі і, зрештою, в тероризмі.

Валентин Гончар, кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції