Десять років тому, 30 червня 2005 року, пішов з життя чудовий чоловік, правозахисник, давній друг кримських татар Генріх Алтунян. Він був одним із тих небагатьох, хто за радянських часів підняв голос на захист депортованого кримськотатарського народу. 1969 року після арешту генерала Петра Григоренка Алтунян підписав відкриті листи на захист Григоренка і кримських татар, став одним із засновників Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР.
Йому було тридцять шість, коли його вперше заарештували. У «Постанові про обрання запобіжного заходу», тобто арешту, вказували: «Алтунян Генріх Ованесович, що народився 24 листопада 1933 року в місті Тбілісі, вірменин, громадянин СРСР, із вищою освітою, одружений, безпартійний, працює на Харківській ділянці «Енергоавтоматика», мешкає в м. Харкові... Упродовж тривалого часу веде антирадянську агітацію, спрямовану проти правомірної діяльності державних і судових органів СРСР, зводить наклеп на радянську дійсність і з метою тиску на КПРС і Радянський уряд звернувся до ООН із закликом втрутитись у внутрішні справи Радянської держави».
Генрі Алтунян у таборі, 1970 рік
Безпартійним Алтунян став усього за кілька місяців до появи цього документа, майже відразу ж втратив і офіцерське звання, і посаду викладача вищого військового училища. А з приводу інкримінованих йому дій тоді ж, 11 липня 1969 року, під цією «Постановою» написав: «Протестую проти висунутого мені звинувачення – ніякою антирадянською агітацією і пропагандою я ніколи не займався». У той час він ще щиро вважав, що «соціалізм і комунізм є справжнім майбутнім людства, і боліла душа за те, що негідні правителі нашої країни перекручують світлі ідеали».
Його діда, Густава Антоновича Клінгенберга, в квітні 1929 року розстріляли. В момент арешту він служив на залізничній станції в місті Сочі, його судило північнокавказьке залізничне ОГПУ. Рідним сказали: за організацію замаху на товариша Сталіна. Оскільки Сталін бував у Сочі, зовні це виглядало досить вірогідно. Після розстрілу діда залишилися сиротами троє дітей.
Батько, Ованес Погосович Алтунян, був кадровим офіцером, закінчив Московське військове училище і залишився там працювати. Коли почалась війна і німці підійшли до Москви, все училище було відправлене на оборону Москви, і Ованес разом зі своїми курсантами близько року був на фронті. Потім його перевели до Душанбе, тоді Сталінабад, де в евакуації перебувало Харківське військово-технічне авіаційне училище. Те, що Генріх став військовим, було закономірно – йому завжди хотілось бути схожим на батька.
Мати, Валентина Густавівна, закінчивши у Сочі школу, після арешту діда поїхала вчитися до Ленінграду, де жили родичі. Там отримала спеціальність техніка-кресляра і була направлена до Тбілісі на верстатобудівний завод, на якому головним конструктором працював студент-заочник Ованес Алтунян. Через рік після їхнього одруження народився син Генріх...
Генріх Алтунян, 1960 рік
По закінченні школи 1951 року юнак вступив до того ж військового училища, де працював батько. До 1968 року його військова кар'єра складалась успішно. Але... Генріх завжди говорив правду і відкрито відстоював свою точку зору на семінарах, політзаняттях, партійних зборах.
Коли 1968 року на вулицях Праги «радянські танки позбавляли соціалізм людського обличчя... з болем у серці, з гіркотою в душі ми підходили до розуміння порочності системи». В цей час він познайомився з опальним генералом Петром Григоренком і відомим дисидентом Петром Якіром.
Виписка з «Довідки у справі про розповсюдження групою інженерів харківських науково-дослідних і проектних інститутів неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад» говорить: «Активний учасник цієї групи Алтунян Г.О. встановив зв'язок із Якіром, Григоренком, Кімом і Габаєм, які мешкають у Москві і від яких він і Пономарьов систематично отримували різного роду матеріали так званого «Самвидаву», множили їх на друкарських машинках і поширювали серед вузького кола «своїх» друзів... Основний зміст висловлювань організатора зазначеної групи Алтуняна Г.О. зводиться до наступного:
1. Сталін – це ворог народу, фашист, бо своєю політикою він завдав радянській державі та партії тільки шкоди. Він знищив партійний актив і командні кадри армії і робив усе, щоб допомогти і полегшити перемогу Гітлеру.
2. Низка керівних партійних і радянських працівників були на керівній роботі за життя Сталіна і проводили ту ж політику. Тому вони в цей час не мають морального права бути керівниками і засуджувати культ Сталіна, і не може бути впевненості в тому, що ці керівники зараз ведуть правильну політику.
3. Офіційна інформація, яку публікується в нашій пресі й передається на радіо, не завжди об'єктивна, неповна і на її основі не можна скласти правильної думки про становище в нашій країні і про правильність нашої зовнішньої політики.
4. Дійсно, проведена в нашій країні національна політика не відповідає тій, яка проголошена в Програмі партії і Конституції. Деякі національності не користуються всіма правами, зокрема, це стосується євреїв».
Генріх Алтунян (другий зліва) разом із правозахисниками (в центрі Петро Григоренко)
28 серпня 1968 року відбулися партійні збори, на яких Алтуняна виключили з партії – «за антипартійний поведінку, що виявилась у зборі та пропаганді відомостей демагогічного характеру, тенденційних відносно заходів ЦК КПРС і Радянського уряду». Майже відразу ж з'явився наказ маршала Крилова про те, що інженер-майор Алтунян, будучи в черговій відпустці, відвідав у Москві квартири генерала Григоренка та сина командарма Якіра, привіз звідти ревізіоністський лист академіка Сахарова і тим самим зганьбив звання офіцера Радянської Армії. Ні більше, ні менше: відвідав квартири, зганьбивши офіцерське звання! У зв'язку з цим Алтуняна звільнили з армії за статтею 59 пункт «Д» Дисциплінарного Статуту (службова невідповідність) без вихідної допомоги.
Генріх залишився без роботи, без пенсії, без вихідної допомоги, з двома маленькими дітьми на руках. А незабаром слідував арешт. Сталось це 11 липня 1969 року. Після обшуку в квартирі «правоохоронці» грубо схопили його на сходах, штовхнули так, що він ледве втримався на ногах, потрапивши прямо в обійми ще одного кадебіста, а той ще і вдарив для остраху. У слідчому відділенні КДБ йому надали ордер на арешт.
На останніх перед арештом партійних зборах колишні соратники піддали його суворій обструкції: «Як нам стало відомо, Алтунян займається діяльністю, несумісною з нашими уявленнями про демократію. Зараз він виступає на захист прав кримських татар. Це, товариші, ганьба!». На що Генріх відповідав: «Ще Ленін казав, що з ідеями треба боротися тільки ідеями... Лист до ООН не є єдиним, що я написав, – кілька листів у «Правду», в «Ізвєстія», звертався до райкому, обкому, облпрокуратури, але нізвідки не отримував відповіді. І про кримських татар: 1967 року вони були реабілітовані, за злочини окремих осіб вся нація не відповідає»...
Алтунян отримав три роки таборів загального режиму. 10 липня 1972 року, в належний термін, його звільнили.
Наступний арешт відбувся через кілька років – 16 грудня 1980 року.
Цього разу інкримінували йому багато чого – відкрито виступив на захист академіка Андрія Сахарова, підписував листи до Комітету із захисту прав людини, виступав проти введення військ в Афганістан, зберігав «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, словом – «не перекувався».
Генріх Алтунян із дружиною Риммою
Алтунян згадував: «На суді не було ніяких несподіванок: сценарій писався досвідченими «режисерами» з КДБ. Мене визнали винним в антирадянській агітації та пропаганді, спрямованій на підрив і послаблення Радянської влади, і за статтею 62, частина 1 КК УРСР засудили до семи років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з наступним засланням на п'ять років. Ніколи в житті не забуду ті кілька хвилин після оголошення вироку.
Я стояв у оточенні озброєної охорони. Зал був заповнений працівниками обласної прокуратури, суду, студентами – майбутніми особистами, юристами. Там же були й кілька моїх близьких і друзів.
– Вам зрозумілий вирок? – останнє питання судді.
– Зрозумілий.
І в цей момент усі мої друзі та рідні дістали з рукавів заховані там голівки гвоздик і стали кидати в мене через голови конвою. До мене потрапила лише одна квітка, решту конвой переловив. Коли публіку в спішному порядку виставили, на столі секретарки лежала гора квітів, а на моє прохання віддати їх прозвучала традиційна відповідь: «Не положено».
Вже після початку перебудови, 1987 року, Генріха Алтуняна звільнили. Наступними роками він був членом Центрального Проводу Народного Руху України, очолював Харківську організацію НРУ. 1990-1994 – народний депутат України.
Зліва направо: Мустафа Джемілєв, Микола Горбаль, Андрій Григоренко, Сафінар Джемілєва, Генріх Алтунян
Генріх Алтунян активно підтримував кримських татар в їхній боротьбі за відновлення прав уже на батьківщині, в Криму. За п'ять років до смерті, 2000 року, він написав: «Слава Богу, що повернення кримських татар збіглося зі становленням незалежної України. Неможливо собі уявити, як перебігало б повернення в умовах збереження влади Москви над Кримом, над Україною, над усіма нами. Настільки багато горя і страждань пов'язані для кримських татар з Москвою, що навіть розуміння змін, які відбулися за останні роки, не в змозі зменшити біль від десятиліть безправ'я і вигнання».
Алтунян вважав, що «від чесного, демократичного розв'язання кримськотатарської проблеми залежить багато чого – майбутнє України».
Кримський історик Гульнара Бекірова
«Необхідно чесно визнати, що в Україні є сили, які, маючи таку можливість, діяли б відносно кримських татар такими ж методами, які застосовувалися в недалекому минулому проти всіх, хто боровся з комуністичним режимом. Достатньо тільки послухати виступи з трибуни Верховної Ради України представників фракції КПУ... Всі громадяни України мають нарешті зрозуміти, що кримські татари – корінний народ України. Відмінність їх від національних меншин в тому – і це головне, – що Крим, Україна – їхня історична батьківщина».
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу