До початку 1967 року висока активність національного руху змусила керівництво СРСР впритул зайнятися кримськотатарською проблемою – щоб уникнути серйозних політичних ексцесів на рік 50-річчя Жовтневої революції.
Нарешті, 5 вересня 1967 року після численних акцій протесту кримських татар був ухвалений такий довгоочікуваний Указ вищого органу радянської влади...
Указ, опублікований у місцевій пресі та в офіційному виданні «Відомості Верховної Ради СРСР», скасовував рішення державних органів у частині, що містила огульні обвинувачення щодо «громадян татарської національності, які раніше жили в Криму», але стверджував, що вони «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік».
У Постанові Президії Верховної Ради №494, яка слідувала безпосередньо за Указом, – «Про порядок застосування статті 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року» – йшлося про те, що «...громадяни татарської національності... та члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, жити на всій території відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим».
Форма оприлюднення Указу була своєрідною. На партійних зборах, куди запросили членів КПРС з кримських татар, повідомили про вихід Указу і про те, що рішення це остаточне, пригрозивши, що до тих, хто буде продовжувати боротися за повернення до Криму, будуть застосовані репресії як до націоналістів. Подібні збори були проведені на багатьох підприємствах і в установах.
Активісти національного руху висловили своє ставлення до цього документа в зверненні «Черговий крок у напрямку ліквідації кримськотатарського народу як нації», датованому вереснем 1967 року, в ЦК КПРС і до Президії Верховної Ради СРСР: «Мотивувальна частина Закону 1946 року (мається на увазі Закон РРФСР про скасування Кримської АРСР – авт.) говорить про те, що «значна частина кримських татар активно співпрацювала в роки війни» і про те, що «основна маса населення Кримської АРСР» лояльно ставилася до цих зрадників батьківщини. Нинішній Указ говорить про активну співпрацю «певної частини» і нічого не говорить про ставлення до зрадників «основної маси» і не вказує на аналогічні частини в інших народів. Таким чином, мотивувальна частина Указу 1967 року не відкидає доводи Закону 1946 року, а намагається пристосувати їх до нинішнього дня – «значна маса» стала вже «певною частиною», а «основна маса» встигла змінитися новим поколінням... Указ 1967 року фактично повертається на позиції, які він мав викрити і відкинути. Указ 1967 року – не реабілітація, не політична реабілітація і навіть не амністія. Це... закон 1946 року, приладнаний, пристосований до умов сьогодення».
Решат Джемілєв
Активіст кримськотатарського національного руху Решат Джемілєв пише про те, що на зустрічі в Кремлі з вищим керівництвом країни 21 липня 1967 року з приводу вирішення кримськотатарського питання, Голова КДБ Юрій Андропов пообіцяв звільнити після ухвалення Указу засуджених за участь у національному русі кримських татар, а також відновити в лавах КПРС комуністів – учасників руху. На жаль, нічого подібного не сталося...
В інформації Кримського обкому КПУ від 21 вересня 1967 року зафіксована реакція на Указ одного з активістів руху, колишнього партійного працівника, колишнього члена КПРС, персонального пенсіонера Бекіра Умерова: «Кримських татар знову обдурили, хоча ЦК зустріло делегатів татарського народу на найвищому рівні... Зневажливе ставлення до вимог татарського народу з боку урядових інстанцій озлобило татар і перетворило їх на внутрішніх ворогів».
Отже, в радянську нормативну базу був покладений вельми двозначний правовий документ. Він послужив юридичним обґрунтуванням нової моделі ставлення влади до кримськотатарської проблеми – зовні більш витонченої та цивілізованої, але від цього не менш зловісної. Загальна політична установка на «Крим без кримських татар» не змінилася, а лише була завуальована суперечливими положеннями, які залишали поле для широких тлумачень й інтерпретацій.
Ось як оцінив це рішення влади правозахисник, генерал Петро Григоренко: «Найбільша підлість полягала в тому, що указом кримські татари мимохідь були позбавлені права на свою націю. Про них написали: «громадяни татарської національності, які раніше жили в Криму». З таким же успіхом можна написати: «громадяни татарської національності, які поки що живуть в Угорщині». Верхом підлого лицемірства стало те, що указом, який оголошує політичну реабілітацію, навічно закріплене вигнання кримських татар з Криму. І зроблено це підло, брехливо, по-шулерськи. У другій частині указу сказано, що громадянам татарської національності, які раніше жили в Криму, дозволяється жити на всій території Радянського Союзу, з урахуванням паспортних правил. А в паспортних правилах, як потім з'ясувалося, записано, що кримським татарам не можна селитися в Криму».
Незважаючи на незвичайну для реабілітаційного Указу атмосферу оприлюднення, насторожувала теза про «укорінення» і дивне формулювання етноніма – «громадяни татарської національності, які раніше жили в Криму», кримські татари сприйняли Указ як такий,що відкриває шлях на батьківщину.
Петро Григоренко
Однак із приїздом перших же репатріантів підтвердилася правота слів Петра Григоренка щодо «найбрехливішого та найлицемірнішого указу», так само як і найгірші прогнози активістів національного руху про перспективи масового повернення народу до Криму: кримських татар не тільки не прописували, а й знову, як 23 роки тому, силою висилали за межі півострова.
Поет Юлій Кім у вірші «Нас водили вже під конвоєм» вельми красномовно відобразив цей період історії кримських татар:
...Нас с родимой землей разлучили,
Сколько лет клеветали на нас.
А за это за все подарили
Вместо Крыма бумажный Указ.
Ваш Указ – это только бумажка,
В нем права наши – только слова.
В Чирчике их размыли из шланга,
И в клочки растоптала Москва…
Вже за тиждень після ухвалення Указу Президії Верховної Ради СРСР 13 вересня 1967 року, відбулися засідання Політбюро ЦК КП Узбекистану і Кримського обкому партії. На них були ухвалені рішення, які визначили основні напрямки політики республіканської влади щодо кримських татар...
(Далі буде)
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу