Київ – У Еміне Джеппар двоє дочок – перша ходить до дитячого садка, але вже знає п'ять мов і вчить шосту. Доглядати за другою – ще немовлям – Еміне допомагає няня. Відвезти дочку до садка, приїхати на роботу до одинадцятої, повернутись додому до восьмої, покласти дітей спати, а потім продовжити працювати в соціальних мережах до пізньої ночі – працювати в такому режимі радника «Мінстеця» Еміне Джеппар мотивує одне – вона хоче жити в українському Криму. Як отримати альтернативну інформацію про те, що відбувається на півострові, в умовах, коли багато кримчан бояться говорити те, що думають, і яку роль Еміне Джеппар відводить жінці в сучасному суспільстві дізнавався кореспондент Крим.Реалії.
Еміне Джеппар розмовляє зі старшою дочкою – шестирічною Іман – кримськотатарською й англійською мовами. Вранці, дорогою до дитячого садка, вони репетирують слова казки Jack and the Beanstalk. Мама вчить дочку грати переконливо – емоційно. Дочка впевнено повторює англійською мовою слова свого казкового персонажа – мами Джека.
У свої шість років Іман говорить кримськотатарською, англійською, українською, російською, турецькою й вивчає французьку мову. Вона любить зніматися для телебачення й турецьку мову, тому що вона «схожа на кримськотатарську». А якби вона була магом, то «повернула би Крим». Журналісту Іман при першій же зустрічі видає всі сімейні секрети:
«Тато заробляє гроші, а мама робить так, щоб повернувся Крим», – розповідає Іман перед заняттями.
О десятій ранку Еміне Джеппар виїжджає із дочкою до садку, а об 11 уже виступає на прес-конференції в «Укрінформі», презентуючи журналістам брошуру-інформаційну дорожню карту присвячену російським і українським міфам про Крим.
Поки ми їдемо засніженими вулицями Києва, радник міністра розповідає про те, як же вона «робить так, щоб повернувся Крим».
«Ми створюємо умови, для того, щоб була об'єктивна інформація про Крим. Зокрема, ми самі створюємо продукт, говоримо про те, яка ситуація в Криму. Тобто на російську пропаганду ми не відповідаємо контрпропагандою, ми говоримо правду – і це наш девіз», – розповідає Еміне Джеппар про свою роботу за кермом червоного «Ауді».
Дорогу замітає снігом, у київських пробках можна встигнути обговорити багато питань. Радник «Мінстеця» навіть намагається вирішувати в заторах робочі справи в телефонному режимі. За її словами, лише в Мінінформполітики є позиція позаштатного радника. І ця людина – «це провідник Криму в міністерстві». Крім того, тільки в неї є сайт кримськотатарською мовою.
Еміне Джеппар жартує, що «в міністерстві вже всі навчені, всі вітаються кримськотатарською». Для неї такі деталі, перш за все, знак солідарності. «Це неймовірно важливо з точки зору того, що ти в своїй боротьбі за Крим не одна», – підкреслює Джеппар.
Еміне Джеппар і Павло Казарін на прес-конференції в «Укрінформі» презентують дорожню карту для журналістів про російські й українські міфи
26-го лютого – день спротиву кримчан російській окупації – Джеппар
Коли брошура про кримські міфи в «Укрінформі» презентована, радниця міністра запрошує спікерів на міжнародний форум, присвячений дню 26 лютого. Суть форуму в тому, щоб підкреслити, що спротив кримчан окупації був. Саме 26 лютого вони вийшли під Верховну Раду Криму з українськими прапорами, а на наступний день російські війська зайняли адміністративні будівлі на півострові.
Окрім того, Еміне Джеппар хоче підняти на форумі питання про кримськотатарську автономію.
«Дехто вважає, що це сепаратизм, але ми підкреслюємо, що кримськотатарська автономія має бути в межах України», – зазначає радник міністра.
Після прес-конференції Джеппар мала дати ще два інтерв'ю й попрацювати над продакшеном відеороликів про Крим, присвячених усе до того ж дня 26-го лютого. У перервах між цими подіями радник «Мінстеця» відповіла на низку запитань кореспондента Крим.Реалії.
– Що значить бути радником міністра інформполітики?
– Я позаштатний радник. По суті, я волонтер. Я як представник громадськості перебуваю в міністерстві інформаційної політики і є лінком між кримською громадськістю і структурами влади. Для мене це певний ресурс, завдяки якому я можу просувати кримську тематику. Це як питання про самоідентифікацію народів: ким ви себе вважаєте, кримським татарином, українцем чи росіянином? Я себе вважаю радником, але я себе не вважаю владою.
Коли я спілкуюся з журналістами з робочих питань, то вони, соромлячись чи що, озвучують таку позицію: ми з тобою спілкуємося, з тобою все добре, але з твоїм міністерством – не дуже. Це багато про що говорить, бо в людей спочатку були упередження щодо того, які функції це міністерство могло б виконувати. У кожного було своє уявлення, для чого це міністерство створюється. Основне упередження стосувалось того, що воно буде цензурувати. Покажіть мені хоча б одного журналіста, який скаже, що до нього прийшов міністр Стець і сказав писати цей матеріал ось так чи ось так. Такого немає, це дурниця. Але при цьому шлейф скептичного ставлення до міністерства досі зберігся.
У мене є з чим порівняти. Я ще будучи студенткою стажувалась у Кабміні, я була в парламенті, в міністерстві закордонних справ, я можу сказати, що в цьому міністерстві, напевно, найбільш креативна команда, наймолодша і прогресивна. Це невеликий штат, 20-30 людей із хорошою освітою, патріотичних і мотивованих.
У міністерства стоїть завдання – комунікаційна реформа, реформа громадського іномовлення й багато інших завдань. Мені доводиться своєю діяльністю переконувати, що міністерство – це не тільки «негативний бренд», як багато хто його сприймає. Місія міністерства – це в першу чергу створення умов, у яких могла б бути об'єктивна журналістика. І ми не ліземо ні в чию редакційну політику.
Це не те щоб таке PR-агентство Криму, але в міністерства є функції популяризації Криму як такого. Завдання – щоб про Крим говорили. Якщо брати міністерство як центральний орган виконавчої влади, то це певний бюрократичний ресурс. Навіть визнання 26-го лютого днем спротиву окупації – це теж певний ресурс. Громадському працівнику реалізувати це було б складно. У журналіста немає такого ресурсу, немає виходу до так званого чиновницького апарату. Це розкриває мені певне поле бюрократичного... впливу – не те слово, проте це певний вихід, вихід на людей, на певні рішення й можливості.
Мені міністр Юрій Стець колись сказав, що ось ти радник, ти мені і радь, що має бути зроблене щодо Криму. І сказав, що я твій інструментарій. Мене ця формула цілком влаштувала.
– Як говорив Петро Порошенко, пріоритет Мінінформполітики – це відновлення українського мовлення на Донбасі й у Криму. Наскільки вдалося досягти цієї мети?
– Міністерство не створювалося тільки для того, щоб відновити мовлення на окупованих територіях. Одне з основних завдань – це провести реформу іномовлення, коли в нас державний канал робить якісний контент – це те, чого не було раніше. Кримський контент в Україні й Україна у Криму – це теж одне із завдань, з якими ми маємо справу. Якщо брати щодо мовлення, то з цим складно, тому що ми не контролюємо Крим. Українські телеканали були вимкнені, й ми розуміємо, що кримчани мають доступ до українських ЗМІ через супутник чи інтернет. Є вдалий приклад радіо Крим.Реалії, яке покриває приблизно 70 відсотків території півострова, тобто у людей є доступ до альтернативної інформації.
– Які Ваші пріоритетні завдання?
– Я звертаю увагу на те, щоб про Крим чули в Україні й за її межами. Деякі кримчани говорять про те, що Україна про них забула. Ми говоримо, що ні, не забула. Ми знайшли відомих в Україні людей – це журналісти, телеведучі, які кримськотатарською й українською мовами говорять кримчанам, що ми з ними. Це слова солідарності, які часом дуже важливо чути тим, хто там. Дивлячись на ті ролики, які ми зняли, відчувається, що ми – Україна (ролики будуть презентовані 26 лютого – КР).
– Ваш проект ТОП-5 новин про Крим спрямований на міжнародну аудиторію, яку роль віддаєте міжнародній спільноті?
– Проект дає можливість іноземним чиновникам, decision-makers, отримати найважливішу й актуальну інформацію у компактному вигляді. Міністерство закордонних справ узяло на себе функцію поширювати цю інформацію серед своїх посольств, це більше ста представництв. Для нас важливий не тільки українець, від свідомості якого дуже багато залежить щодо повернення Криму, але й світ, у якому сьогодні є (інформаційний – КР) запит на Крим.
Еміне Джеппар
– Багато журналістів говорять про те, що інформацію із Криму важко отримати. Наскільки можливо професійно висвітлювати події у Криму?
– Ми маємо ситуацію, коли у Криму існує заборона на професію журналіста. Життя і здоров'я професійного, об'єктивного журналіста виявляються під загрозою. Останні події, які відбулись із Заїром Акадировим, суд над Ахтемом Чийгозом, ситуація із Романом Спиридоновим, якому підсунули інструкцію з виготовлення вибухівки, – все це каральні дії, які роблять як відносно звичайних кримчан, політиків, активістів, так і відносно журналістів. А це – вбивство свободи слова. В таких умовах неможливі ніякі процеси розвитку. Крим – це така сіра зона, розвиток якої неможливий.
Якщо ми говоримо про більшість, то вона відчуває страх не тільки публічно про щось висловлюватись, а навіть off-records про щось говорити журналістам чи правозахисникам. Окупаційна влада навмисно робить так, щоб люди боялись говорити. Це робиться для того, щоб їм легше було показувати Крим як вітрину й говорити всьому світу, що в Криму все добре і кримчани щасливі від того, що тепер вони «повернулись у рідну гавань». Але ми зараз говоримо про те, що це майже підпілля. Я знаю, що є доступ до інформації через соціальні мережі. Я особисто отримую інформацію про те, що відбувається на півострові від кримчан, які мені пишуть у Фейсбуці. В усіх журналістів «кримського десанту», які перебувають тут, є родичі на півострові. Це люди, які можуть говорити й говорять про те, як у Криму. У нас є правозахисники, які працюють там у підпіллі. Доступ до інформації з Криму обмежений, але він є.
Навіть ті, хто живе тут, бояться показувати свої обличчя, тому що вони постійно їздять до Криму, тому що у них там батьки, родичі й так далі. Тобто вони бояться, що у них будуть проблеми на так званому кордоні. Це факт. Але вони off-records розповідають про те, що відбувається на півострові. І на основі їхніх розповідей, завдяки авторитету видання, з'являється якась інформація. Є люди, яким уже нічого втрачати. Ці люди або депортовані сюди, або вже не мають можливості в'їжджати до Криму. Вони, природно, публічні.
– Ваші емоції щодо півострова – це плюс чи мінус у роботі?
– Це, напевно, головна відповідь на питання, чому я взагалі тут перебуваю: тут, зараз, на своїй волонтерській позиції. Тому що я хочу жити в українському Криму. Цього хоче моя сім'я, цього хоче мій народ. І це, власне, відповідь, чому я займаюся своєю роботою.
Так, за фактом Крим сьогодні контролює Росія. Чи викликає це в мене емоції? Так, викликає. Які це емоції? Різні. Як я з ними можу впоратись? Навчилась за два роки. Чи заважає мені це працювати? Ні, не заважає. Чи допомагає мені це працювати? Так, мене це мотивує. Якби цього мотиватора не було, я б це не потягнула ні фізично, ні морально.
Еміне Джеппар на Українському радіо
– Як вдається поєднувати дім і роботу?
– Коли я тільки починала працювати, у мене було певне бачення, але воно, звичайно, трансформувалося. Я зрозуміла, що це за часом більш затратно. Це складно. Особливо складно, коли є діти, яким теж потрібний мій час і увага. Відшукати баланс між дітьми й роботою найскладніше. Однак завдяки тій підтримці, яку я маю і від чоловіка, і від інших людей, які мені допомагають: сестра й няня, мені вдається поєднувати і те, і інше. Мені здається, будинок і робота – це рівноцінні частини, які роблять жінку щасливою. Я не можу бути щасливою без професійної самореалізації.
Можливо, мій приклад стане основою для багатьох жінок, які шукають цієї самореалізації. Потрібно пробувати себе, не боятись, іти вперед і точно так само намагатись реалізувати і свою материнську, жіночу частину, і так само – професійну. Можливо, в майбутньому жінка стане вже не жінка, а женЧИНа, від слова «чин». Вона і дружина, і чин.