Національна автономія в Криму: між історією, правом і політикою

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Сьогодні в українському дискурсі все частіше витає тема майбутнього політичного статусу Криму, оскільки повернення до тієї форми автономії, яка існувала до анексії, вже бути не може. Фактично єдиним проектом, який сьогодні винесений у публічне поле, став проект кримськотатарської національно-територіальної автономії, черговий крок до реалізації якого кримські татари зробили 29 березня 2014 року, ухваливши на сесії Курултаю відповідне рішення.

Обговорюючи можливості реалізації цього проекту, експерти й політики часто посилаються на Кримську АРСР, яка існувала на території півострова з 1921 до 1945 року. Але чи була створена більшовиками в Криму автономія справді національна чи ж це була лише імітація реалізації національних прав кримських татар?

Право націй на самовизначення

Головний аргумент, який дозволяє розцінювати Кримську АРСР як національно-територіальну – це горезвісний ленінський принцип самовизначення націй, згідно з яким всі народи, гноблені в царській Росії, отримували автономію в складі нової, радянської Росії. Це підтверджує і Конституція РРФСР 1924 року, в якій підкреслюється, що саме національний статус був закладений в основу «федеративних відносин». Щоправда, в першій Конституції Криму (1921 року) на національний характер республіки вказує лише згадка про пригноблення кримських татар з боку царського режиму і визнання за татарською мовою статусу державної. В цілому ж у документі пафосно йдеться про основні завдання нової республіки – стати прообразом «міжнаціональних відносин для народів усього світу, які страждають під ярмом міжнародного імперіалізму», особливо для «братніх народів Сходу». Такий собі проект більшовицької «вітрини», спрямований на створення привабливого образу радянської автономії.

Насправді, на першому етапі більшовикам потрібно було вирішити кілька найважливіших завдань: по-перше, залучити на свою сторону кримських татар, які стали реальною політичною силою на півострові; по-друге, продемонструвати «трудящим мусульманського Сходу» переваги життя на території радянського Криму і, нарешті, повністю підпорядкувати республіку центральній владі.

«Більшовики не збиралися надавати кримським татарам реальної автономії. Їм це потрібно було для того, щоб створити «картинку» для світу, показати, як добре живуть кримські татари за нової влади», – вважає науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Тетяна Бикова, яка багато років займається проблемами створення Кримської АРСР.

Цю тезу підтверджують і слова секретаря Кримського обкому Івана Акулова, який у листопаді 1921 року на обласній партконференції повідомив, що визнання Криму «татарською автономією» буде помилкою: «Ми добре врахували настрої татарської частини населення, що оголошення Автономної республіки вони розуміють як оголошення Татарської республіки. Коли б ми нашу політику збудували таким чином, то ця політика була б помилковою». Тому в тексті Конституції і немає чітких вказівок на національний характер республіки. Зате є газетні статті, де автори намагаються довести до мас меседжі про те, що радянська влада надає широкі автономні права корінному населенню півострова – кримським татарам, які довгий час «зазнавали фізичної і культурної деградації» царським режимом.

І це зайвий раз свідчить про лукаву політику радянської влади: в офіційних документах кримськотатарська автономія фігурує в досить розпливчастому варіанті, зате в пресі, навпаки, підкреслюється національний характер республіки. Це в черговий раз доводить, що для більшовиків на першому місці завжди стояла політична доцільність.

«Більшовики могли багато обіцяти кримським татарам, але всі вони це робили тільки для того, щоб зміцнити свою власну владу на півострові. Вони розуміли, що кримські татари мають велику політичну вагу, і населення їх підтримує. Тому їх потрібно чимось привернути на свою сторону, тобто створити республіку, яка б проголошувалася нібито для кримських татар», – підкреслює Бикова.

До речі, визнання кримськотатарського народу корінним теж було рішенням політичного характеру, оскільки чисельне співвідношення кримських татар не дозволяло вважати їх такими. Після трьох хвиль еміграції кількість кримських татар у загальному обсязі населення півострова становила лише 25,7%. Про це згадали вже наприкінці 30-х, коли вирішувалося питання про можливе підвищення статусу Кримської автономії до рівня союзної республіки. Тоді в Кремлі розставили всі крапки над «i», підкресливши, що кримські татари не мають права на статус корінного народу через свою нечисленність.

Адміністративно-територіальний поділ Кримської АРСР також суперечить логіці її сприймання як національної: в 1930-і роки на півострові поряд зі звичайними адміністративними районами існували 11 національних: 6 кримськотатарських, по 2 німецьких і єврейських, один український. Це були райони компактного проживання національних меншин, які були ліквідовані перед війною. Якби більшовики визнавали Крим як кримськотатарську автономію, то навряд чи вони б створювали тут національні райони кримських татар.

Політика татаризації

Другим важливим аргументом, що свідчить на користь національного характеру Кримської АРСР, була політика коренізації – залучення національних кадрів до управління державою. У Криму ця політика отримала назву татаризації, оскільки саме кримські татари серед неросійського населення півострова отримали більшість посад у місцевих і центральних органах влади. Зокрема, наприкінці 1920-х у Кримській АРСР місцеві органи влади на 37% складалися з кримських татар. Щоправда, в центральному і районному апараті їхня питома вага була набагато меншою – лише 12,2%. Однак навіть прихід до влади не дозволяв представникам кримськотатарського народу проводити самостійну політику, а будь-які спроби піти врозріз із лінією партії жорстко припинялися. Яскравий приклад тому – сфабрикована справа проти голови КримЦВК Велі Ібраїмова, який намагався захистити права кримських татар і чинити спротив колгоспному будівництву в Криму.

«Політика коренізації була спрямована на те, щоб залучити на свій бік кримських татар, які стали за роки революції і громадянської війни реальною політичною силою, з якою треба було рахуватися. Вони створили свою політичну партію – «Міллі Фірка», проводили серйозну політичну роботу. На жаль, кримських татар збиралися просто використовувати для того, щоб Москва отримала тут владу», – підкреслює Бикова.

Ліквідація автономії

Третій аргумент, який часто використовують, розмірковуючи про національний статус Кримської АРСР – це її ліквідація, яка була проведена після масової депортації. Крим втратив автономний статус 30 червня 1945 року – через рік після депортації кримських татар, а також болгар, греків і вірмен. Загалом у травні-червні 1944 року з Криму були насильно вивезені 276 942 особи, з них 187 859 осіб – кримські татари, тобто близько 70% всіх депортованих.

Аналогічним чином складалася ситуація і з іншими депортованими народами та їхніми автономними республіками. Наприклад, Чечено-Інгуську АРСР скасували в березні 1944 року, через кілька тижнів після депортації чеченців та інгушів. Автономію поволзьких німців, 365,8 тис. яких депортували в серпні 1941 року, офіційно не ліквідували – її територію просто розділили між сусідніми Саратовською і Сталінградською областями. Але і поволзькі німці, і чеченці з інгушами становили більшість на території своїх автономних утворень. Наприклад, частка чеченців та інгушів у складі населення автономії, згідно з переписом 1939 року, становила 71%; частка німців у Поволзькій республіці перевищувала 60%. Інакше кажучи, ці народи можна було розглядати як титульні нації, виходячи з їхньої чисельної переваги на території автономій.

Безумовно, історичний досвід має величезне значення при проекції майбутнього народу або держави. Але цей досвід необхідно аналізувати з позиції того часу, коли події мали місце, коли діяли ті чи інші умови – наприклад, специфічна політична реальність або ідеологічні установки. А реалії періоду формування Кримської АРСР були такі, що для більшовиків головним було аж ніяк не вирішення національного питання через забезпечення реальними правами національних меншин і корінних народів, а лише декларативні обіцянки і створення чергових «потьомкінських сіл» для демонстрації позитивного досвіду радянського національно-державного будівництва. Оскільки досягти цих цілей вони могли, тільки спираючись на національні сили, а в Криму такою реальною соціально-політичною силою були кримські татари, то радянська влада прагнула перетягти їх на свою сторону, роздаючи красиві обіцянки. Така політика дозволила більшовикам ліквідувати кримськотатарський національний рух і звести до мінімуму протестний потенціал народу. Саме тому більшість з тих кримських татар, які стояли біля витоків коренізації, згодом були репресовані, а радянська влада міцно закріпилася на півострові.

Таким чином, насправді Кримська АРСР все ж не розглядалася більшовиками як національна автономія – це був черговий обман з їхнього боку. Тому в нинішніх реаліях про майбутній статус Криму все-таки логічніше думати не з точки зору історичного досвіду, який в цьому випадку містить у собі якусь двозначність, а в контексті політико-правової ситуації, що склалася в сучасному світі.

(Далі буде).

Олена Сергєєва, кримський історик і політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції