Цікаво було б дослідити, чому одні стали кримнашистами, а інші залишаються, зі своєї точки зору, порядними людьми. Чому один брат ‒ путініст, а інший ‒ демократ? Рідні, причому, брати, навіть близнюки. Чому два однаково знаменитих артисти, не розлий водою в житті і на сцені, раптом опиняються з різного боку? Нескінченно цікаво, чи не так? Ходили подружки в один клас, читали одні книжки, дивляться одне ТБ, дружать, подорослішавши, сім'ями, в один дитсадок водять дітей ‒ і ось розсварилися, та так, немов не поділили якогось багатого красеня. Все як у писанні: і піде брат на брата. А буває, що й не піде, залишившись кожен при своїй вірі.
«Моя мама була гітлеріанкою», ‒ сказала мені колись стара жінка, дівчинкою вивезена батьками з Росії до Югославії. «А ви?» ‒ «А я його не любила». ‒ «Ви жили під одним дахом, їли за одним столом, наряджали ялинку на Новий рік». ‒ «Аякже! Я любила свою маму. Така гаряча була гітлеріанка. А я його ніколи не любила, ‒ повторила вона. ‒ Не подобався він мені. Ми навіть сварилися через це». Минуть роки і яка-небудь нинішня дівчинка розповідатиме: «Моя мама була путінка. А мені він ніколи не подобався. Правду сказати, до сварок доходило».
У кожного свої доводи і авторитети, смаки і пристрасті. Пристрасті, хай їм грець! З дитинства перед очима непохитний Тарас Бульба з його залюбливим сином. З ним-то, Андрієм, все, здається, ясно: в усьому винні принади проклятої полячки. Але він же не один переметнувся до ляхів, з ним було ціле військо. Що ж, на кожного знайшлася своя полячка?
Кожна сторона впевнена, що вона за все хороше проти всього поганого
Одного за іншим беру відомих мені людей і кожного розглядаю під своїм мікроскопом, намагаючись вгадати вирішальну обставину. Ось цього кримнашистом зробила така собі не зовсім чиста громадська жилка, вона завжди в ньому відчувалася, цього ‒ властиве йому деяке національне хизування, а цей завжди виявляв підвищений інтерес до чужих відносин власності... Але це все так приблизно, що краще не продовжувати. Це дослідження має передбачати, що ви спеціально збираєте про людину все, що можете, щоб потім особливо зупинитися на якихось віхах і подробицях. А на яких, скажіть будь ласка? І це ж треба розмістити під мікроскопом все чуже життя! Дивитися на опорні показники ‒ це ясно. Але які? Рівень освіти? Не годиться. Є люди одного рівня, які стоять на різних полюсах. Ступінь обізнаності? Те ж саме. Природна сила розуму (горезвісний IQ)? Ні в якому разі! У Герінга он був мало не найвищий у Європі. Вік? Ну, це вже точно нічого не пояснює, хоча про престарілих знаменитостей, які несподівано для нас опинилися путіністами, перше, що ми охоче говоримо: вижив з розуму. Але хіба немає маразматиків і в іншому таборі?
Що ще? Підла душа, раптом відкрилася? Але те ж саме путініст Валентин Гафт може сказати про свого побратима-демократа, що перестав із ним вітатися. Кожна сторона впевнена, що вона за все хороше проти всього поганого. З однаковим почуттям звинувачують один одного в небажанні знати правду, в байдужості до страждань людей. Немає сенсу вбачати користь і страх, які визначають вибір. Люди, які отримують помітну користь зі шкурної служби «царю и отєчеству», ‒ одиниці в народному натовпі.
Охоплює відчай, коли подумаєш, що таке дослідження має являти собою тисячу-дві докладних біографії, причому кожна має бути не просто життєписом, а історією становлення особистості. Може бути, відповідь на наше питання під силу тільки художнику слова? Але справжній художник такими питаннями не переймається. Лев Толстой говорив: якби його запевнили, що його роман дасть світу найкращий політичний устрій і тим самим врятує людство, він не витратив би ні хвилини на творення такого. Те ж саме він відповів би і на пропозицію дослідити засобами мистецтва витоки державництва, наприклад, у Кареніній або старому Болконському. Наука нам може допомогти, але тільки спільними трактуваннями типів особистості і політичних режимів, природи конформізму і сугестивності, духу протиріччя. Але теж: хто з нас не знає авторитарних особистостей, одна з яких за Путіна, а інша проти?
Мені здається, якби таке дослідження вдалося, воно б показало велику роль невловимих речей: натхнення, першого пориву, капризу, дрібного на вигляд біографічного випадку. Забуте дитяче враження, якась образа, між справами прочитана книга, підслухана розмова в поїзді, несподіване знайомство. Життя ‒ воно ж усе з дрібниць. Одного разу мозок поза волею господаря ненароком підхопив той чи інший -ізм ‒ і так з ним й існує.
Анатолій Стрєляний, письменник і публіцист, ведучий програми Радио Свобода «Ваши письма»
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода