Розіле Меметова: «Ніхто не знав, що буде з нами...»

В Україні 18 травня – День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними повідомленнями – 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. Напередодні 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.

Я, Розіле Меметова, кримська татарка, народилася 19 серпня 1936 року в місті Ялті Кримської АРСР.

На момент депортації до складу сім'ї входили: мати Фатма Язиджієва (1906 р.н.), я, Розіле Меметова, сестра Муневер Меметова (1941 р.н.). Сім'я жила в селі Корбек (з 1945 року село Ізобільне – КР) Алуштинського району Кримської АРСР в будинку дідуся, тобто батька моєї мами – Мустафи Аджі-Осман ог'лу, якому було 63 роки.

18 травня 1944 року мені йшов восьмий рік.

Мої батьки – батько і мати – були викладачами і жили в Ялті в державній квартирі. У дідуся в селі Корбек був будинок, присадибна ділянка, господарські будівлі та домашні тварини: корова, вівці тощо.

Зліва направо: Халіль Меметов і Фатма Язиджієва з дочкою Розіле (в центрі). Ялта, 1937 рік. Сімейний архів Розіле Меметової

На фронт були мобілізовані:

1. Халіль Меметов (1911 р.н.) – мій батько, (дата мобілізації – 23 серпня 1941 року);

2. Осман Язиджієв (1912 р.н.) – брат мами;

3. Ібрагім Язиджієв (1915 р.н.) – брат мами;

4. Ісмаїл Язиджієв (1920 р.н.) – брат мами.

Дядько Ісмаїл Язиджієв після інституту був мобілізований 8 січня 1941 року на службу в Чорноморський флот, в морську піхоту, 8 ОБМП (швидше за все, мається на увазі 8-а окрема бригада морської піхоти – КР), і брав участь в обороні Севастополя. 14 червня 1942 року був представлений до надання звання Героя Радянського Союзу, але нагороду не отримав.

Група чоловіків-жителів села Корбек. У другому ряду третій праворуч Халіль Меметов (батько Розіле), в першому ряду другий праворуч Мустафа Аджі-Осман ог'лу Язиджі (дід Розіле), 1925 рік. Сімейний архів Розіле Меметової

Моя мама Фатма Язиджієва у рукописі своєї книги «Омюрім» («Моє життя») згадує, що наприкінці квітня –на початку травня в селі з'явилися люди в темному армійському одязі. По 3-5 осіб вони ходили домівками і щось розпитували, а наші люди від радості, що війна закінчується і скоро повернуться з фронту сини й чоловіки, пригощали їх, чим могли. Їм і в голову не приходило, що зроблять з нами через кілька днів.

18 травня 1944 року, за описом мами, вранці в двері сильно постукали, а потім увійшли два солдати з автоматами і сказали: «Давайте, швидше виходьте з дому, ви зрадники – вас висилають...». Мама розгубилася, подумала, що вона – зрадник, і тільки її висилають. Вона сказала: «Якщо я – зрадник, ось я і мої діти, розстріляйте нас! Їхнього батька розстріляли фашисти (вона не знала, що батько живий), а ви розстріляйте нас!» Солдати кричали: «Давайте швидко!» Один з них сунув мамі в руки клаптик паперу, на ньому було написано «Постанова Верховної Ради», в якому говорилося, що кримські татари висилаються з Криму за зраду.

Солдати пішли в сусідній будинок, через кілька хвилин вони повернулися і стали виштовхувати нас із будинку, один з них навіть прикладом автомата вдарив маму. Все, що з речей і продуктів мама встигла зібрати, довелося кинути дорогою до місця збору, адже треба було йти близько трьох кілометрів, а сестричка була маленькою і йти далеко не могла. Мамі довелося нести її на руках. Я теж фактично була ще дитиною.

Супроводжували нас до місця збору чи ні, я не пам'ятаю, але саме місце збору добре пам'ятаю. Це місце в селі Корбек називалося «Айлянма» – площа, куди підходила шосейна дорога. Нас, жителів села, окрім росіян і українців, протримали там весь день. Село Корбек тоді вважалося великим, близько 800-1000 сімей. Зігнали всіх, люди плакали – в основному це були діти, жінки і люди похилого віку, чоловіки перебували на фронті. Ніхто нічого не міг зрозуміти.

Надвечір під'їхали вантажні машини – їх тоді називали «американками» (можливо, маються на увазі вантажні машини марки студебекер US6, що постачалися американськими союзниками за ленд-лізом до СРСР під час Другої світової війни – КР). Нас посадили в ці машини. Мій дідусь зі своєю невісткою і чотирирічною онукою Авою жили в іншому будинку, тому вони вважалися іншою родиною. Мама дуже просила солдатів дозволити їм сісти в нашу машину, але їм не дозволили. Коли наша машина рушила і поїхала, дідусь біг за нею і плакав. Мама теж плакала і кричала: «Тату, я все одно знайду тебе!» Знайшла потім, але його вже не було в живих: він помер від дизентерії за три дні, померла і його невістка. Так з шести дітей нікого не було біля нього, щоб поховати. Сини воювали, а дочці не дозволили їхати разом з ним. Отже, з нашої сім'ї були вислані три людини і з дідової – теж три.

На залізничну станцію Сімферополя нас привезли вже вночі. Повантажили у вагони для худоби. У нашому вагоні було 60 людей, в основному жінки, діти і люди похилого віку. Хто плакав, хто молився, ніхто не знав, куди нас везуть і що буде з нами...

Було дуже тісно, сиділи на клунках. У вагоні ніякого туалету, води не було, а вентиляція – це невеликі вікна наприкінці вагона. Були великі двері – їх відкривали тільки на зупинках. Одного разу мама хотіла зварити нам з борошна щось на зразок каші. Коли поїзд зупинився, вона біля вагона на дві цеглини поставила каструлю і запалила з трісок вогонь. Не встигла зварити, як підійшла жінка-залізничниця з автоматом, штовхнула каструлю і вилаялася матом. Мама підняла каструлю і вдарила нею жінку. Підоспілі інші працівники залізниці напали на маму, тут з вагонів вискочили наші люди і зав'язалася бійка.

На зупинках люди бігали по воду і в туалет, поїзд рушав і багато відставали від нього, бо не оголошувався час і місце зупинки. Таким чином, дуже багато розлучалися з сім'єю, діти залишалися без батьків, батьки – без дітей. Наша мама боялася залишити нас і тому просила інших принести чайник води. Один раз на добу давали якусь баланду і більше нічого. Голод, антисанітарія, завшивленність... люди ослабли, почали хворіти. Хворіли в основному люди похилого віку і діти. Захворіла на вітряну віспу моя сестричка трьох років Муневер, нас перевели в останній вагон.

В дорозі були близько місяця: дата відправки 18 травня 1944 року, а прибули десь наприкінці червня, бо було дуже жарко. Коли поїзд зупинився, сказали, що це місто Беговат, Узбекистан (з 1964 року став називатися Бекабад, узбецька назва Бекобод – КР). На вокзалі стояли вантажні машини, всіх саджали в них і вивозили.

Мою сестричку хотіли забрати до лікарні через вітряну віспу, але мама не дала, мучили нас на вокзалі до темна, потім погодилися взяти і маму, але не хотіли брати мене. Мама не погодилася їхати без мене. Один із солдатів витягнув зброю і закричав: «Розстріляю я тебе як собаку!». Але мама наполягла на своєму. Мене не було з ким залишити, та й кому я, дитина, потрібна була в такий важкий час. Довго мучили нас, і в решті решт погодилися взяти і мене. Так ми опинилися в інфекційній лікарні Беговата. Вже на другий день у лікарні з'явилися померлі – літні люди з наших співвітчизників. Мама нам не давала таблеток, боялася, бо були чутки про те, що люди вмирають від ліків. З літніх людей, які потрапили до лікарні, ніхто не повертався, так писала мама. Існував комендантський режим, цим все сказано.

Місцеві люди спочатку дивилися на нас як на зрадників, називали «сатк'ин» (зрадник), а в наступні роки, коли пізнали нас краще, ставилися добре, дружелюбно.

У Беговаті наших людей поселили в землянки – це глибоко викопані в землі довгі споруди (40-50 метрів і шириною 10-15 метрів) без вікон – тільки дах, покритий землею і вириті сходинки для спуску. Заселяли нас по 70-80 людей: люди похилого віку, чоловіки, жінки, діти, хворі – всі разом. Я ніколи не забуду беговатських землянок, вони з дитинства перед моїми очима!!!

Люди вмирали сім'ями, зазвичай у нашого народу сім'ї були великими, багато дітей. Тому від голоду, кишкових інфекцій (дизентерії, черевного тифу), від вошивості (висипного тифу), малярії помирали в першу чергу діти і люди похилого віку. Ховати померлих було нікому, всі були настільки знесилені, що ледве ворушилися, а чоловіки ще не повернулися з фронту. Взимку становище наших людей стало ще гірше. Смерть косила людей, хто потрапив до лікарні, більше не поверталися, землянки перетворилися на могили, де разом з ледве живими лежали мертві.

Про продукти, питну воду, медикаменти не було й мови. Завдяки тому, що наша мама не давала пити нам сиру воду і додавала туди марганцевокислий калій, ми не захворіли на дизентерію та інші кишкові інфекції. Малярія трясла кожного, і нас також. Від малярії роздавали всім таблетки – хінін (акрихін).

Тим, хто правцював, давали хлібні картки, а в колгоспах – трудодні, ось і все. Ніяких ділянок для будівництва і будматеріалів ніхто і не думав давати. Як я пам'ятаю, в п'ятдесяті роки давали позику по 5000 рублів, але ми не взяли, і я чула від мами, як вона говорила: «Добре, що ми не взяли позику, а то як би зараз віддавали?!».

У 1944 році, в липні-місяці, маму розшукав один із знайомих, який щойно повернувся з фронту, ще з незагоєними ранами, Ісмаїл Ірсмамбет. Він до війни працював у Сімферополі в газеті «Ени дунья», а в Беговаті влаштувався на роботу у відділ кадрів. В першу чергу він зайнявся відкриттям дитсадків і дитбудинків для осиротілих дітей і запросив маму як організатора-педагога. Потрібно було терміново зібрати дітей і нагодувати їх. Була виділена землянка, мама знайшла котел, видали продукти і, таким чином, завдяки Ісмаїлу Ірсмамбету був відкритий перший цілодобовий дитсадок у Беговаті.

Основними будівельниками Фархадської ГЕС неподалік Беговата були кримські татари. Техніки не було, все будівництво виконувалося вручну. Дуже багато землі при будівництві котловану довелося винести на собі, працювали з ранку до вечора.

У 1945 році, в червні-липні, знову друге заслання. Знову на Беговатський вокзал підігнали вагони для худоби, повантажили людей і повезли до Таджикистану. Там умови і комендатура були ще жорсткіші, ніж в Узбекистані. З людьми поводилися гірше, ніж з рабами. Комендатура відібрала у людей всі документи. Людей розподілили у колгоспи на бавовняні поля. Ми потрапили в Кагановичабадський район (у 1957 році перейменований в Колхозабадський район, зараз район Джалоліддіна Балхі Хатлонської області Республіки Таджикистан – КР). Над нами знущалися, як могли. Голови та бригадири колгоспів могли побити до смерті й ні за що не відповідали. Так було перед моїми очима: бригадир на коні побив до смерті камчою (батогом) хлопчика років 10-12.

Коменданти зібрали наш народ і оголосили: «Це Тугаманська долина – долина виселенців! Не намагайтеся втекти, там річка Вахш, а там гори, все одно в наші руки потрапите – 20 років каторги!»

Через кілька місяців роботи в колгоспі мама звернулася до завідувача райвно казаха Султанова. Він прийняв маму на роботу викладачем хімії та біології.

У 1947 році комендатура вилучила мамину трудову книжку з райвно під приводом, що спецпереселенці тримати документи на руках не мають права. Таким чином, вони знищили її трудову книжку і 15 років трудового стажу. У тому ж 1947 році навчальний рік почався, але працювати їй у школі не дозволили. Так ми залишилися без роботи.

Те, що вербували людей інформаторами, я чула.

На місці заслання ми не мали права на більше ніж три кілометри віддалятися від місця проживання. Для відвідування родичів потрібний був дозвіл-пропуск від коменданта. Якщо лікарня була розташована на відстані більше ніж три кілометри, то ти не мав права йти в лікарню. Бувало часто, що поки хворий доб'ється пропуску, він встигав померти, так і не доїхавши до лікарні.

Існувало положення про возз'єднання родичів, але отримати дозвіл було важко.

У комендатурі відмічалися щомісяця з 16 річного віку і до смерті. Про Указ Президії Верховної ради СРСР про те, що за втечу належить 20 років каторги, нам комендатура нагадувала дуже часто, це було основною загрозою.

У нашій родині в таких умовах проживання, звичайно, хворіли: діти – малярією та іншими простудними захворюваннями, мама – на запалення легенів, сестричка – крупозним запаленням легенів. Мама звернулася до лікаря Т.Я. Сергєєвої з дитиною в тяжкому стані, щоб вона виписала рецепт сульфідину. Але вона так і не виписала, сказавши: «Все одно не допоможе». Сестра вижила, а коли у неї після кон'юнктивіту утворилося більмо на зіниці, комендант не дав пропуску везти її в лікарню Самарканда. Мама, ризикуючи отримати покарання, вночі на попутних машинах відвезла сестру в Самаркандську лікарню.

Коли мені виповнилося 16 років, я ходила кожного місяця на підписку до комендатури за місцем навчання в Самарканді.

У перші роки заслання помер мій дідусь (батько моєї мами) в Булунгурському районі Самаркандської області. Мама довго домагалася пропуску поїхати до нього, коли він захворів, але поки вона отримала перепустку, дідусь помер у своєму будинку від дизентерії за три дні. А потім померла його невістка, залишивши сиротою маленьку дочку, в той час, коли її чоловік воював на фронті.

У перші роки депортації смерть косила наших людей. Голод, епідемії дизентерії, черевного і висипного тифу... А на малярію хворіли поголовно всі.

Голод залишив сиротами дуже багатьох кримськотатарських дітей. У 1945-1946 роках ці діти виглядали гірше, ніж діти в концтаборах. Їх збирали і здавали в дитячі будинки.

У 1944-1945 роках померло близько половини висланих людей, ховати було нікому – живі самі ледве пересувалися. Тому померлих збирали в одну арбу і вивозили в загальну могилу. Ховати за звичаєм не могло бути й мови.

Мій батько повернувся з фронту і тільки в 1946 році розшукав нас у Таджикистані.

Дядько Осман Язиджієв повернувся з фронту десь у 1946 році (точно не знаю), його дружина Хатідже померла в 1944 році, залишилася маленька донька.

Інший мамин брат, Ісмаїл Язиджієв, який обороняв Севастополь, повернувшись після закінчення війни був заарештований нібито за те, що був учасником бійки з міліціонерами. Він відбував покарання, відсидів 6 років тільки за те, що був кримським татарином.

Третій мамин брат, Ібраїм, зник безвісти на фронті.

Я закінчила 7 класів, пішла навчатися в Самаркандський медичний технікум, а потім, працюючи, продовжувала вчитися і закінчила університет. На медичну спеціальність, я думаю, обмежень не було, тому що це не вважалося ідеологічною роботою. А ось маму і батька в травні 1948 року як педагогів зняли з роботи через те, що уряд заборонив виселенцям працювати за спеціальностями, близьким до ідеології.

Тільки після 1956 року стала виходити наша газета «Ленин байрагъы» і був організований ансамбль «Хайтарма». А шкіл і класів рідною мовою не було. Через те що тоді був радянський режим, проводити відкрито релігійні обряди, свята заборонялося всім.

Всі наші листи, відкриті виступи з вимогою повернення на батьківщину – до Криму – всіляко каралися органами КДБ. Через це мого дядька Ісмаїла Язиджієва заарештували в 1969 році, він був учасником Ташкентського судового процесу над десятьма кримськими татарами і відсидів 1,5 роки.

Істотної зміни після 1956 року зі скасуванням обмежень щодо спецпоселення не було – тільки не ходили на підписку до комендатури, а тому могли вільно їздити до родичів, переїжджати.

Моя мама Фатма Язиджієва була членом ініціативної групи Самарканда для повернення кримськотатарського народу на батьківщину – до Криму. Її будинок був під пильним наглядом КДБ Самарканда. Неодноразово будинок піддавався обшуку з боку міліції. Маму часто викликали в КДБ і погрожували, але вона дала собі слово, що до останнього подиху робитиме все для повернення нашого народу на Батьківщину. Їй судилося повернутися і прожити в Криму зовсім недовго. Вона померла 5 листопада 1991 року і похована в селі Молочне Сакського району.

Права на повернення конфіскованого майна і повернення до Криму у нас не було.

Після 1956 року я вийшла заміж, працювала в лікарні медсестрою, народила дочку і продовжила навчання в університеті, а потім працювала лікарем-лаборантом.

У грудні 1989 року моя сім'я повернулася до Криму. Довго не могли купити будинок – навіть у селі – через відсутність прописки. Нас не прописували, не давали роботи. Наприклад, я відразу знайшла вакансію лікаря в Євпаторії, але не могла отримати роботу через те, що у мене не було прописки. Так тривало до травня 1990 року. Після великих труднощів із пропискою я змогла оформити купівлю-продаж будинку, почати працювати. Ось так знущалися над нами.

Я живу в Євпаторії.

(Спогад датований 12 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків