Гість програми «Ваша Свобода»: Ігор Козловський – історик, релігієзнавець. Президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків. Викладав релігієзнавчі дисципліни в Донецькому національному технічному університеті. Автор понад 50 наукових книг та 200 статей. Наприкінці січня 2016 року Ігоря Козловського в Донецьку затримали представники угруповання «ДНР».
Спочатку бойовики звинуватили вченого у «незаконному зберіганні вибухових речовин». Згодом так званий «суд» аргументував арешт Ігоря Козловського тим, що він – «особливо неблагонадійний громадянин, бо мав контакти з низкою заборонених у «ДНР» організацій, зокрема членами партії «Свобода» в 2014 році». Ігоря Козловського звільнили з ув’язнення разом з іншими 73 українцями 27 грудня 2017 року.
Інна Кузнецова: Пане Козловський, Ви ще журналістів не зненавиділи за те, що ми вам тут весь час ставимо незручні запитання? Запитують про найстрашніше – що знову доводиться переживати.
– Я навіть скучив за такими запитаннями. Для мене як для творчої людини дуже важливе спілкування з людьми. У тих умовах, у яких я перебував, такого спілкування не було. Були непрості стосунки з тими, хто там є...
Це жах, свавілля, фантасмагорія
Це жах, свавілля, якась фантасмагорія. Це все було ірреальним. До кінця я не зміг зрозуміти – навіщо?
Серед простих військових, наглядачів я, сказав би, відчував певною мірою повагу
Ті люди, які мене затримували, своїм мене не вважали. Я спостерігав за цими подіями і в мене була своя думка. І вони про це знали. Серед простих людей, простих військових, наглядачів я, сказав би, відчував певною мірою повагу. Вони в мене запитували про різні речі, які стосувалися, наприклад, і історії релігії, і взагалі історії. З повагою дивилися на мене і дослуховувалися до моєї думки. Вони також не розуміли, чому я опинився там. Я взагалі намагаюся спілкуватися з душею.
Розумію, що люди різні, у них є різні світогляди, позиції і політичні позиції. Але є душа. І з цією душею потрібно розмовляти...
Нам потрібне зріле громадянське суспільство. Це явище, яке потрібно виховувати як національну ідею. І ми повинні розмовляти з громадянським суспільством там. Як це робити, я ще не знаю. Тому що треба достукатися до кожної особи, особистості, щоб тебе почула. А щоб почула, треба розмовляти, у тому числі і її мовою, знаходити точки дотику, без яких неможливо рухатися вперед.
Ми пройшли дуже важкий шлях розривання контактів, навіть родинних контактів. Це питання на роки, навіть на десятиліття...
– Чим те, про що говорять кияни, живуть кияни, відрізняється від того, що знають там?
– Рідні передавали журнали, газети з України. Передавали близькі, учні, збирали (передачі – ред.) тут, в Україні, перетинали цю межу розділення. А там уже приймали інші та привозили в СІЗО, в колонію, де я вже останніх вісім місяців перебував. Листи не дозволялися, але все ж таки були невеличкі такі.
Виросло покоління нових людей. Якщо у 2014 році їм було 15 років, то зараз уже 18 років. Йдуть служити в «збройні сили» «республік»
Це різні світи, не тільки світогляд, світобачення, зовсім інша конструкція світу. За ці три роки виросло покоління нових людей, які вже конструктивно інакше мислять. Якщо в 2014 році їм було 15 років, то зараз уже 18 років. Йдуть служити, як вони кажуть, у «збройні сили» «республік». Це люди, які йдуть туди свідомо, беруть зброю, щоб, як кажуть, захищати свої інтереси, ідеї. У більшості вони просто виживають, тому що в людей немає роботи. Військова служба – це там, де можна заробити гроші.
Щодо ідеї... Коли мене катували, коли я був з мішком на голові, кричали, що вони є «русский мир». Це міфологема, ідеологема, яку вони придумали. Ніхто не знає, що це таке, але постійно говорять, що вони є «русский мир»...
Поширена практика, як у колишньому СРСР, пишуть доноси, так зване «стукачество»
Багато людей там живе, які проукраїнські. За ними спостерігають. І поширена практика, як у колишньому СРСР, пишуть доноси, так зване «стукачество» є.
«Воєнний трибунал» «вєрховного суда» – це такий особливий орган, через який пройшла більшість громадян, які були невійськовими. Це «трійка».
Мікс із 1937 року, 1950-х, 1970-х. Це схоже на рольові ігри
Взагалі, таке враження, що вони там зробили такий своєрідний мікс із 1937 року, 1950-х, 1970-х років СРСР. Це схоже на рольові ігри. Але ці «рольові ігри» стосуються життя людей, їхньої долі.
– Вас схопили біля будинку, коли ви виносили сміття і йшли платити квартплату. У той момент, крім сина Святослава, вдома нікого не було. Як вони ввійшли в квартиру? Вибивали двері?
Зникло дуже багато речей, документи. Вони брали гроші, коштовності
– Я думаю, що у них є певні засоби, як відкривати двері... Зникло дуже багато речей. Зникли документи. Вони брали гроші, коштовності.
Вони кричали, що привезуть у підвал до мене сина, щоб я визнав, що гранати, вибухівка мої. Казали, що катуватимуть його на моїх очах...
Побиття, струмом електричним, підвішують...
Про шпигунство були тільки натяки. Казали: ви, мабуть, глибоко законспірований шпигун. У них невеличка фантазія з цього (методів катування – ред.). Це і побиття, людей катують струмом електричним, підвішують...
Син чекав. У нас з ним таке своє спілкування. Дуже радів після мого звільнення з полону. У всіх, кого звільнили, також є бажання взяти участь у тому, щоб усіх, хто там залишився, витягнути. Люди дійсно там страждають.
– Президент Чехії Мілош Земан намагався вплинути на Ваше звільнення з полону. Він дивувався. І навіть телефонував «лідерам» угруповань бойовиків. Вони не відповіли. І був вражений їхнім хамством. Як Ви це сприймаєте? Адже Мілоша Земана звинувачують у проросійських настроях.
– Я знаю. Він – людина, яка має право на свій погляд. Він є президентом країни. Його погляди навіть можуть не збігатися з поглядами громадянського суспільства Чехії. Про це ми знаємо. Але президент Чехії теж багато робив, писав листи, стежив за цими подіями. Він говорив, що декілька разів телефонував до Путіна...