Влітку 2017 року переселенець з Криму, режисер і театральний художник Ніко Лапунов оприлюднив відеоролик, присвячений українському режисерові Олегу Сенцову, де відображений процес створення вишитого портрета засудженого в Росії українця. Як зізнався автор, робота зайняла більше ніж тиждень. Ролик ‒ це нагадування, що проблема з політв'язнями не вирішена. Раніше художник випустив серію відеороликів, де за допомогою вишивки відобразив ситуацію з анексованим півостровом і життям кримчан-переселенців.
Про будні переселенця, вишивку та політичні мультфільми в ефірі Радіо Крим.Реалії з ведучою Катериною Некречею говорив театральний художник і режисер Ніко Лапунов.
‒ Ви ж не корінний кримчанин, чи не так?
У нас був сад на даху в центрі Сімферополя, ми там пили вино, каву
‒ Так, це так. Але Крим для мене був домом, всі плани крутилися навколо нього. Мені було комфортно, я навіть намагався нікуди не виїжджати. У нас був сад на даху в центрі Сімферополя, ми там пили вино, каву. А в підсумку Крим просто відрубали ‒ не можу це інакше назвати. А люди ще й повірили картинці з телевізора, що тепер до них туристи поїдуть ешелонами.
‒ Чому не можна було залишитися після анексії?
‒ Мене виштовхувало. Коли ти кожен день бачиш ось це мракобісся... а потім я спостерігав, як ОМОН в'їжджає в двір кримськотатарського театру. Це відчуття 1937 року. Ти читав про це, й ось воно відбувається. Я зрозумів, що мені більше там не місце. Якби не речі та брак грошей, я б виїхав раніше. У миколаївському театрі мене погодилися прийняти, підшукали житло. Чому Миколаїв? Так просто повертатися недалеко було б. І тільки потім я усвідомив, що все одно за три роки мало що зробив ‒ всього чотири вистави поставив, а тільки в 2012-му, наприклад, сім. У різних іпостасях: художник костюмів, режисер. Сьогодні я вже й дня не можу прожити без вишивки ‒ «присів на голку», можна сказати. Так що творчість вимушений переїзд прискорив.
‒ Як ви почали займатися вишивкою?
‒ Я взагалі лялькар за освітою, хоча в Миколаївському театрі мене спершу зробили завідувачем літературною частиною. Це не моє: потім я став головним художником, потім режисером. Паралельно відкрив безкоштовні курси вишивки, куди ходили в основному літні жінки, й для них це було так радісно! Там серед інших була така бабуся, переселенка з Донбасу. Вона дуже хвилювалася, що все для вишивки у неї залишилося вдома, в зоні АТО. Я їй дав все. Головне ‒ не просто щось робити, а збиратися разом і вчитися чомусь новому. Ще це свого роду терапія. Для мене вишивка стала втечею від реальності ще в Сімферополі. На вулиці російські БТРи, а ти приходиш додому й вишиваєш.
‒ А потім вам прийшла ідея робити з вишивок анімації?
Після 2014 року я нічого не планую з дальнім прицілом ‒ це один з головних наслідків для мене особисто
‒ Перший мульт «Де я?» був чистою імпровізацією. Я не планував робити з цього щось особливе, видавлювати в аудиторії сльози ‒ так вийшло. Головним мінусом, звичайно, була погана камера. Що ж до образів, то я не завжди знав, що зараз буду вишивати ‒ це все емоції, підсвідомість. Деякі речі я просто не можу пояснити. Просто мені боляче за Крим, за всю Україну, я намагаюся це по-своєму висловити, як вмію.
‒ Тобто конкретний вид діяльності не має значення?
‒ Головне ‒ бути щирим. Якщо цього немає, ніхто тобі не повірить, а щирість завжди відчувається, причому в будь-якій справі. Не знаю, чи продовжиться захоплення вишивкою все життя, але ось зараз у мене така роль ‒ я вишивальник. Після 2014 року я нічого не планую зі скільки-небудь далеким прицілом. Мабуть, це один з головних наслідків анексії Криму для мене особисто.
‒ У вас і в Києві школа вишивки є?
‒ Так. Давно була думка зібрати вишивальників у різних техніках і зробити таку школу, за аналогією зі світовими навчальними закладами. Мені хочеться показати, що вишивка буває не тільки традиційною українською, а й світовою. Зараз я намагаюся зібрати якомога більше різних майстрів в одному проекті. Сподіваюся, в новому році все вийде.