Лінія розмежування
Виявилось, що він із родини військових. Тато його був офіцером, служив в Афганістані. Він ось теж офіцер. Більше того – дружина його так само військова, служать разом. Все це він встигає розповісти вже після того, як відповідає на звичні запитання про обстановку взагалі та настрої серед мирного населення зокрема. Зазвичай із цього всі розмови й починаються – приїжджають волонтери чи журналісти, чи артисти, знайомляться з військовими, відразу ж запитують про обстановку та настрої місцевих. Хоча ні обстановка, ні настрої, за великим рахунком, не змінюються останні три роки, себто з того часу, як лінія фронту стабілізувалася і почалось це дивне протистояння, невидима війна, що попри всю свою невидимість забирає цілком реальні й видимі людські життя. Життя військових і цивільних, незалежно від їхніх настроїв. Та й що може в цій обстановці змінитись? Ось вона – ріка, природна лінія розмежування, яка розділила не просто територію, яка пройшлася по минулому, пройшлася по біографіях та життєвих планах, по вірі й розпачу, по чиїхось самовпевненості та беззахисності. Ось ця ріка, що тримається своїх берегів, ніби переконань, і є найбільш точною характеристикою ситуації на фронті – буде собі текти стільки, скільки потрібно, буде оманливо близькою і разом із тим – такою неприступною. Що про неї розпитувати – стоїш на березі, розглядаєш будинки з того боку: такі ж, як і до війни. Ось лише тепер у цих будинках можуть ховатися снайпери.
Тепер і дружина його воює разом із ним
Комбат приставив його до нас, аби супроводжував і підказував. Він охоче погодився – роботи в десантників зараз не так багато, а тут які-не-які гості – можна щось розповісти, щось розпитати. До нас відразу поставився з довірою, сідаючи до бусика, навіть дав комусь потримати автомат: на, потримай, – жартує, – тільки потім повернеш. Нас цікавили мости через Дінець, до них він нас і повіз. А їдучи, власне, й розповідав. Згадував літо 14-го, бої за «Металіст». Бій, у якому потрапила в полон Савченко. Вони, десантники, тоді понесли втрати. Самого його було поранено. Але підлікувався, повернувся назад, на війну. Тепер ось і дружина його воює разом із ним. Ну, щоби не сиділа й не чекала вдома. Ти тут що – до перемоги збираєшся лишатись? – питаємо його. Ну аякже, – відповідає. Від військових насправді не часто почуєш оповіді про майбутнє – в майбутнє вони дивляться обережно, себто реалістично. Можливо, бояться щось зурочити. А ось він говорить про майбутню перемогу, як про щось просте й очевидне – просто потрібно набратись сил і терпіння й дотиснути. Як на людину, що четвертий рік перебуває на лінії фронту, у нього на диво мало скепсису й розчарування. Можливо, таким і має бути військовий – впевненим у тому, що робить, але, разом із тим, спокійним і зібраним. Одне слово, не таким, як ми, цивільні – дезорієнтовані, істеричні й емоційно нестійкі.
Війна завершиться нашою перемогою
Розмови про кінець війни ведуться від її початку. Влітку-восени 14-го це був переважно крик – крик надії та розпачу, крик обурення та страху від щойно пережитого – у звільнених українською армією містечках мирне населення переказувало свій досвід війни, ділилось жахами обстрілів та втеч із дому, хоча будь-яка розмова так чи інакше зводилась до того, коли це все завершиться. З того часу багато чого змінилось. У розмовах стало менше розпачу й більше прагматизму. Життя триває навіть за умов цього, на перший погляд безкінечного, протистояння. Кожен пристосовується до реалій, вплинути на які не має можливості. Але більшість розмов так чи інакше зводяться до сакраментального – коли це все, врешті, закінчиться? І чим?
А ось наш офіцер таких запитань не ставить. Хоча, підозрюю, у нього так само немає відповіді на запитання, коли завершиться ця війна. Є натомість упевненість, чим саме вона завершиться. Завершиться перемогою. Його перемогою, нашою перемогою. А доки ця перемога не настала, то й не слід розслаблятись. Ось він і не розслабляється – забирає назад свою зброю, і доки ми знімаємо мости, сканує поглядом правий берег, видивляється в сірому просторі небезпеку, уважно оглядає цю лінію розмежування, яка розламує його країну і яка кінцево зникне лише в одному випадку – у випадку перемоги. Більше ніяк.
Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода