Іоанн Готський: чужий серед своїх. Історія кримського святого

Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії

Про те, чи може бути культура відокремлена від політики, тривають дебати. Однак мало хто може заперечити, що релігія від політики майже невіддільна – щоб там не казали керівники обох сторін. Історія Іоанна Готського – єпископа та повстанського вождя – одна з найцікавіших і найзагадковіших сторінок середньовічного Криму. І в ній якнайкраще відображається правдивість тези про нерозривність зв’язку сакрального та мирського.

Візантійці й хозари в Криму

Приблизно у 679 році війська Хозарського каганату досягли узбережжя Чорного моря. Найімовірніше, у перші роки правління імператора Юстиніана ІІ було досягнуте певне порозуміння з хозарами – в обмін на воєнну допомогу в боротьбі з арабами імперія дозволяла якійсь частині кочівників оселитися в її володіннях, зокрема в Криму (урочище Тау-Кипчак), а податки з деяких міст мали розподілятися між імператором і каганом. Особисті представники хозарського правителя – тудуни – в чию компетенцію входив і збір податей, відомі у деяких кримських і таманських містах. При цьому самі міста продовжували формально входити до складу Візантії, в них функціонувала імперська бюрократія та органи місцевого самоврядування.

У 722 році почалася чергова арабо-хозарська війна, в якій останні програли та втратили Південний Кавказ. У 737 році араби навіть дійшли до Волги і зруйнували хозарську столицю. Нещасливий каган Вірхор був змушений на деякий час перенести свою ставку до Боспору. Виведених з районів бойових дій жителів також переселили на схід, зокрема в Крим. У середині VІІІ століття тут виникли понад 250 нових поселень, 2/3 з яких були на Керченському півострові.

Враховуючи синхронність їх побудови та відсутність укріплень, можна вважати доведеним, що вони з’явилися завдяки цілеспрямованій міграційній політиці Хозарського каганату за повної згоди Візантії. Якщо перша вкрай нечисленна хвиля переселенців кінця попереднього століття лише переходила від кочування до осілості, то теперішні нові кримчани були у повній мірі землеробами (також у них суттєво відрізнявся побут і поховальний обряд – вони відчували на собі потужний візантійський християнський вплив).

В середині VІІІ століття відносини союзників розладналися. У 759 році новий каган Багатур уклав союз із арабським намісником Вірменії та видав за нього свою доньку. І хоча за два з половиною роки вона разом з дітьми померла, що призвело до чергової арабо-хозарської війни, у Візантії це було сприйнято як зрада. Візантійські золоті монети випусків після 757 року в Хозарії не зустрічаються.

Остаточно все зіпсувалося після раптової смерті на п’ятому році правління 30-літнього імператора Лева ІV Хозара – сина хозарської принцеси Чічак-Ірини. І хоча він помер від туберкульозу, ходили чутки, що його отруїла дружина – теж Ірина. Наступного року вона як регентша уклала мир з арабами.

У відповідь городище Киз-Кермен, населене хозарами, обзавелося стінами, а близько 786 року хозарська влада підпорядкувала собі всю Готію, а в її столицю Дорос (нині відому як Мангуп) ввела гарнізон.

І в цей час на арену виходить Іоанн.

Іоанн Готський

Дід Іоанна походив з містечка Бона на південно-східному узбережжі Чорного моря (нинішня Вона в Туреччині) і, найімовірніше, служив списоносцем у війську. Десь на початку VІІІ століття його син Лев зі своєю дружиною Фотіною залишили батьківський дім і перебралися до Криму – в містечко Партеніт. Скоріш за все, це було пов’язано зі вже згаданим наступом арабів 722 року.

Точна дата народження Іоанна невідома, це сталося між 722 та 724 роком. У Лева довго не було дітей, тож Фотіна, пообіцяла зробити первістка священником – і дотримала обіцянки. За оповіддю Житія, Іоанн з пелюшок вів подвижницький спосіб життя.

Варто нагадати, що у 726-730 роках у Візантії розпочався період іконоборства. Формально вшанування ікон заборонялося для уникнення ідолопоклонства, фактично – для послаблення позицій церкви та посилення імператорської влади. Ікони, фрески та мозаїки знищувалися, противники нового порядку зазнавали гонінь і катувань. Однією з місцевостей, куди засилали іконошанувальників, став Крим.

У 754 році Костянтин V скликав черговий іконоборчий собор, на підтримку якого висловився і тодішній єпископ Херсона (як візантійці називали стародавній Херсонес), якому підпорядковувалися парафії Готії. За це він отримав підвищення – був поставлений митрополитом в Гераклеї Фракійській.

Частина місцевих іконошанувальників скористалася цією можливістю і запропонувала Іоанну (якому вже мало виповнитися 30 років) стати єпископом. Для набуття необхідних знань і досвіду він вирушив до Єрусалима – центру ортодоксії – на три роки. Після повернення до Партеніту місцева громада відправила його до Іверїі (Грузії) за висвяченням. Очевидно, у цей час добитися поставлення іконошанувальника єпископом в іконоборському Константинопольському патріархаті було неможливо, тому по допомогу і звернулися до грузинського первосвященника в Мцхеті. І так само очевидно, що це єпископське свячення (758/759 р.) не було визнане у візантійському Криму.

Наступні чверть століття Іоанн провів в інтелектуальній боротьбі за відновлення шанування ікон – зокрема, був одним з ініціаторів Єрусалимського собору 763/764 року, а приблизно 784 року їздив до столиці на аудієнцію до імператриці Ірини і «цілком відверто поговоривши з усіма про шанування святих ікон у святій спільній церкві, знову повернувся додому». Найімовірніше, він прагнув добитися легітимного затвердження себе на єпископській кафедрі Готії, але навряд чи досяг успіху.

Другий Нікейський собор 787 року відновив іконошанування, але взяти у ньому участь Іоаннові не довелося.

Завадили хозари.

Повстання

Від часів Юстиніана І населення південно-західної частини Кримських гір (переважно готи, менше – алани) було федератами Візантії. Вони мали виставляти військо для спільної оборони кордонів, але тішилися повною внутрішньою автономією – втікача до Готії візантійці не могли затримати. Керували країною місцеві старшини (те, що в документах їх називали архонтами, не має вводити в оману), а на чолі стояв напівсамостійний (або, якщо хочете, напівзалежний від Візантії) правитель – кір.

Отже, незадовго до Нікейського собору хозари добровільно-примусово зайняли фортецю Дорос і поставили там гарнізон з легкоозброєних бійців. Яку мету переслідував Іоанн, достеменно невідомо, але поза всіляким сумнівом, саме він був ініціатором повстання. Єпископ змовився із кіром, і разом вони підняли народ на повстання, «щоби не підкорили країну їхню вищезгадані хозари». Повстанці вигнали хозарський гарнізон з Доросу, а також заволоділи клісурами – прикордонними укріпленнями Готії.

Однак загальнонародної підтримки повстання не викликало. Серед жителів Готії почалися чвари (у синаксарі Оксфордської церкви спеціально підкреслено, що деякі невинні «не через Христа» ворогували один з одним), тож Іоанн мусив тікати. Однак мешканці того містечка, де він шукав порятунку (десь поблизу Мангупа або Партеніта, де теж зафіксовані сліди пожеж цього часу), видали його хозарам. Іоанн був палким іконошанувальником, натомість більшість мешканців Херсона та Готії – іконоборцями, тому його повстання і не знайшло у них підтримки. Цілком ймовірно, що в полоні опинився (або просто був змушений капітулювати) і кір. Тоді старшини Готії підкорилися кагану, а на чолі країни був поставлений хозарський тудун.

Каган, своєю чергою, помилував кіра, однак стратив 17 учасників повстання. Іоанн же був поміщений під варту до Фул (найімовірніше – Тепсень поблизу нинішнього Коктебеля). Примітно, що один тамтешній аристократ звинуватив його у захопленні Дороса хозарами та загибелі невинних. Втім, Іоанн зцілив сина кіра Фулл, за що той, скоріш за все, і організував єпископу втечу за море до Амастріди.

Більших репресій не було, ба більше, постраждалий під час повстання храм на Мангупі був відновлений за повелінням кагана і тудуна, а для тюрків-християн в горах засновані кілька містечок. Втім, знайдений на Кубані скарб із 270 тогочасних візантійських монет кримського походження доводить, що без контрибуції хозарам теж не обійшлося. Також приблизно у цей час і була нарешті створена Готська єпархія для горців, які тимчасово потрапили під хозарську владу.

За чотири роки кагана не стало. Дізнавшись про це, Іоанн сказав учням, що через 40 днів і сам відійде «судитися з гонителем моїм». Помер він приблизно у 792 році. Наступний каган зайняв значно м’якшу позицію, зокрема, дозволив поховати єпископа в рідному Партеніті.

Десятиліттями Іоанн Готський був чужим серед своїх. Однак незважаючи на те, що повстання та ув’язнення не дозволили йому взяти участь у Другому Нікейському соборі, і що він так і не був офіційно затверджений на єпископській кафедрі, він побачив результати справи свого життя. Іконошанування було відновлене, а Готія отримала власну єпархію.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.