Павло Казарін: Ніколи не говори ніколи

Спеціально для Крим.Реалії

Найбезнадійніша справа ‒ це робити прогнози.

Хто сім років тому вірив у війну з Росією? В анексію Криму та окупацію Донбасу? «Вторгнення» було словом із лексикону маргіналів. Усі інші вірили в Будапештський меморандум та здатність Ахметова захистити свої інтереси.

Хто в середині 2013-го повірив би, що Янукович зникне через пів року? Дві третини країни не готові були виходити на протести, опозиція не могла зібрати масовий мітинг, а вся інтрига оберталася навколо 2015-го та перспективи другого туру.

Хто на самому початку Майдану повірив би у президентство Порошенка? Лідерами були Яценюк, Тягнибок і Кличко ‒ і в цьому тріумвіраті не було зайвих місць. Перемога Петра Олексійовича виглядала настільки ж неймовірною, як і реінкарнація Юлії Володимирівни.

Порівняно недавно ми захоплювалися Семеном Семенченком та Надією Савченко. Якби комусь спало на думку розповісти в момент їхнього зльоту про те, яке майбутнє на них чекає, ‒ його б розіп'яли.

І вже зовсім програшна справа ‒ розповідати нам самим трирічної давності про те, хто стане шостим президентом країни. У це не повірив би і сам майбутній шостий.

Ніщо не занадто. Ніщо не через край. У нашій реальності не буває «сміливих прогнозів». Ми змагаємося у припущеннях ‒ а потім настає майбутнє і ламає наші піщані замки. Ми звикли твердити ритуальне «все як завжди», але насправді немає ніякого «всього» і немає ніякого «завжди». Ангели та демони міняються місцями, кумири стають антигероями, а червоні лінії малюють лише для того, щоб було що переступити.

Причому, так було не завжди. Порівняно недавно українська реальність нагадувала тягучий бразильський серіал. В якому події трапляються рідко, а замість дій ‒ розмови. Щоб не заплутатися в іменах і подіях, досить було купувати щотижневу газету.

Ритм життя нагадував «Санта-Барбару». До речі, цей серіал в Україні стали показувати з 217-ї серії ‒ а закінчили на 2040-й. І це при тому, що загалом було знято 2137 епізодів. Але відсутність початку та кінцівки нікого не змусила помітити сюжетні діри.

Все змінилося шість років тому. У той самий момент, коли на зміну «бразильському милу» в нашу реальність прийшли правила «Ігор престолів».

У цій реальності гинуть люди. У цій реальності панує інтрига. Ми звикаємо до думки, що життя ‒ не лінійне, що доля не оперує категорією «справедливість», що негідники здатні на ситуативне добро, а герої ‒ на не менше ситуативне зло.

Тут вже не виходить розслабитися. Пропущені серії загрожують тим, що ти не зрозумієш сюжет. Досить випасти на місяць ‒ щоб потім гадати, хто всі ці люди і куди поділися колишні.

Ніхто не лінійний. Більшість персонажів не описати кількома рядками. Кожен змінюється щодня ‒ і щоразу змінює наше ставлення до себе. Ким був для нас Ігор Коломойський у 2014 році? Ким ми вважали Іллю Ківу у 2015-му? Як змінювалося наше ставлення до Міхеїла Саакашвілі у 2016-му?

У наших зигзагах слабко вгадується спадкоємність. Ще гірше ‒ логіка. Лінійних сценаріїв більше немає ‒ а у персонажів немає монополії на добро і зло. Сюжет не гарантує нам неминучої перемоги, а реальність переконує в тому, що світом правлять не ідеали, а інтереси.

Ті, кого ми сьогодні вважаємо героями ‒ завтра можуть змінити своє амплуа. Ті, хто здаються нам фаворитами ‒ завтра можуть піти в небуття. Нинішні пророки стануть блазнями, а фріки можуть виявитися провидцями. Ніхто ні на що не приречений ‒ одного разу виписані біографії є тільки у мерців.

І ми навряд чи здогадуємося, яке майбутнє на нас чекає через рік.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції