Старе євразійство як інструмент нової російської імперськості

Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії

Крим.Реалії продовжують публікувати цикл статей Миколи Семени про політичні та соціально-економічні процеси 90-х років ХХ століття, що призвели до розпаду СРСР, і, відповідно, позначилися на подальшій долі Криму.

Нещодавно у Криму відбулося засідання так званого «Лівадійського клубу», учасники якого стверджують, що «Євразійство – ідеологія майбутнього» та пропонують в основу розвитку «Русского міра» покласти концепції протистояння Росії та Європи, висунуті ще Миколою Данилевським, ідеологом панславізму, філософом позаминулого століття, похованого в Мшатці. Що ж змушує кримських і російських політиків, філософів проєктувати майбутній розвиток Росії на просторі Європи та Азії, говорити про нібито відтворення СРСР, з одного боку, а з іншого – повертатися до філософії двохсотрічної давнини, коли СРСР ще й у проєкті не було?

Проте вже один цей факт говорить багато про що: за двісті останніх років ні геополітичні устремління, ні психологія, на яких базується російська політика, не змінили своєї сутності. До цього додалися звичка до перекручування та підтасовування фактів, сприйняття бажаного замість дійсного – і з усього цього разом вони складають прийнятну для себе картинку, що разюче розходиться з дійсністю.

Усі ці методи використані в резолюції зимової зустрічі «Лівадійського клубу»: «Русскому міру», нашій цивілізації кинуто виклик. Йдеться не просто про конкуренцію на міжнародній арені. Перед нами поставлений вибір: бути чи не бути Росії… Ми маємо бути готові до відбиття будь-якої агресії проти «русского міра», до всебічного захисту наших співвітчизників як від відвертого геноциду, так і від повзучої асиміляції. У боротьбі за це важливою опорою є віковий ідейний багаж, накопичений визначними представниками вітчизняної суспільно-політичної думки. Такими були представники євразійського руху, що зародився півтора століття тому. До цієї плеяди, безперечно, належить і Микола Данилевський. Наукові розрахунки російських мислителів на той час пожвавлювали любов до Росії, дарували невичерпну віру у велич російського народу. Саме тому вони і сьогодні актуальні і служать нам орієнтирами в русі до майбутньої величі та слави Росії».

Микола Данилевський (1822-1885), російський філософ

Залишається загадкою, чому «лівадійці» думають, що «наукові розрахунки російських мислителів того часу пожвавлювали любов до Росії», якщо вже тоді ідеї Данилевського з книги «Росія та Європа» викликали аргументовану критику і заперечення. Та й чи можуть викликати любов до Росії пропаганда винятковості, «власного шляху», заперечення прогресивності європейських мислителів та неприйняття передових ідей свого часу? Більше того, на чому базується твердження, що вони «дарували невичерпну віру у велич російського народу», якщо наприкінці ХІХ і протягом ХХ століття в європейській філософії та соціології відбувалося становлення теорії про рівність народів, про відповідальність за свою долю, про право на самовизначення, що не узгоджується з твердженням про богообраність кого б там не було?

Сама констатуюча частина резолюції заснована на помилковому посиланні: «Російському світу, нашої цивілізації кинуто виклик...» Насправді виклик у вигляді порушення міжнародного права та руйнування світопорядку, заснованого на базі Гельсінського акту про непорушність кордонів з 70-х років, кинуто не Росії, а самою Росією. І так, справді, «мова йде не просто про конкуренцію на міжнародній арені», а про віроломне зневажання законів з боку Росії.

Твердження «перед нами поставлено вибір: бути чи не бути Росії» взято з нездорової голови російських політиків, оскільки ніхто не ставив перед Москвою такого вибору, та й загроз типу «бути чи не бути Росії» також не існує. Питання стоїть зовсім інакше: бути Росії цивілізованою світовою країною, яка живе як усі згідно з міжнародним правом, або вона порушуватиме міжнародне право, статут ООН, потрапляючи під світові санкції.

Але Росія не хоче «як усі», політики Росії вважають себе винятковими та богообраними. І ніхто в Європі не винен, що ця позиція суперечить здоровому глузду. «Лівадійці» нагнітають напруженість на порожньому місці: «Ми маємо бути готові до відбиття будь-якої агресії проти «русского міра», до всебічного захисту наших співвітчизників як від відвертого геноциду, так і повзучої асиміляції». Але де геноцид? Де агресія? Де «повзуча асиміляція»? Російські експерти воюють із вітряками.

Тому твердження, що «Данилевський актуальний сьогодні», є помилковим. Бо свого часу Микола Данилевський також, як і вони зараз, воював із вітряками. Філософська суперечка між «русофілами» та «європейцями», ініційована Данилевським, відшуміла давним-давно, і філософ так і не зумів довести сучасникам правоту своїх позицій. Поготів, що в цій давній суперечці багато аналітиків поставили жирну крапку і не вважають за потрібне повертатися до них сьогодні. Яка ж це «ідеологія майбутнього»?

Втім, політолог Сергій Кисельов стверджує, що «Данилевський актуальний і сьогодні» і «його праці повною мірою спростовують старання європейських «авторитетів» навіяти росіянам вторинність, підпорядкованість щодо «передових» ідей Заходу». Але де самі ці твердження? Росія сприймалася Заходом як сильна, але рівна країна. Політологи типу Кисельова вигадали самі собі цю «вторинність» і самі собі доводять, що це не так. Це синдром власної неповноцінності. Скільки мандрівників залишили дорожні нотатки про Росію, скільки філософів написали про Росію цілком адекватні дослідження, і ніде – про вторинність.

На такому ж спотвореному уявленні історичного процесу ґрунтується і вся дискусія.

«30 років, прожитих після розвалу СРСР, переконують у тому, що спроби прориву в світле майбутнє малими групами, «національними городами» до результату не призвели», – стверджується на засіданні експертної ради «Лівадійського клубу».

Невже? Як же тоді побудували свою державність усі європейські країни, наприклад, Польща, Фінляндія, Угорщина, Чехія, Словаччина та й Німеччина, і Франція? Хіба не «малими групами» та не «національними городами», хоча така принизлива лексика не годиться для оцінки історичного процесу. Та й Україна, нагадаємо «лівадійцям», як могутня держава Русь існувала, коли Московії ще й на мапі не було. Виходить, що це Росія будувала свою державність, потроху крадучи історію України, рухалась «національними городами» та навіть привласнивши саму назву України-Русі.

Не витримує критики також твердження про те, що «у незалежних державах інерція розпаду не зупинилася. Багато хто з них став аренами конфліктів на етнічному або територіальному ґрунті». Справа в тому, що у конфліктів цих держав один і той самий корінь – Росія. Візьмемо конфлікт у Придністров'ї – замішана Росія, на Донбасі та в Криму – замішана Росія, у Нагірному Карабаху – замішана Росія, у Грузії – знову замішана Росія. Росії б вийти з цих конфліктів, і вони б вичерпалися самі собою, однак «лівадійці» сповнені намірів «повернути процес просторового розвитку історичної Росії в бік інтеграції». Тобто Росія як учасник і як сторона цих конфліктів має намір не дати їм спокою і зайнятися собою, а натомість і далі збирається нагнітати напруженість для «просторового розвитку та інтеграції історичної Росії», тобто захоплення неросійських територій. Однак це вже не розвиток, це має іншу назву.

У засіданні клубу вперше брав участь політолог із Білорусі, директор Центру вивчення та розвитку континентальної інтеграції «Північна Євразія» Олексій Дзермант. Він висунув дивну концепцію: «Росія має три шляхи розвитку: підкоритися одному з центрів сили – США та їхнім союзникам чи Китаю, або займати центристську позицію».

Де США чи Китай заявили, чи хоча б натякнули, що хочуть підпорядкувати Росію? На його думку, «третій варіант найточніше відповідає національним інтересам Росії та її союзників». Так якби ж було так, то жодних претензій, жодних санкцій до Росії і не було б.

Але ж білоруський політолог далі каже те, що суперечить заявленій раніше центристській позиції Росії. Він продовжує: «І неминуче у РФ має бути свій євразійський порядок денний. Це стосується як зовнішнього контуру, так і внутрішнього. Азію не можна «віддавати», інакше туди зайде хтось інший і звідти створюватиме для Росії загрози. Що ж до внутрішньої політики, тут також є конкретні завдання, які потрібно вирішувати. Наприклад, нині спостерігаються демографічні тенденції – зростання кількості мусульманського населення, національних республік».

Виявляється, з «євразійської» точки зору «Азію не можна віддавати»? Але як не віддавати, якщо вона не російська? І хіба вона пусте місце, що «туди хтось зайде»? Там живуть такі ж народи, як і в Росії. Як же туди заходити? І навіщо? Хіба вдома мало роботи? З іншого боку – зростання кількості мусульманського населення національних республік теж сприймається як загроза Росії. Але яке Росії діло до внутрішніх проблем національних республік? Чи дощ в Азії – також загроза Росії?

Так само Олексій Дзермант грубо втручається у внутрішні справи України. Він каже: «Україна – нарив, що завдаватиме масу складнощів… Вона стає відверто ворожою для нас державою, яка несе численні загрози у сферах геополітики, ідеології, соціальному аспекті (? – авт.). Вона наче чорна діра, що й надалі негативно впливатиме на нашу стабільність. На мою думку, потрібні радикальні заходи протиборства, і їх концепцію вже необхідно виробляти. Такий шлях неминучий, якщо ми не хочемо бачити подальшу деградацію України та вплив цієї країни, що деградує, на нашу безпеку».

Дивно, Україна, здається, ніде і ніколи не погрожувала Білорусі, звідки ж вплив на нашу безпеку»? Таке враження, що це Україна у Білорусі чи Росії забрала Крим і влаштувала війну на «білоруському» Донбасі? А може, все навпаки? А реформи та будь-які перетворення всередині України – хіба це не внутрішня справа України? Політолог закликає до «радикальних заходів протиборства». Виходить, старе євразійство – новий інструмент старої імперської.

Словом, мир і стабільність у «лівадійців» лише на словах, а в закликах – війна. І ось що виходить: з якого боку не візьми цей «русскій мір» – скрізь загрози: і зростання населення, і самостійність інших народів, і скрізь – «розширення простору», скрізь – «радикальні заходи протиборства». Виходить з усіх боків: «русскій мір» – це війна.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції