Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії
Олександр Лукашенко прибув до Китаю – можливо, це найважливіший його візит із часу нападу Росії на Україну. Нападу, для якого Лукашенко надав територію власної держави, у такий спосіб виключивши навіть теоретичну можливість маневрування між Росією та Заходом. Колись Лукашенко називали «останнім диктатором Європи». Сьогодні вже називають одним з агресорів, готових до зневажання міжнародного права та злочинів заради збереження влади. І при цьому, можливо, його режим – одна з цілей Кремля, мешканець якого, схоже, переймається ідеєю поглинання всіх колишніх радянських республік, а не лише України.
Це прагнення Володимира Путіна до територіальної експансії, гадаю, завжди було очевидним для Олександра Лукашенка. Саме тому він у 2008 році продовжував підтримувати ідею територіальної цілісності Грузії та зберігав добрі стосунки з Міхеїлом Саакашвілі. Тільки зараз Путіну вдалося домогтися від Лукашенка «туристичної» поїздки до Сухумі, а днями – зустрічі з президентом Абхазії Асланом Бжанією в Мінську. Але при цьому про визнання незалежності Абхазії за російським зразком не йдеться: Лукашенко спілкувався з Бжанією як із керівником якоїсь «республіки», а не суверенної держави.
Аслан Бжанія та Олександр Лукашенко (праворуч) в Сухумі, 28 вересня 2022 року
Формального визнання російського статусу окупованого півострова Путін так і не дочекався
Приблизно ті самі маневри у 2014 році Лукашенко робив і з Кримом. Формального визнання російського статусу окупованого півострова Путін так і не дочекався. Лукашенко кілька разів обіцяв приїхати до Криму Після 2020 року, коли Україна заявила про готовність приєднатися до санкцій ЄС проти Білорусі, навіть заявив про можливість такої поїздки через Росію – якщо через Україну його не пускають. Але до Криму він так і не доїхав. І зрозуміло чому – там, де Крим чи Донецька область, там може бути Могилевська чи Вітебська, якщо, впевнений, того захочеться Путіну.
Олександр Лукашенко (л) і Володимир Путін (п)
Але хто може тепер гарантувати Лукашенку збереження влади в суверенній країні – поготів, що тепер на території цієї країни розташовані російські війська, які не мають наміру нікуди йти? Думаю, залишилася лише одна людина – Сі Цзіньпін.
Китай завжди намагався вибудовувати свої власні відносини з Білоруссю, так би мовити, оминаючи Росію
Так, звичайно, Білорусь із Китаєм спільних кордонів не має. У цьому сенсі Пекіну набагато простіше взаємодіяти з країнами Центральної Азії, і всі ми спостерігали, з якою повагою приймали голову КНР в Казахстані й потім в Узбекистані на саміті Шанхайської організації співробітництва.
Але й Китай тепер має не так багато європейських партнерів, які потребують не лише економічної співпраці з Пекіном, а і його політичної підтримки. Саме тому Китай завжди намагався вибудовувати свої власні відносини з Білоруссю, так би мовити, оминаючи Росію.
Голова КНР Сі Цзіньпін (ліворуч) та президент Білорусі Олександр Лукашенко під час їхньої зустрічі у Китайсько-білоруському індустріальному парку «Великий камінь» під Мінськом, 12 травня 2015 року
Китаю дуже важливо, щоб сама Білорусь не зав'язала остаточно в російській війні проти України
Ну і не забуватимемо, що Лукашенка завжди можна використовувати як прикриття для співпраці з самим Путіним – наприклад, якщо йтиметься про рішення щодо постачання озброєння. Китайське керівництво може побоюватися прямої співпраці з Москвою, щоб не нарватися на західні санкції. А Мінськ, гадаю, може здаватися не таким небезпечним партнером.
Володимир Путін (л) та Сі Цзіньпін (п)
Ну і, цілком імовірно, Китаю дуже важливо, щоб сама Білорусь не зав'язала остаточно в російській війні проти України, щоб її армія не була задіяна в нападі на Україну, щоб нові санкції остаточно не знищили б роль Білорусі, яка і без того зменшилася, як «транзитного вікна» Китаю. Простіше кажучи, всі переговори Олександра Лукашенка та Сі Цзяньпіна, гадаю, можна звести до одного дуже важливого для них завдання: як допомогти російському президенту і при цьому не пропасти самим.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.