Павло Казарін: Країна, де переміг Антимайдан

Спеціально для Крим.Реалії

Білорусь стала ілюстрацією того, чим загрожує програш Майдану.

У Мінську ув'язнили двох журналісток. За репортаж з мітингу. Їх заклик до протестувальників бути обережнішими прокуратура розцінила як підбурювання і вимагала два роки в'язниці для кожної. Суд суперечити не став.

Трохи пізніше за ґрати кинули журналіста та лікаря. За те, що лікар передав пресі відомості про те, що вбитий силовиками протестувальник був тверезий. Це йшло врозріз із запевненнями Лукашенка, який списував загибель людини на алкоголь.

Досвід сусідньої країни досить недвозначно ілюструє, чим могла обернутися поразка Майдану. У якийсь момент протест перетворюється на двоколісний велосипед: якщо він зупиниться, то впаде. Значення має лише готовність відповідати на виклики. Режим і протестувальники послідовно підвищують ставки. І той, хто першим кине карти на стіл, ‒ зазнає поразки.

Акція протесту в Мінську, листопад 2020 року

Український протест не був приречений на перемогу. У кожен конкретний момент часу його долю вирішували люди. Ті, які виходили на вулицю. Ті, які привозили ліки та продукти. Ті, які були готові боронити протест від силовиків і «тітушок». На пострадянському просторі мовчазна фронда не працює. Той, хто перемагає у протистоянні, отримує шанс визначити етичний контур країни.

Ті, хто зазнав поразки на Майдані сім років тому, досі намагаються грати в умовний спосіб. Кажуть про злам процедур і нехтування демократією. Ставлять Майдану в провину втрату Криму та Донбасу. Але всі ці розмови покликані відвернути увагу від головного. Майдан був єдиною перепоною для узурпації влади.

До зими 2013 року вона вже майже відбулася. Влада сперечалася лише про фінальну редакцію сценарію. Хтось пропонував віддати вибори президента на відкуп парламенту. Хтось ‒ підвищити віковий ценз для кандидатів. Якби вулиця не втрутилася, четвертий президент цілком міг би виявитися для України останнім.

Якби протест зазнав поразки, ці роки ми могли б прожити за сценарієм Білорусі. Активістам загрожувала б в'язниця. Опозиції ‒ еміграція. Незалежній пресі ‒ знищення. Росії не було б потреби втручатися в Крим і на Донбас ‒ з тієї простої причини, що їй дісталася б уся країна.

Це було б неминуче. Тому що розправа над опозицією неминуче б відрізала Віктору Януковичу шлях на захід. У подібних умовах він був би приречений впасти в підставлені долоні Кремля. Подібно до того, як зараз у них остаточно потрапив Олександр Лукашенко. Українські опозиціонери у вигнанні давали б інтерв'ю європейським телеканалам, а Брюссель погоджував би санкції проти функціонерів Партії регіонів. Тільки це вже ні на що б не впливало.

Коли сьогодні українська партія Кремля намагається звинуватити Майдан у «втраті територій» ‒ це ще одна підміна понять. Тому що сім років тому не було в Україні центру сили, який ухвалював рішення про початок Майдану. Не було людини, в якої в руках був рубильник вуличного протесту. На відміну, до речі, від ситуації з Кримом і Донбасом ‒ де рішення про військове вторгнення ухвалював один-єдиний мешканець Кремля. Питання «Чого ви домоглися Майданом?» має конкретну відповідь: прогнали узурпатора. А вся інша низка подій стала підсумком спроби Кремля скористатися ситуацією.

І немає нічого дивного в тому, що ставлення до Майдану стало в Україні ціннісним лакмусом. Тестом на своїх і чужих. Український протест і війна викреслили партію Антимайдану з уявлення про норму і відмовили їй у праві на легітимність. У праві на думку й у праві на голос.

Білорусь ‒ це найкраща ілюстрація того, що чекало б на нашу країну, якби протест програв. Це не означає, що Україна назавжди втратила б шанс вирватися з пострадянської орбіти ‒ наче й не втратила його і сусідня країна. Але ми можемо лише гадати, скільки б нам довелося чекати нового вікна можливостей. І в той момент, коли воно знову б з'явилося ‒ війна стала б неминучою.

Тому що імперії не люблять відпускати без бою те, що вважають своїм.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції