Павло Казарін: Щеплення від миролюбності

Спеціально для Крим.Реалії

Можна довго гадати про те, чого домагається Путін.

Можливо, він готує вторгнення. Можливо, домагається від Заходу переговорів. Можливо, нагадує Києву, чим загрожує атака на українську «партію Кремля». Ми можемо придумати скільки завгодно версій, але остаточну редакцію сценарію знає лише один-єдиний чоловік. Той самий, який у Москві ухвалює рішення про війну та мир. І було б наївно приписувати йому нашу картину реальності. Він давно вже живе у своїй власній.

Натомість ми знаємо про те, що сталося минулого разу. Сім років тому.

У той момент Росія стала головним архітектором нової України. Звільнила нас від непотрібних суперечок. Знищила електоральний баланс між Заходом і Сходом. Змусила проводити інвентаризацію історичного багажу. У Москві вважають, що зуміли здобути собі у вигляді трофеїв Крим і частину Донбасу. Замовчуючи про те, що втратили до того ж усю решту України.

Раніше безформна й аморфна країна раптово отримала точку консенсусу. Яка об'єднала не лише активну меншість, але й політичні еліти. Кремль ‒ ворог. «Русскій мір» ‒ це загроза. Єдиний вихід ‒ це дрейф на Захід. Сім років тому в України з'явилися нові прапори, символи та перевіркові запитання.

Ця трансформація стала досить стійкою. Причому настільки, що змогла пережити каденцію першого постмайданного президента. Нова політична норма зуміла переварити навіть аполітичного обивателя, який волею обставин опинився у президентському кріслі. Якби цього не сталося ‒ можливо, Володимир Зеленський став би говорити мовою Віктора Януковича. Але замість цього він намагається розмірковувати у стилістиці Петра Порошенка.

Москва сама вибудувала стіни, які просто не залишають українським елітам вибору. Спроби «домовитися посередині» не є запорукою виживання. Йому служить лише втеча від імперії. При п'ятому президентові хтось міг заспокоювати себе тим, що новий курс ‒ лише ексцес глави держави. Але тепер президент змінився, а курс залишився незмінним. І за цю нову нормальність Москва може дякувати лише собі.

Причому Кремль зовсім не був приречений на подібний сценарій. Щоб перемогти у війні з Україною йому потрібно було не так вже й багато. Наприклад, цю війну припинити.

Бо війна завжди посилює «правий» порядок денний. Той самий, що дозволяє міркувати про цінності колективного виживання. Цей порядок денний припускає втручання держави в простір колективної етики та естетики. Дозволяє оконтурювати країну символічним частоколом та перейменовувати міста. Вона робить можливим вторгнення в приватне життя в ім'я спільної мети ‒ адже лише на війні держава отримує право взяти громадянина, переодягнути його в солдата й відрядити в окопи захищати країну ціною власного життя.

Водночас ситуація миру підсилює дискусії та різноголосся. Вихід Росії з Донбасу не тільки звільнив би Москву від західних санкцій. Він одночасно занурив би нас у простір нескінченних суперечок про самих себе, про норму та девіації, про минуле й майбутнє. Мир дозволив би адептам Москви знову оголосити свій порядок денний припустимим.

І хто знає, чим би закінчилася ця битва за право затвердити нову українську норму? Невмілий менеджмент або вмілі провокації цілком могли б перетворити подібні дискусії на громадянське протистояння.

Але замість цього Росія знову брязкає зброєю біля українських кордонів. Підтверджуючи правоту всіх тих, хто останні сім років твердив про недоговороспроможність Кремля. Москва знову доводить Україні безглуздість спроб домовитися із самою собою. Лобісти «миру за будь-яку ціну» знову програли риторичну битву яструбам, які закликають нарощувати армійські м'язи.

Росія знову вибиває ґрунт з-під ніг. У тих, хто хоче зрівняти жертву й агресора. У тих, хто хоче поділити відповідальність між Москвою й Києвом. У тих, хто намагається грати у гру «не все так однозначно». Тому що вже не виходить грати в неї тоді, коли біля твого кордону в повній готовності до вторгнення стоять два десятки батальйонних тактичних груп.

Сім років тому Москва позбавила ілюзій попереднє покоління українських політиків. А тепер від таких же ілюзій звільняє тих, хто прийшов їм на зміну.

Нам було б набагато складніше, якби наш ворог був хоч трохи розумнішим.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції