Павло Казарін: Вибухонебезпечне минуле

Спеціально для Крим.Реалії

На початку 90-х у Росії була своя декомунізація. Містам повертали старі імена, вулиці перейменовували. Але потім все закінчилося ‒ так само швидко, як і почалося. І в цьому немає нічого дивного.

Тому що будь-яка дискусія про власну історію в російських умовах впирається в нерозв'язні проблеми. Ким був Володимир Ленін? Історичним діячем, який зумів зібрати воєдино державу, що розпалася? Чи революціонером, який руйнував імперію за сприяння третіх країн і знищував її еліту? Ким був Сталін? «Ефективним менеджером», як кажуть про нього російські чиновники, чи кривавим тираном?

Чому імперія розширювала свої кордони? Було це «добровільним приєднанням» чи окупацією з усіма похідними наслідками? Чи хочуть національні околиці жити разом з Москвою, чи готові до самостійності? Хто є більшою небезпекою для російської держави? Той, хто скоював злочини, чи той, хто говорить сьогодні про них уголос?

Російська історія сповнена нерозв'язних суперечностей. Тому що ми маємо справу з імперією, яка недорозпалася. Яка підіймає на знамена кордони та вертикаль влади. Яка асимілює підкорені народи та позбавляє їх ідентичності. Яка продовжує брехати самій собі про те, що трапилося в Криму та на Донбасі ‒ і відчайдушно намагається уникнути долі, яка спіткала всі інші імперії в ХХ столітті.

У результаті, сучасна Росія намагається свою історію занурити у формалін. Намагається не допустити будь-якої дискусії про власне минуле. І якщо хтось починає розвінчувати міфи ‒ як, наприклад, директор Держархіву Сергій Мироненко, який викрив брехню про 28 панфіловців, ‒ він втрачає свою посаду.

У цьому немає нічого дивного. До кінця двадцятого століття територія Росії виявилася набагато меншою, ніж на початку століття. І її нинішні правителі намагаються законсервувати цей процес. Сподіваються утримати те, що у них залишилося. Єдиний вихід для них ‒ це занурити країну в анабіоз. Заморозити будь-яку внутрішню дискусію.

Російські керівники люблять називати себе носіями консервативних настроїв. Але насправді йдеться про консервативну логіку. Вони просто намагаються заморозити природні процеси. Занурити їх у патоку. Уповільнити до нуля. Будь-яка низова активність сприймається ними як загроза ‒ тому що може знову повернути країну до суперечок про саму себе. А тому поряд із політичним життям у заморозку відправлена і будь-яка дискусія про історію.

Багато в чому це нагадує спробу обдурити природний хід історії. Коли конструкція настільки хитка, що боїшся чіпати будь-яку деталь, закономірно непокоячись через «принцип доміно». І тому Ленін продовжує лежати на Красній площі, а поруч у Манежі може йти виставка, присвячена 300-річчю дому Романових. Тому в Криму вулиці мають імена Бела Куна, який розстрілював білогвардійців, і, одночасно, там відновлюють пам'ятник Катерині II. Хтось скаже, що це лише «примирення з власним минулим» ‒ і буде неправий. Тому що справжня причина лежить в іншому.

Сучасна Росія нагадує картковий будиночок, в якому опорні стінки створені в різні епохи. Тому Бутовський полігон сусідить з культом Сталіна, а музей жертв репресій ‒ з пам'ятником співробітникам НКВС. Але сама конструкція настільки тендітна, що влада боїться зачепити будь-яку деталь, непокоячись через те, що вся система почне розповзатися по швах.

І окуповані Росією території не стають винятками. А тому в Криму продовжують косо дивитися на кримських татар ‒ не бажаючи дискутувати про двохсотрічну долю корінного народу. Сором'язливо відмовляються перейменовувати вулиці, названі на честь катів. Намагаються витравити з покоління, що виросло за України, будь-яку пам'ять про інше ставлення до минулого. Тому що будь-яка спроба відвертої розмови про історію може спровокувати запитання, на які сьогодні в Росії ніхто не хоче давати відповіді.

Втім, рано чи пізно ці відповіді все одно доведеться дати. Питання лише в термінах.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції