Війна і мир. Андрій Піонтковський – про феномен Зеленського

Навіть при найкращому ставленні до Володимира Зеленського неможливо сприймати його як самостійного політика. Він за колом своїх життєвих інтересів ніколи не був political animal. Коли країну стрясали драматичні події, беззбройні люди йшли під кулі, захищаючи своє бачення майбутнього України, він жодного разу не висловив свого ставлення до подій, крім хіба свого не надто вдалого жарту про ебонітові кийки. Страшно далекий був цей успішний гуморист-комерсант від свого народу. Йому самому і на думку б не спало почати політичну, чи тим більше президентську кар’єру.

Ця багатообіцяюча у всіх сенсах думка прийшла в голову комусь іншому – тому, хто володіє серйозними ресурсами колективного політтехнолога, якого далі я буду позначати терміном «Зеленський».

«Зеленський» технологічно блискуче провів виборчу кампанію. Він майстерно використав дві навіть не больові точки, а відкриті зяючі рани українського суспільства. По-перше, відсутність за минулі п’ять років реальної боротьби з корупцією, глибоких економічних реформ, спрямованих на демонтаж олігархічного «капіталізму». Адже Майдан був саме про це. Європейський вибір, за який вмирала Небесна сотня, – це перш за все розрив з «Таёжным союзом» посткомуністичних клептократій.

І жорсткі слова про відповідальність влади, відповідальність за все політичного класу України і, природно, президента країни Петра Порошенка були правдою «Зеленського».

Не меншою раною України залишається війна з Росією, що триває вже шостий рік. Втома від такого довгого протистояння неминуча в будь-якій війні і в будь-якій країні. Українське суспільство не може байдуже приймати загибель людей по обидва боки лінії припинення вогню. Тому слова «Зеленського» про світ теж були правдою і теж відповідали сподіванням українського народу. Але політтехнолог «Зеленський» не зупинився на цьому. Він проголосив себе «партією миру» і затаврував свого суперника як лідера «партії війни».

Сам термін «партія війни» по відношенню до України був зрадницькою брехнею «Зеленського», свідомою підміною понять, нейролінгвістичним маніпулюванням свідомістю виборців і величезним подарунком кремлівської пропаганди.

В Україні не може бути «партії війни» за визначенням.

Партія війни – це військово–політичне керівництво Росії.

Україна – жертва агресії військової наддержави, яка захопила у неї частину території і не приховує своєї мети знищити по-братськи Україну як незалежну державу. Україна не здатна військовим шляхом повернути захоплені ворогом території. Але Україна змогла, підвищуючи боєздатність своєї армії, спираючись на політичну підтримку своїх друзів і союзників, зупинити подальшу агресію Росії.

В Україні сьогодні є тільки дві партії: Партія опору агресії і Партія капітуляції

При всій справедливості закидів на адресу колишньої влади щодо економічного порядку денного, елементарна об’єктивність вимагає визнати, що Україна гідно впоралася з військово-політичним викликом, кинутим самому існуванню української держави. Путінський план «Новоросії» був зірваний консолідацією українського суспільства, створенням майже з нуля української армії, самовідданістю десятків тисяч добровольців – патріотів України.

І несподівано високим – як для схильного зазвичай до угодовства Заходу – рівнем міжнародної підтримки України як жертви російської агресії. У мобілізації цієї підтримки ключова і вирішальна роль належала президентові України Порошенку. Не випадково його так шалено ненавидять Кремль і путінські інформаційні пси.

І коли, зачитуючи на «дебатах» шпаргалку «Зеленського», фізичний Зеленський звинувачував Порошенка в тому, що той «послав на смерть українських моряків для скасування президентських виборів», це було не тільки наклепом на суперника. Це було зрадою України, яка бореться з агресором, зрадою, спрямованою на підрив системи її міжнародних союзів, що були створені українською дипломатією в найтяжчих умовах.

Я не з чуток знаю, яких зусиль друзям України на Заході вартує кожен крок, спрямований на її підтримку, які впливові сили тільки й чекають будь-якого приводу, щоб «здати» Україну агресору заради якихось фінансових або геополітичних угод з кремлівським диктатором. І вже, в усякому разі, Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво. Захід з полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій при перших ознаках капітуляції української влади.

Операція «Зеленський» вступила в таку логічну фазу. Україна – парламентсько-президентська республіка, і «Зеленському» необхідна більшість в Раді. Він грає на багатьох дошках. Фізичному Зеленському доручено зачитувати на своєму незрівнянному приблатненному суржику або на pidgin English (ламана англійська мова, – ред.) дослівні витяги з кращих зовнішньополітичних виступів Порошенка, щоб не втратити підтримки зачарованої ним частини патріотичного електорату. А ключові адміністративні посади і місця в списку депутатів займають тим часом вихідці з регіоналів і партнери «крихітки Цахеса» по бізнесу. Путіну за 20 років не вдалося розставити на ключові державні пости стільки правильних пацанів зі свого кооперативу «Озеро», скільки Зеленському за 20 днів – з кооперативу «Квартал-95».

Правильні пацани захоплено рохкають на ток-шоу про те заповітне, що їх дійсно хвилює, – про продажі свого контенту на російському ринку.

А два інших виборці «Зеленського», Бойко і Медведчук (а за кого ж ще вони голосували у другому турі?), вже жваво доповідають Путіну про склад і політику нового українського уряду.

У прямому ефірі російського телебачення Бойко рапортував на Санкт-Петербурзькому форумі: «Коли після виборів 21 липня ми прийдемо до влади...»

У Кремлі вважають, що Бойко занадто рано вибовкав задум операції, і в новинних програмах, де весь день повторювався цей сюжет, фразу Бойка про його прихід до влади після виборів вирізали. Але стратегічний задум Кремля на парламентських виборах визначився.

Партія «Слуга народу» створює правлячу «коаліцію світу» з блоком Бойка-Медведчука. Всі інші фракції оголошуються «партіями війни». Далі президент Зеленський і прем’єр-міністр Бойко реалізовують план Кремля, намічений ще навесні 2015 року. Кремлю не потрібні якісь шматки української території, йому потрібна постійна дестабілізація всієї України.

Значить, Україні треба вимагати в рамках Нормандського формату не просто припинення вогню, а створення демілітаризованої зони і введення туди міжнародних миротворців. Тільки така постановка питання дозволить Україні зупинити кровопролиття, мінімізувати шанси подальшої російської агресії і в той же час не зробити ніяких політичних поступок агресору. Після всієї кремлівської демагогії останніх місяців про «кривавого Порошенка» і останніх днів про «кривавих супротивників Зеленського» Москві важко буде відмовитися від цієї простої та очевидної вимоги.

Після цього Україна, зберігаючи свою принципову позицію з приводу незаконно окупованих територій, зможе зосередитися на найважливіших завданнях свого внутрішнього розвитку. Тих самих, заради яких кращі люди України вмирали на Майдані.

Окупований Донбас повернуть Україні відразу ж після смерті Путіна (біологічної або політичної, неважливо). Крим повернеться пізніше – після смерті Російського імперського проекту. І ця подія теж не за горами. Не зможе сировинний придаток і жалюгідний політичний васал Піднебесної довго думати себе як про імперією. Повернення Криму і стане закінченням війни України з Росією. Який трагічною помилкою для Київської Русі було б після стількох століть героїчного протистояння Орді капітулювати сьогодні перед зомбі.

Партія опору зобов’язана у поточній виборчій кампанії перехопити політичну ініціативу у партії капітуляції, у якій два ешелони. Перший – це відверті вороги української державності на чолі з Медведчуком. У них, на жаль, є своя база прихильників. Але це явне меншість (до 10%). Переконаних патріотів в Україні набагато більше.

Другий ешелон потенційних капітулянтів значно небезпечніший. Ще раз підкреслю: я нічого не знаю про коміка Зеленського, крім того, що він мені не подобається як актор. Але з кожним днем виборчої кампанії все більше прояснюється політтехнологічний проект «Зеленський».

Уявіть собі такий собі «Нічний дозор Зеленського», колективний портрет тих товстошиїх вождів, яких нам так чи інакше вже представили: Богдан, два Шефіра, Стефанчук, Коломойський, Ткаченко, Тищенко, Мулик, Співак ... У їхніх біографіях і в їхніх промовах читаються спрага бабла і спокусливих принад влади, позамежний цинізм, готовність приймати будь-який вигляд, служити будь-якому господареві і абсолютна байдужість (як і у фізичного Зеленського) до ідеї української державності, а то й пряме відторгнення цієї ідеї.

Запевняю вас, «Зеленський» призведе до Ради пару сотень таких же мертвих душ. Поінформовані журналісти називають прохідну суму для його пересічних мертвечуків – від 500 000 до 1 000 000 доларів.

«Зеленський» технологічно майстерно призведе їх у владу голосами українських патріотів, які двічі дозволили використовувати себе, і які знову проголосують за свого улюбленого актора Зеленського і його романтичного персонажа Голобородька. Так в Раді парадоксально може виявитися більшість, що відображає погляди капітулянтської меншини.

Андрій Піонтковський, політичний експерт

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Повний оригінал публікації читайте на сайті Російської редакції Радіо Свобода