Парадокси мовної ситуації. Чи має Українська держава «фокусуватися на мові»?

Навіщо захищати мову, яка має конституційний статус державної, для чого боротися за очевидні та природні права? Ні французи, ні поляки, ні німці (перелік можна продовжити) не можуть збагнути. Парадоксальною мовна ситуація виглядає для іноземців, бо для активних українців мовна ситуація, яка складалася століттями й десятиліттями та була спрямована проти постання незалежної України, є не парадоксом, а постійною боротьбою за свої підважені мовні права.

Згадані парадокси стають зрозумілими, якщо трохи заглибитися в історію питання.

Я неодноразово ловив себе на думці, що все з українською мовою могло скластися набагато гірше, аж до мовної катастрофи. Але, слава Богу, цього не сталося. Згадаймо, що в Києві українською наприкінці XІX століття розмовляла мала кількість родин. Відомо, як це шокувало Івана Франка, коли він приїжджав до Києва. Щоб почути рідну мову, він їхав у книгарню «Кієвской старіни», де був українськомовний продавець.

Не менш показовий щоденниковий запис Олександра Довженка про доплату вчителям «за обрусіння краю». Подібні приклади, як діяв русифікаторський коток, і як українці протистояли цьому, можна знайти в «Хронології мовних подій в Україні» чи новішому виданні «Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання».

Видання 2015 року Інституту історії України та Центрального державного історичного архіву

Ось, наприклад, уривок з резолюції установчих зборів Спілки сільських учителів Радомишльського повіту Київської губернії 1908 року: «Становище сільських учителів невимовно важке через проізвол попівсько-поліцейського уряду, що панує над шкільною справою. Цей проізвол, з’являючись наслідком самодержавного російського ладу,.. перешкоджає справі національного культурно-політичного розвою українського селянства».

Або лист політичного і громадського діяча Миколи Міхновського до професора Сумцова від грудня 1909 року з проханням погодитися та написати для збірника, який би обґрунтовував необхідність запровадження навчання в школах українською мовою.

Процитую фрагмент ще одного цікавого документа. Це лист учня Києво-Печерської гімназії Анатолія Самородова, датований квітнем 1914 року, до Петра Давидовича у м. Сокаль: «Було б вельми пожадання, коли ваші сокольські гімназисти листуватимуця з нашими киівськими».

А ось документ 1918 року з території Галичини. Це наказ сотника Грабовенського (Повітова Команда Українських військ) від 28 грудня 1918 року про обов’язкове подання основних вивісок і вказівників у Дрогобицькому повіті українською мовою.

Захищаючи збройно свою землю від совєтського (і німецького) окупанта, українські вояки не забували про мовне питання. В листівці 1940-х років, яку наводить Петро Арсенич у книжці «Діяльність УПА та збройного підпілля ОУН на Прикарпатті», читаємо: «Це ганьба говорити в Україні російською мовою – мовою московських більшовицьких окупантів! Скрізь у світі кожний народ на власній землі говорить тільки рідною мовою! Чому ми маємо бути гірші від інших? Говорім в Україні тільки українською мовою!».

А це – рядки з таємного щоденника 15 серпня 1954 року, який Ванда Горчинська зашивала в матрац. «Кохай Вандо рідну мову Скарб найдорожчий – рідне слово....»

Під час акції «Руки геть від мови!» на підтримку державної мови України. Дніпро, 15 липня 2020 року

Окуповані чи не окуповані?

Коли народ у полоні іншого народу, його державних інституцій, то логіка в описаному вище є. Це логіка знищення. А якою є логіка моноетнічної держави, яка працює проти цього моноліту?

Якщо знову згадати про парадокси поточної мовної ситуації, то небайдужі громадяни України такими вважають факти неоголошеної та неявної підтримки становища української мови, яке можна було б порівняти з періодами окупації України. Але ж ми не окуповані!

Не можу знову не згадати про міністра культури й інформаційної політики Олександра Ткаченка, який продовжує розвивати ідеї з пом'якшення мовного закону на практиці: «На моє переконання, неможливо когось примусити спілкуватися українською мовою, можна тільки когось у діалозі переконати. І коли ми говоримо про просування мови, ми не маємо говорити тільки про мову, це культурна спадщина... Коли ми говоримо і фокусуємось лише на мові, ми втрачаємо свою силу…».

До голосу Ткаченка останнім часом додався голос голови української делегації в Тристоронній контактній групі із мирного врегулювання ситуації на Донбасі Леоніда Кравчука, який заявив, що в ОРДЛО можна зробити кроки з розширення застосування російської мови, і це не буде порушенням закону…».

Якщо Ткаченко і призначений президентом Зеленським у Тристоронню контактну групу Кравчук лише розвивають ідеї з нівелювання норм мовного закону, то Володимир Зеленський займається цим на практиці. Презентуючи 2 вересня 2020 року претендента на посаду міського голови Одеси Олега Філімонова, він наочно продемонстрував філософію свого трактування закону у стилі Ткаченка про те, що дивно виписувати штраф одеському офіціантові за необслуговування українською мовою.

Свідомий перехід на російську у відео підтримки кандидатури Філімонова (не беруся судити, наскільки законною є така передвиборча агітація) іде не лише всупереч Конституції та закону, але й дає чіткий сигнал усім офіціантам і не офіціантам в Одесі та поза нею. Мабуть, не дослухався Зеленський до слів Ігоря Юхновського про українську мову як «основу Української держави» і про тих, хто заперечує це, тому «є державним злочинцем».

То й не дуже дивно, що органи державної влади не реагують на порушення закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», зокрема статті 32 про мову реклами. Чи то колишня очільниця Слов’янська Неля Штепа така впливова, чи до такого ігнорування байдуже.

А Міністерство внутрішніх справ, здається, перейшло межу здорового глузду. Заступник директора департаменту МВС Віктор Булаєв навіть вдався до погано прихованої погрози Олексієві Мазуру за те, що він звернувся на «Урядовий контактний центр» зі скаргою щодо нехтування першим заступником очільника МВС Антоном Геращенком державної мови.

3 вересня 2020 року Верховна Рада України хоче розглянути законопроєкт «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо врегулювання освітньої діяльності у сфері вищої освіти для іноземних громадян та осіб без громадянства», який передбачає фактичне повернення російської мови в навчальний процес вишів. З цього приводу вже є реакція громадськості.

Історичний оптимізм

Але я – історичний оптиміст. Українська нація в обороні мови й ідентичності перемогла інші держави, переможе й «українську» державу.

Невипадково ще вчора російськомовні переходять на українську. І ці приклади множаться. «Багато моїх російськомовних друзів, – сказав Олег Сенцов, – у тому числі тих, які вийшли з тимчасово окупованого Криму, переходять на українську, бо це маркер. Якщо ти говориш українською – отже, ти за Україну… Державна мова – це те, що має об'єднувати нашу націю… А зараз, якщо ти розмовляєш російською, ти підтримуєш ворога тим самим».

Як стверджує посол України в Сербії Олександр Александрович, «розмовляючи російською мовою, українські патріоти ненавмисне виступають на боці Кремля».

Є й інші приклади. Автор сторінки про автомобілі рік тому перевів свою сторінку на українську і тепер констатує, що кількість користувачів його сайту зросла майже удвічі.

А онлайн-кінотеатр Sweet.tv зайнявся «українізацією» голлівудських стрічок. Це означає, що бізнес перестав страждати від української мови – в різних сенсах цього слова.

Тому чергова спроба законодавців повернути російську мову у вищу освіту закінчиться приблизно так само, як і ініціатива Бужанського.

Тарас Марусик, журналіст, публіцист, експерт з питань мовної політики

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода