Багато українців можуть сприймати сьогоднішні протести у Росії крізь призму неоднозначних, м'яко кажучи, політичних поглядів Олексія Навального. І в коментарях до того, що відбувається, відчуватиметься образа через те, що росіяни не збиралися так після нападу на Україну – хоча, згадайте, мітинги проти війни, пікети тоді теж були.
Але такою є логіка будь-якої авторитарної держави, логіка розриву між режимом і громадянами. Цей розрив найчастіше проходить не по лінії політичних розбіжностей, тому що громадяни фактично відсторонені від політики, у таких країнах, як Росія, вона підміняється пропагандою. І розуміння того, що влада може брехати, коли говорить про захист національних інтересів, загрозу для держави у більшості людей просто немає. А багато хто про це просто не замислюється, політику давно і міцно замінює побут.
Цей розрив проходить насамперед по лінії справедливості. Коли пересічний громадянин розуміє, що хижаки, які пробралися до влади, його просто обманюють. Що очільник держави – не лицар у сяйнистих обладунках. Що правоохоронні органи можуть захищати не громадянина, а мафію.
Під час пікету на підтримку опозиціонера Олексія Навального. Петербург, 23 грудня 2020 року
Паралелі з Білоруссю
З усвідомлення цього простого факту мільйонами людей і починається ерозія будь-якого авторитарного режиму. Нещодавно щось подібне ми спостерігали в сусідів у Білорусі. І теж дивувалися, чому лідери білоруської опозиції не можуть чітко сказати, чий Крим. Адже це ж так просто!
Акція протесту у столиці Польщі проти збройної агресії Росії в Криму. Варшава, 2 березня 2014 року
Ми навіть не замислювалися про те, що звичайний білорус – навіть той, хто готовий кинути виклик режиму на відміну від звичайного українця, навіть того, хто просто стежить за новинами по телевізору, зазвичай не зіштовхується з політикою. Відповідальність за політику він давно делегував своєму президенту. А той його обдурив. І взагалі набрид – скільки можна?
Не випадково на білоруських маніфестаціях з'явилися біло-червоно-білі прапори, стало більше білоруської мови
Так із протесту проти обману починає народжуватися політичний протест – адже не випадково ж на білоруських маніфестаціях з'явилися біло-червоно-білі прапори, стало більше білоруської мови і, до речі, більше солідарності з Україною.
У Росії може початися щось аналогічне – а для України це є дуже важливим, тому що, врешті-решт, може призвести до змін у сусідній країні та зменшення загроз для майбутнього України.
«Палац» у Геленджику і старіючий Путін
Розслідування Олексія Навального так чи інакше деміфологізують найголовніший образ російського режиму – «імператорський» образ Володимира Путіна.
З певного моменту режим зможе триматися тільки на грубій силі та залякуваннях людей. А це – не довговічна опора для будь-якої влади
Ще кілька таких чудових історій, як розповідь про «палац» у Геленджику – і старіючий Путін виглядатиме так, як він виглядав 2000 року – випадковою людиною, яка незрозуміло за які такі заслуги потрапила на висоти російської влади, політиком, позбавленим навіть тіні елементарного співчуття до людей. Таким був Путін часів загибелі підводного човна «Курськ». І таким для мене виглядає Путін із «палацу» у Геленджику. Щоправда, у Кремлі й далі заперечують, що ця будівля є «палацом Путіна»
Це, звісно ж, не означає, що путінський режим зникне, як сніговик у відлигу. Звісно ж ні, Лукашенко – і той не зник! Але з певного моменту режим зможе триматися тільки на грубій силі та залякуваннях людей. А це – не найкраща і, що важливо, не надто довговічна опора для будь-якої влади.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода