Міріам Драгіна
Ми сідаємо в автомобіль, щоб їхати з Сімферополя до Севастополя, але ніяк не можемо відправитися. Постійно надходять повідомлення, що їхати безглуздо, надійні і наднадійні джерела передають, що людей ось-ось відпустять, і вони десь у Сімферополі. Що не потрібно втручатися. Що родичі в курсі. Дзвонимо родичам, вони знають не більше від нас. Підключаються несподівані знайомі, перевіряють номери телефонів зниклих. Заїжджаємо в головне відділення міліції Сімферополя. Дізнавшись, що ми журналісти, нас зустрічають і правдоподібно переконують, що нікого у них немає, що тільки дізналися про затриманих, і після кількох дзвінків говорять, ніби їх відправили до Севастополя. Звертаємося також до головного відділення СБУ. Там на вході по телефону знову говорять, що нічого не знають про зниклих. До нас ніхто не виходить. Все-таки їдемо в Севастополь.По дорозі водій Еміль розповідає про своє життя, як 20 років тому переїхав із родиною до Криму. Як з дитинства принижували росіяни за те, що він кримський татарин. Як тепер його четверо дітей вчаться краще і знають більше, ніж діти цих самих росіян. Свою дружину правовірний Еміль називає українською націоналісткою, хоча вона кримська татарка теж. Каже, що кримські татари від казанських відрізняються принципово. Вважає свій народ мирними землеробами, але про всяк випадок возить під сидінням травматичний пістолет.
Добу тому на КПП «Турецький вал» на кордоні з Кримом пропало дві машини з людьми. Першу вела моя близька подруга Шура Рязанцева, яка їхала додому на рідний півострів у супроводі ще однієї дівчинки – Катерини Бутко. Обидві активістки Майдану. Хоча цей факт був би незначним, у Києві майже кожен щось робив для Майдану, якби у Шури не було статусу однієї з ключових постатей у громадському русі Автомайдан, а її подруга не була б у його прес-центрі. Складність ще й у тому, що на зап’ясті Шури татуювання «Небесна Сотня» в пам’ять про друга, що загинув під час зіткнень із «Беркутом». У другій машині, зниклої у той же час, були журналіст Олена Максименко, фотограф Олесь Кромпляс і водій Євген Рахно, з якими я не знайома особисто.
Все, що відомо: підрозділ «Беркут», контролюючи цей пропускний пункт, зупинив машину, обшукували, ставили дівчаток на коліна, в’язали руки скотчем. Кудись повели. Далі показували дівчаток батькові Шури, який прибув на КПП через дві години, мовляв, живі. Але не відпустили. Пізніше казали родичам, що їх нібито відправили до Севастополя. В автомобілі у Шури були листівки, українські прапори. У другій машині – техніка. Ймовірно, що вони стали причиною затримання. Подробиць затримання людей у другій машині ніяких.
Доба без зв’язку, відключені телефони, дзвінки родичів, повідомлення друзів, постійна дезінформація.
Еміль каже, що везе за меншою від звичайної ціною, раз така справа.
Севастополь, де завжди тепліше, ніж у кримській столиці, зустрічає холодним вітром. У відділенні міліції Нахімовського району на вулиці Робочій запевняють, що нічого не знають, що навіть немає ізолятора, в якому могли б утримувати зниклих. Вирушаємо на Пушкінську. Там спілкуємося з прес-центром і отримуємо офіційну заяву, що хлопці не надходили ні до них, ні куди-небудь у Севастополі. Працівник прес-служби стверджує, що навряд чи їх стали б везти через весь півострів, повинні бути десь у Сімферополі.
Слід уточнити, що в Криму єдиної сили і структури, яка охороняє порядок, немає. Півострів контролюється як російськими військовими, так і дружинниками самооборони, що включають місцевих жителів і приїжджих із Росії, є ще кубанські козаки та підрозділ бійців «Беркуту», які втекли з Києва і віднедавна розформовані. Формально є і міліція, яка, за моїми спостереженнями, підтримує сили самооборони і ні в що не втручається.
Досі за три дні перебування в Криму бачила «Беркут» тільки раз в особі охоронця ювелірного магазину, на формі були шеврони, поруч стояла машина з наклейками «Беркут». На питання охоронець не відповів, а його друг у цивільному почав хапати за руки і спробував вирвати камеру, довелося піти.
Навколо Комсомольського парку Севастополя, де з’являвся сигнал одного з телефонів, що лежали в машині Олеся, намагаємося знайти автомобілі зниклих. Отримавши відмову в усіх офіційних інстанціях, ні з чим їдемо в Армянськ. Щоб знову почати все з початку.
На контрольно-пропускний пункт прибуваємо затемна. Зупиняємо таксі віддалік і йдемо разом з колегою до табору. У світлі фар бачимо, як озброєні автоматами люди ставлять якусь людину на коліна і обшукують. Пропоную колезі Насті повернутися в машину. Тільки сідаємо в неї, як до нас починає йти один із озброєних охоронців КП. Ним виявився боєць «Беркута» в масці, з Калашніковим. Запитує, хто ми, кличе ще одного «беркутівця», оглядають нас, фотографа Сергія, Настю, мене і таксиста Еміля, поставили в шеренгу біля машини. Дивляться документи. Кажу, що залишила паспорт всередині, його так і не перевіряють.
Дуло одного з автоматів постійно направлено на когось. Радяться між собою, що з нами робити. Кличуть третього. Далі змушують сісти на заднє сидіння всіх чотирьох, двоє вмощується попереду і везуть у табір. Одночасно вимагають віддати фотоапарати. Ні мобільні телефони, ні планшет у моїй кишені, з якого акуратно роблю стрім, не помічають і не вилучають. Виходимо з машини всередині табору. Праворуч біля бочки, навколо якої розкладені шипи, гріється один із бійців. Неподалік у полі розташована частина «ввічливих людей» – російських військ. У небі шумно парять два вертольоти. «Беркутівці» постійно зупиняють і обшукують проїжджаючі в обидві сторони автомобілі. Порядку, як у військових частинах українських військ, бачених мною в Криму, немає. Бійці на холодному вітрі ходять по одному і групками. Відводять убік колегу Настю і збираються вести її в один із підвалів, розташованих тут, для спілкування з головним, хоча запевняють, що головних у них немає. Намагаюся піти разом з нею, один погоджується, другий забороняє. У підсумку наказують залишатися біля машини. Настя і двоє бійців йдуть, зупиняються неподалік. До мене долинають розмови про Майдан. Їх почали ще раніше, коли поставили нас у шеренгу біля таксі. Бойовики намагаються доводити, що не винні в тому, що відбувається, ніхто з них не хотів убивати. Що їх зрадили. Що майданівці в усьому винні самі.
Із усіх формувань Криму «Беркут» справляє враження найбільш агресивних і розлючених. Серед них немає п’яних, не матюкаються, як у самообороні, не хвалять Путіна, як кубанські козаки, не вишикувані біля бетеерів, як російські солдати, але говорять на підвищених тонах, носять маски і постійно погрожують зброєю. Після годинної бесіди на холоді, Насті віддають фотоапарати, правда, без карток пам’яті. Виявляється, нас хотіли депортувати до України (Крим Україною вони не вважають) прямо з Емілем у кримському таксі. Насті вдалося їх переконати і пояснити, що хлопці повинні бути відправлені додому вже наступного дня. Довіряти цій інформації підстав немає. Але після всіх інстанцій, де чиновники викручувалися, відправляли в інше місто і говорили, що нічого не знають, «беркутівці» першими підтвердили, що затримали хлопців й дівчат. І впевнено заявили, що їх найближчим часом депортують додому. Серед іншого, привели як приклад приклад історію про трьох затриманих чоловіків, яких також протримали два дні і вислали за кордон. Де саме протримали, говорити відмовилися. Але й не заперечували, що вони можуть бути тут же на КПП. Також бойовики повідомили, що всі зниклі живі і цілі. На жаль, автомобілів затриманих, які бачили інші люди за день до нашого приїзду в табір, не побачила.
Важко розібратися, кому підпорядковується цей, як виявилося, севастопольський «Беркут». Відчуття, що нікому. З розмов із Настею стало ясно, що головний бойовик захопленням КПП дуже пишається. І це місце – зазвичай контрольоване парою даїшників – мало не останній притулок офіційно неіснуючого формування. Тут вони, кинуті і знехтувані більшою частиною країни, все ще можуть застосовувати силу, комусь погрожувати, безпідставно затримувати і шукати в журналістах, на зразок нас, співрозмовників, щоб виправдовуватися за Майдан. Хоча нікому ці виправдання, звичайно, не потрібні.
По дорозі назад зустріли інженерні війська, що прямували до кордону. Сьогодні дві доби, як зникли хлопці й дівчата (На час публікації блогу у вівторок ввечері їх вже звільнили – редакція).
Міріам Драгіна – поетеса, журналістка, громадська активістка
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
