Керч – Військовий парад, який пройшов в анексованій Керчі, немов у кривому дзеркалі спотворив святкові гасла, що звучали на честь Дня перемоги в цьому році. Пафосні слова про звільнення і перемогу звучали з вуст чиновників, які без бою здали місто. Немов можливість взяти парад коштувала колективної зради, за допомогою якої здали Керч, а разом з нею – і Крим.
Здали тим самим окупантам, які сьогодні урочисто пройшли вулицями міста, їхали на бронетранспортерах, які ще недавно блокували військові частини. Серед учасників параду – ті солдати, які, нарешті, зняли свої «балаклави» і визнали себе військовослужбовцями Російської Федерації, хоча ще три місяці тому наполегливо називали себе самообороною.
Цей парад став апофеозом лицемірства. Разом з російськими військами, що окупували Крим, марширували ті, хто не перешкоджав цій окупації, а приймали цей парад чиновники, які здали місто, щоб зберегти свою ефемерну владу.
Лукавство – в кожному кроці солдат, яких ще недавно в Криму нібито не було. Тих самих, присутність яких заперечував їх головнокомандуючий. Яке право вони мали сьогодні крокувати по вулицях міста-героя? Чи розуміють ці офіцери, що знаходяться в Криму не по праву сильного, а по безглуздому велінню диктатора, який обманним шляхом захопив цю землю?
Вони йдуть, друкуючи крок, вулицями міста, яке зовсім недавно було закордонним. Вони не знають його історію, і зовсім недавно не відали про його існування. Загарбники, які вважають себе визволителями. Як їхні попередники сімдесят років тому.
На відміну від них, я знаю історію Керчі. Ці вулиці вже брали загарбників – двічі. Два періоду окупації, дві хвилі звільнення. Буде і третя. Нехай не відразу, але буде. Це місто не потерпить окупантів, під якими б прапорами вони не прийшли. Тому що Керч – місто-герой. Таким воно і залишиться навічно.
І нехай чиновники, від страху втратити свої теплі місця, кидають під чоботи чужих солдатів вулиці, на яких ще вчора проходили лише мирні демонстрації. У всі часи доля не жалувала зрадників.
І нехай сьогодні над містом чути рев моторів бомбардувальників, а під гусеницями танків кришиться асфальт, місто переживало і більш страшні дні. Поки нова влада руйнує залишки старого життя, колесо історії повільно повертається, наближаючи день звільнення.
Коли-небудь він настане – День перемоги. Справжнє свято, якому не потрібні ідеологи, смугасті стрічки і застільні тости. Свято вільних людей, які не потребують поводирів, диктаторів і «старших братів».
Це місто багато чого бачило і нічого не забуло. Тому коли-небудь воно стане вільним: герої не вмирають.
Леся Приморська, керчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блог», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Здали тим самим окупантам, які сьогодні урочисто пройшли вулицями міста, їхали на бронетранспортерах, які ще недавно блокували військові частини. Серед учасників параду – ті солдати, які, нарешті, зняли свої «балаклави» і визнали себе військовослужбовцями Російської Федерації, хоча ще три місяці тому наполегливо називали себе самообороною.
Цей парад став апофеозом лицемірства. Разом з російськими військами, що окупували Крим, марширували ті, хто не перешкоджав цій окупації, а приймали цей парад чиновники, які здали місто, щоб зберегти свою ефемерну владу.
Лукавство – в кожному кроці солдат, яких ще недавно в Криму нібито не було. Тих самих, присутність яких заперечував їх головнокомандуючий. Яке право вони мали сьогодні крокувати по вулицях міста-героя? Чи розуміють ці офіцери, що знаходяться в Криму не по праву сильного, а по безглуздому велінню диктатора, який обманним шляхом захопив цю землю?
Вони йдуть, друкуючи крок, вулицями міста, яке зовсім недавно було закордонним. Вони не знають його історію, і зовсім недавно не відали про його існування. Загарбники, які вважають себе визволителями. Як їхні попередники сімдесят років тому.
На відміну від них, я знаю історію Керчі. Ці вулиці вже брали загарбників – двічі. Два періоду окупації, дві хвилі звільнення. Буде і третя. Нехай не відразу, але буде. Це місто не потерпить окупантів, під якими б прапорами вони не прийшли. Тому що Керч – місто-герой. Таким воно і залишиться навічно.
І нехай чиновники, від страху втратити свої теплі місця, кидають під чоботи чужих солдатів вулиці, на яких ще вчора проходили лише мирні демонстрації. У всі часи доля не жалувала зрадників.
І нехай сьогодні над містом чути рев моторів бомбардувальників, а під гусеницями танків кришиться асфальт, місто переживало і більш страшні дні. Поки нова влада руйнує залишки старого життя, колесо історії повільно повертається, наближаючи день звільнення.
Коли-небудь він настане – День перемоги. Справжнє свято, якому не потрібні ідеологи, смугасті стрічки і застільні тости. Свято вільних людей, які не потребують поводирів, диктаторів і «старших братів».
Це місто багато чого бачило і нічого не забуло. Тому коли-небудь воно стане вільним: герої не вмирають.
Леся Приморська, керчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блог», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
