Коли я намагаюся пояснити своїм знайомим позицію тих кримчан, які разом з українцями з материка виявляють громадянську активність, називають «приєднання» Криму міжнародним терміном «анексія» і доводять, що на українські вибори ходити потрібно і важливо, я найчастіше стикаюся із стіною нерозуміння.
«Ну і кого ви можете вибрати? Тільки Порошенка. Ну він же теж олігарх! Ви що, думаєте, що він виведе країну з цього критичного стану? Знову до влади прийде людина, на яку немає надії!», – вигукують мої знайомі з Криму, що відрізняються найлояльнішою стосовно України позицією.
Від нелояльних лунають зовсім інші фрази, які цитувати тут не вважаю пристойним. Але загальний зміст їх такий: Україна котиться у прірву, з Росією відносини збудувати вже не вийде, Захід до нас ставиться як до маріонетки, економіка вмирає, а на вулицях безчинствують «бендерівці», фашисти і Нацгвардія (це у них синонім легалізованих націоналістів, які ненавидять всіх російськомовних громадян країни і готові відправити їх «на гіляку»).
Саме тим, хто щодня говорить і думає подібне, хотілося б спробувати пояснити, чому ми не здаємося і чому ми, кримчани, пішли на вибори президента.
Так, не можна не погодитися, що в країні все неоднозначно. Але з дискусій в інтернеті і в офлайні я вже давно зробив один важливий для себе висновок: у більшості українців та частини кримчан, які роблять вибір на користь Росії, дуже різне сприймання концепції розвитку держави і життя в цілому.
Це перший аргумент, який кожен для себе має прийняти як аксіому. Інакше примирення ніколи не буде можливим. І я маю на увазі глибші речі, ніж вибір системи управління чи кандидатів.
Велика частина кримчан схильна аналізувати сьогоднішній український вибір у звичному їм форматі. Кримчани звикли обирати або з двох зол менше, або того, хто, на їхню думку, врятує країну і народ, і на кого можна перекласти всю відповідальність за події. Я сам колись саме за таким шаблоном і вибирав. Та що там, вся Україна так робила. Але такий спосіб вибору завжди програшний. Адже не було і не буде ніде і ніколи тієї влади, яка виведе нас до кращого життя.
Усвідомивши це, українці чинять інакше. Для України вибори стали лише частиною якогось вектора, за яким вони прямують. Ми, нарешті, пішли від логіки, обрали – і кінець. Ми більше не серпанкові панянки на виданні, що мріють про рагс як про щасливий фінал, після якого основна робота тільки починається, але вони цього поки не знають, а тому розчаровуються і розлучаються, розчаровуються і розлучаються.
Поки українці робили саме так, поки вони, як їм здавалося, без кінця перезавантажували систему, насправді, змінювалися лише декорації та актори. І така порочна спіраль, що веде вниз, могла тривати нескінченно, поки ми не зрозуміли, що починати треба було з себе і зі своїх життєвих моделей. Що потрібно самим брати в свої руки майбутнє, а не віддавати країну на відкуп черговому політику на чергову п'ятирічку.
Тепер ми голосуємо не за конкретного кандидата або політсилу. Ми голосуємо за нейтральних їхніх представників, які найменше заважатимуть НАМ будувати СВОЮ країну, за тих, у чиїх кабінетах буде комфортніше стояти з вилами, кого легше змусити почути народ. Українці більше не зачаровуються кандидатами. Усі надії – тільки на себе. І якщо певні особистості при владі не заважатимуть народу будувати країну (яку тепер потрібно піднімати не те, що з нуля – з глибоких мінусів), якщо вони будуть зручні народу, у них є шанс досидіти до кінця терміну і навіть піти на другий. Саме так все відбувається в цивілізованих країнах.
Але щоб зрозуміти цей шлях і повірити в його можливість, українцям довелося одного разу вийти зі своєї зони комфорту і прокинутися для справжнього життя. За що велике спасибі Януковичу: він був нам дуже потрібний, щоб, нарешті, день бабака в Україні закінчився і ми могли піти вперед. Цей процес прозріння, дуже складний і болісний, наприкінці приводить до такого приголомшливого стану, після якого ти вже ніколи і нікому не даси загнати себе назад в той сон, в якому маси українців безтурботно перебували останні 20 років. Думаю, за ці роки країна досить виспалася і тепер зможе будь-яку владу тримати в невпинній напрузі такої інтенсивності, якої буде достатньо для підтримки всіх перетворень і демократичних процесів.
Роман Ніколаєв, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і
не обов'язково відображають позицію редакції
«Ну і кого ви можете вибрати? Тільки Порошенка. Ну він же теж олігарх! Ви що, думаєте, що він виведе країну з цього критичного стану? Знову до влади прийде людина, на яку немає надії!», – вигукують мої знайомі з Криму, що відрізняються найлояльнішою стосовно України позицією.
Від нелояльних лунають зовсім інші фрази, які цитувати тут не вважаю пристойним. Але загальний зміст їх такий: Україна котиться у прірву, з Росією відносини збудувати вже не вийде, Захід до нас ставиться як до маріонетки, економіка вмирає, а на вулицях безчинствують «бендерівці», фашисти і Нацгвардія (це у них синонім легалізованих націоналістів, які ненавидять всіх російськомовних громадян країни і готові відправити їх «на гіляку»).
Саме тим, хто щодня говорить і думає подібне, хотілося б спробувати пояснити, чому ми не здаємося і чому ми, кримчани, пішли на вибори президента.
Так, не можна не погодитися, що в країні все неоднозначно. Але з дискусій в інтернеті і в офлайні я вже давно зробив один важливий для себе висновок: у більшості українців та частини кримчан, які роблять вибір на користь Росії, дуже різне сприймання концепції розвитку держави і життя в цілому.
Це перший аргумент, який кожен для себе має прийняти як аксіому. Інакше примирення ніколи не буде можливим. І я маю на увазі глибші речі, ніж вибір системи управління чи кандидатів.
Велика частина кримчан схильна аналізувати сьогоднішній український вибір у звичному їм форматі. Кримчани звикли обирати або з двох зол менше, або того, хто, на їхню думку, врятує країну і народ, і на кого можна перекласти всю відповідальність за події. Я сам колись саме за таким шаблоном і вибирав. Та що там, вся Україна так робила. Але такий спосіб вибору завжди програшний. Адже не було і не буде ніде і ніколи тієї влади, яка виведе нас до кращого життя.
Усвідомивши це, українці чинять інакше. Для України вибори стали лише частиною якогось вектора, за яким вони прямують. Ми, нарешті, пішли від логіки, обрали – і кінець. Ми більше не серпанкові панянки на виданні, що мріють про рагс як про щасливий фінал, після якого основна робота тільки починається, але вони цього поки не знають, а тому розчаровуються і розлучаються, розчаровуються і розлучаються.
Поки українці робили саме так, поки вони, як їм здавалося, без кінця перезавантажували систему, насправді, змінювалися лише декорації та актори. І така порочна спіраль, що веде вниз, могла тривати нескінченно, поки ми не зрозуміли, що починати треба було з себе і зі своїх життєвих моделей. Що потрібно самим брати в свої руки майбутнє, а не віддавати країну на відкуп черговому політику на чергову п'ятирічку.
Тепер ми голосуємо не за конкретного кандидата або політсилу. Ми голосуємо за нейтральних їхніх представників, які найменше заважатимуть НАМ будувати СВОЮ країну, за тих, у чиїх кабінетах буде комфортніше стояти з вилами, кого легше змусити почути народ. Українці більше не зачаровуються кандидатами. Усі надії – тільки на себе. І якщо певні особистості при владі не заважатимуть народу будувати країну (яку тепер потрібно піднімати не те, що з нуля – з глибоких мінусів), якщо вони будуть зручні народу, у них є шанс досидіти до кінця терміну і навіть піти на другий. Саме так все відбувається в цивілізованих країнах.
Але щоб зрозуміти цей шлях і повірити в його можливість, українцям довелося одного разу вийти зі своєї зони комфорту і прокинутися для справжнього життя. За що велике спасибі Януковичу: він був нам дуже потрібний, щоб, нарешті, день бабака в Україні закінчився і ми могли піти вперед. Цей процес прозріння, дуже складний і болісний, наприкінці приводить до такого приголомшливого стану, після якого ти вже ніколи і нікому не даси загнати себе назад в той сон, в якому маси українців безтурботно перебували останні 20 років. Думаю, за ці роки країна досить виспалася і тепер зможе будь-яку владу тримати в невпинній напрузі такої інтенсивності, якої буде достатньо для підтримки всіх перетворень і демократичних процесів.
Роман Ніколаєв, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і
не обов'язково відображають позицію редакції
