Кримчани, які змушені були виїхати з півострова у зв'язку з його російською анексією, відзначають, що на материку так і не можуть поки стати «своїми», а почуття туги за батьківщиною навіть через місяці настільки сильне, що часом позначається на працездатності та фізичному здоров'ї. Крим.Реалії з'ясовували, що може допомогти вимушеним «емігрантам» швидше і менш болісно адаптуватися в нових умовах.
Масштабний процес переселення кримчан на материк почався в березні, коли після сепаратистського «референдуму» місцеві жителі прокинулися в іншій країні. Хоча є чимало й тих, хто залишив батьківщину, не чекаючи результатів «голосування», розуміючи, що воно, по суті, вже нічого не вирішує. За різними даними, півострів за останні три місяці залишили від 7 до 14 тисяч кримчан.
Однак на материку вони зіткнулися не тільки з проблемами облаштування, які найчастіше змушені вирішувати самостійно, а й з моральними випробуваннями. Багато хто з переселенців скаржаться на гнітючу тугу за батьківщиною, яка «накриває» періодично. Причому, за розповідями кримчан, це почуття буває настільки сильне, що впливає навіть на фізичний стан: падає настрій, знижується працездатність, відчувається загальне нездужання.
Ностальгія – «хвороба» кримчан
Так, наприклад, Тетяна з Балаклави змушена була приїхати в Дніпропетровськ,
побоюючись «кримської самооборони». «Мої знайомі кілька разів стикалися з
цією «самообороною», коли проводили акції на підтримку миру. Ці бійці зовсім
відірвані, не шкодують навіть жінок. Коли я дізналася, що вони тепер наділені
повноваженнями дружинників і допомагають міліції, я зрозуміла, що все, більше в Криму залишатися не можна. Я просто не хотіла, по-перше, жити поруч з ними, а по-друге, одного разу теж стати їхньою жертвою», – розповідає жінка.
На півострові у неї залишилися діти і чоловік, які поки з різних причин не можуть виїхати. Тому на новому місці жінка зовсім одна. Завдяки громадським
активістам, вона тимчасово має безкоштовне місце в одному з місцевих готелів, де і живе вже два місяці. Однак крім побутових негараздів Тетяна скаржиться на гнітюче почуття туги за Кримом і рідними, які залишилися там. «Буває, вночі сниться Крим, набережна Севастополя. Крим, немов кличе назад, а назад уже не можна. Після таких снів прокидаюся з підвищеним тиском. Не хочеться нічого робити, немає настрою, розумієш, що ні на роботі, ні серед місцевих жителів ти не «свій», що твоє місце було в Криму», – зазначає Тетяна.
Інша кримчанка – Анна покинула півострів, оскільки втратила роботу. Підприємство, на якому вона працювала, закрилося через анексію. Ще однією причиною, що вплинуло на її рішення виїхати, стало те, що на сході України служить її кохана людина – військовослужбовець української армії, яку кримчани під впливом кремлівської пропаганди звинувачують у всіх гріхах. «Я не могла перебувати в Криму серед тих людей, які звинувачують у подіях на сході якихось бандерівців, називають солдатів української армії останніми словами. Мені було особливо важко все це переживати морально, оскільки я знаю, що мій коханий чоловік – там, на сході, ходить під кулями», – розповіла вона сайту Крим.Реалії.
У Києві, куди вирішила їхати Анна, вона виявилася зовсім одна, оскільки війна на сході ще не закінчилася і військовослужбовці продовжують перебувати там. Але крім моральних переживань за свого солдата, вона тепер теж тужить за рідними і близькими. «Дуже важко дається все це. Я переїхала, але не відчуваю себе щасливою від зміни місця проживання. Одні стреси і переживання, туга і печаль. Іноді такий стан, що не хочеться нічого робити. Хочеться тільки, щоб усе швидше вляглося і вирішилося», – розповідає кримчанка.
Переселенці мають змінитися
Подібних історій можна навести безліч. На важкі моральні випробування скаржаться не тільки жінки, а й чоловіки, які виїхали з Криму. І не важливо, переїхали вони одні чи з сім'ями.
Кандидат психологічних наук, співробітниця Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України Ірина Брунова-Калісецька стверджує, що нинішній стан кримчан-переселенців нормальний. «Адаптація
до нових умов життя – завжди нелегкий процес, але набагато важче він для тих,
хто переїхав вимушено, рятуючись від чогось неприйнятного для життя на батьківщині. Адаптація – це не тільки знайти роботу, бажано гідну і здатну забезпечити сім'ю і житло, це набагато більш складний процес, оскільки на новому місці навіть звичні майже автоматичні дії треба для себе вибудовувати заново», – зазначає вона.
Так, наприклад, ті, хто переїхали в Київ, мають звикати до зовсім інших цін, відстаней, способів вирішення звичних побутових завдань. Притому, що система звичних соціальних зв'язків залишилася вдома, в Криму. Це і друзі, і «свої» лікарі, «свої» комп'ютерники, продавці на ринку й інші люди, до яких кримчани звикли багато років звертатися в різних ситуаціях.
У нових місцях проживання такої системи зв'язків поки немає. Їх необхідно вибудовувати заново. Особливо важко це дається тим, хто залишив Крим уже в зрілому віці. Проте Брунова-Калісецька рекомендує кримчанам «лікувати» самотність і тугу за півостровом новими зв'язками і стосунками – і дружніми, і партнерськими. Притому не тільки з іншими кримчанами, але й з «місцевими».
«Необхідно знаходити для себе різні простори адаптації – познайомитися і подружитися з місцевими можна в клубах, на виставках, концертах і в будь-якому іншому громадському місці. Вільне проведення часу дозволяє підняти загальний емоційний тонус, що важливо для вирішення найрізноманітніших побутових і робочих завдань. Навіть якщо здається, що зараз не час відпочивати, немає можливості, немає сил і фінансів, все одно потрібно обов'язково знаходити для себе і своєї сім'ї можливість побути разом. Потрібно більше читати про місце проживання – і про історію, і про визначні пам'ятки, про особливості економічного розвитку регіону тощо. Це дозволить трохи відволіктися від думок, які викликають негативні емоції», – радить вона.
Чим кримчани можуть допомогти своїм родичам-переселенцям
Психолог також рекомендує згадати, що адаптаційний період рано чи пізно завершиться. «Все, що в ньому зараз складне, можна подолати. Якщо щось не вдається відразу, не виходить, не треба звинувачувати в цьому себе і не варто опускати руки. Так, ситуація може вимагати переглянути якісь свої принципи, шукати нові стратегії й рішення у своєму житті, але будь-яка людина це в принципі може робити і здатна», – зазначає Брунова-Калісецька.
З іншого боку, допомогти переселенцям адаптуватися в нових умовах здатні й
їхні родичі, які залишаються в Криму. Але лише в тому випадку, якщо від них можна очікувати підтримки, а не закликів повертатися назад. «Важливо спілкуватися з тими, хто в вас вірить, і уникати при можливості спілкування з тими, хто до вас надміру критичний. Підтримка близьких зараз особливо важлива, але саме підтримка, орієнтована у ваше майбутнє», – стверджує психолог.
Разом з тим, з точки зору медицини стан, про який говорять кримчани-переселенці, діагностується як «ностальгія». Притому, як стверджують профільні фахівці, вона відіграє важливу позитивну роль у житті людини, оскільки сприяє утвердженню ідентичності свого «Я», формує моральні ідеали, зберігає моральні цінності минулого і забезпечує спадкоємність традицій.
Так що думки лікарів і психологів ідентичні – цей період кримчанам потрібно просто пережити.
Масштабний процес переселення кримчан на материк почався в березні, коли після сепаратистського «референдуму» місцеві жителі прокинулися в іншій країні. Хоча є чимало й тих, хто залишив батьківщину, не чекаючи результатів «голосування», розуміючи, що воно, по суті, вже нічого не вирішує. За різними даними, півострів за останні три місяці залишили від 7 до 14 тисяч кримчан.
Однак на материку вони зіткнулися не тільки з проблемами облаштування, які найчастіше змушені вирішувати самостійно, а й з моральними випробуваннями. Багато хто з переселенців скаржаться на гнітючу тугу за батьківщиною, яка «накриває» періодично. Причому, за розповідями кримчан, це почуття буває настільки сильне, що впливає навіть на фізичний стан: падає настрій, знижується працездатність, відчувається загальне нездужання.
Ностальгія – «хвороба» кримчан
Так, наприклад, Тетяна з Балаклави змушена була приїхати в Дніпропетровськ,
побоюючись «кримської самооборони». «Мої знайомі кілька разів стикалися з
цією «самообороною», коли проводили акції на підтримку миру. Ці бійці зовсім
відірвані, не шкодують навіть жінок. Коли я дізналася, що вони тепер наділені
повноваженнями дружинників і допомагають міліції, я зрозуміла, що все, більше в Криму залишатися не можна. Я просто не хотіла, по-перше, жити поруч з ними, а по-друге, одного разу теж стати їхньою жертвою», – розповідає жінка.
На півострові у неї залишилися діти і чоловік, які поки з різних причин не можуть виїхати. Тому на новому місці жінка зовсім одна. Завдяки громадським
активістам, вона тимчасово має безкоштовне місце в одному з місцевих готелів, де і живе вже два місяці. Однак крім побутових негараздів Тетяна скаржиться на гнітюче почуття туги за Кримом і рідними, які залишилися там. «Буває, вночі сниться Крим, набережна Севастополя. Крим, немов кличе назад, а назад уже не можна. Після таких снів прокидаюся з підвищеним тиском. Не хочеться нічого робити, немає настрою, розумієш, що ні на роботі, ні серед місцевих жителів ти не «свій», що твоє місце було в Криму», – зазначає Тетяна.
Інша кримчанка – Анна покинула півострів, оскільки втратила роботу. Підприємство, на якому вона працювала, закрилося через анексію. Ще однією причиною, що вплинуло на її рішення виїхати, стало те, що на сході України служить її кохана людина – військовослужбовець української армії, яку кримчани під впливом кремлівської пропаганди звинувачують у всіх гріхах. «Я не могла перебувати в Криму серед тих людей, які звинувачують у подіях на сході якихось бандерівців, називають солдатів української армії останніми словами. Мені було особливо важко все це переживати морально, оскільки я знаю, що мій коханий чоловік – там, на сході, ходить під кулями», – розповіла вона сайту Крим.Реалії.
У Києві, куди вирішила їхати Анна, вона виявилася зовсім одна, оскільки війна на сході ще не закінчилася і військовослужбовці продовжують перебувати там. Але крім моральних переживань за свого солдата, вона тепер теж тужить за рідними і близькими. «Дуже важко дається все це. Я переїхала, але не відчуваю себе щасливою від зміни місця проживання. Одні стреси і переживання, туга і печаль. Іноді такий стан, що не хочеться нічого робити. Хочеться тільки, щоб усе швидше вляглося і вирішилося», – розповідає кримчанка.
Переселенці мають змінитися
Подібних історій можна навести безліч. На важкі моральні випробування скаржаться не тільки жінки, а й чоловіки, які виїхали з Криму. І не важливо, переїхали вони одні чи з сім'ями.
Кандидат психологічних наук, співробітниця Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України Ірина Брунова-Калісецька стверджує, що нинішній стан кримчан-переселенців нормальний. «Адаптація
до нових умов життя – завжди нелегкий процес, але набагато важче він для тих,
хто переїхав вимушено, рятуючись від чогось неприйнятного для життя на батьківщині. Адаптація – це не тільки знайти роботу, бажано гідну і здатну забезпечити сім'ю і житло, це набагато більш складний процес, оскільки на новому місці навіть звичні майже автоматичні дії треба для себе вибудовувати заново», – зазначає вона.
Так, наприклад, ті, хто переїхали в Київ, мають звикати до зовсім інших цін, відстаней, способів вирішення звичних побутових завдань. Притому, що система звичних соціальних зв'язків залишилася вдома, в Криму. Це і друзі, і «свої» лікарі, «свої» комп'ютерники, продавці на ринку й інші люди, до яких кримчани звикли багато років звертатися в різних ситуаціях.
У нових місцях проживання такої системи зв'язків поки немає. Їх необхідно вибудовувати заново. Особливо важко це дається тим, хто залишив Крим уже в зрілому віці. Проте Брунова-Калісецька рекомендує кримчанам «лікувати» самотність і тугу за півостровом новими зв'язками і стосунками – і дружніми, і партнерськими. Притому не тільки з іншими кримчанами, але й з «місцевими».
«Необхідно знаходити для себе різні простори адаптації – познайомитися і подружитися з місцевими можна в клубах, на виставках, концертах і в будь-якому іншому громадському місці. Вільне проведення часу дозволяє підняти загальний емоційний тонус, що важливо для вирішення найрізноманітніших побутових і робочих завдань. Навіть якщо здається, що зараз не час відпочивати, немає можливості, немає сил і фінансів, все одно потрібно обов'язково знаходити для себе і своєї сім'ї можливість побути разом. Потрібно більше читати про місце проживання – і про історію, і про визначні пам'ятки, про особливості економічного розвитку регіону тощо. Це дозволить трохи відволіктися від думок, які викликають негативні емоції», – радить вона.
Чим кримчани можуть допомогти своїм родичам-переселенцям
Психолог також рекомендує згадати, що адаптаційний період рано чи пізно завершиться. «Все, що в ньому зараз складне, можна подолати. Якщо щось не вдається відразу, не виходить, не треба звинувачувати в цьому себе і не варто опускати руки. Так, ситуація може вимагати переглянути якісь свої принципи, шукати нові стратегії й рішення у своєму житті, але будь-яка людина це в принципі може робити і здатна», – зазначає Брунова-Калісецька.
З іншого боку, допомогти переселенцям адаптуватися в нових умовах здатні й
їхні родичі, які залишаються в Криму. Але лише в тому випадку, якщо від них можна очікувати підтримки, а не закликів повертатися назад. «Важливо спілкуватися з тими, хто в вас вірить, і уникати при можливості спілкування з тими, хто до вас надміру критичний. Підтримка близьких зараз особливо важлива, але саме підтримка, орієнтована у ваше майбутнє», – стверджує психолог.
Разом з тим, з точки зору медицини стан, про який говорять кримчани-переселенці, діагностується як «ностальгія». Притому, як стверджують профільні фахівці, вона відіграє важливу позитивну роль у житті людини, оскільки сприяє утвердженню ідентичності свого «Я», формує моральні ідеали, зберігає моральні цінності минулого і забезпечує спадкоємність традицій.
Так що думки лікарів і психологів ідентичні – цей період кримчанам потрібно просто пережити.
