Андрій Бабицький
Дорога на Слов’янськ від Донецька займає 4 години, хоча відстань по прямій – всього 120 кілометрів. Але від Краматорська доводиться давати гак кілометрів на 200, щоб об’їхати українські блокпости, на яких перевірка документів може тривати дві години і більше. На окремих ділянках вже під Слов’янськом дороги немає зовсім, під колесами жирна глина, машину постійно кидає в занос, тому їдемо зі швидкістю не більше ніж 10 кілометрів на годину. На окремих вибоїнах і купинах амортизатори «Шкоди-Октавії» пробиває по повній, і часом здається, що ще один такий удар – і ніхто вже нікуди більше не поїде.
Вже відразу на в’їзді в місто – сліди артобстрілу. Зруйновані житлові будинки та магазинчики, розбита артилерійським ударом автозаправка, обірвані тролейбусні дроти вздовж дороги. Окремі будівлі стоять повністю без скла. Місто майже повністю знеструмлене, хоча в деяких районах електрика є. На вулиці Шевченка горять кілька ліхтарів вуличного освітлення, ніхто не вимикає їх у світлий час доби. Місто виглядає порожнім, але люди в ньому все-таки залишилися. Один із бойовиків говорить мені (хоча, звичайно, ніхто такої статистики не веде), що, за відчуттями місцевих, місто покинули близько 60-70 відсотків жителів.
У Слов’янську точно розумієш, що війна вже йде по-справжньому. «Наші ідіоти, – кричить якась жінка на вулиці, – збили вертоліт вчора. Ті ідіоти у відповідь підпалили поле пшениці і не давали його гасити. Це що взагалі таке!?»
Намагаюся акредитуватися в місцевому штабі, який все за звичкою продовжують називати СБУ. Без підпису і печатки на акредитації «ДНР» так званого «міністра оборони» «ДНР» Ігоря Стрєлкова в Слов’янську працювати не можна. З’ясовується, що Стрєлкова немає і треба чекати, можливо, до вечора. Ну що ж, доведеться обійтися без акредитації. Мене цікавлять настрої мешканців міста, а з ними можна і так спілкуватися. Але поки стою біля СБУ, розмовляю з охороною. Цікавлюся, скільки «немісцевих» в ополченні. «Відсотків п’ять, напевно», – відповідає бородань з автоматом. Барикада біля будівлі оснащена музейним кулеметом «Максим», такий можна побачити у фільмах про Громадянську війну в Росії початку 20-х років минулого століття.
«Хочете кошеня?» – запитує мого колегу з Чехії офіціантка в єдиному міському кафе під назвою «Абсолют», яке продовжує працювати. «Ну як же я його повезу звідси?» – розгубився той. «Забирайте, – наполягає дівчина, – у вас буде кошеня із самого Слов’янська». З інтонації добре чутно, що вона безмірно пишається власним містом.
Поруч з кафе роздають воду. У черзі в основному – літні люди. Машину заповнюють на свердловині в районі Артема. Це околиця Слов’янська, яка найпершою зазнала артилерійських обстрілів.
Питаю на вулиці у чоловіка з дружиною, які прогулюються з шестирічним сином, чи не страшно їм залишатися тут, чи не збираються виїжджати. «Це наше місто, – каже дівчина, – чому ми маємо його залишати! Не ми до них прийшли, а вони до нас».
Ті люди, з якими я спілкувався, налаштовані в цілому однаково. Вони підтримують бойовиків і в дуже енергійних виразах засуджують Київ. Разом з тим, всі чомусь абсолютно впевнені, що скоро «ДНР» і «ЛНР» розгромить українську армію, називають навіть певну дату. Перемога буде здобута 12 липня. Так передбачив один монах, який ще жодного разу не помилився. У місті ходять чутки, що 27 червня, після закінчення перемир’я, українські військові використають всі наявні у них ресурси, щоб зламати оборону Слов’янська. «Кажуть, буде щось страшне», – щулиться дівчина років 23. У відсутність новин городяни живуть чутками, одна безглуздіша за іншу. «Українці пішли з гори Карачун, зараз там залишилися тільки поляки і негри», – хором переконують мене люди з черги за водою.
У дворі зруйнованого будинку сидять кілька старих. Жінка набрала в’язку дров, буде готувати обід на саморобній грубці, викладеній на землі з цеглин. Голоду в місті немає, хоча більшість магазинів закриті. Всіх охочих безкоштовно годують у громадській їдальні, яку відкрили в самому центрі. «За день, – каже мені її директор, – ми обслуговуємо 500 осіб. Було б більше, але з околиці сюди важко багатьом добиратися. Гроші на їдальню виділив Стрєлков».
(Слов'янськ, фотографії станом на 25 червня)
Слов'янськ сьогодні
Пора їхати. Зазвичай обстріли починаються о 4-й годині дня. З’ясовується, однак, що, поки ми знаходилися в Слов’янську, на дорозі українські військові встановили блокпост і повністю перекрили рух, щоб обладнати нову дислокацію всім необхідним. Таксист, жінка 54 років, каже, що доведеться проїхати через пост української армії, там до журналістів ставляться досить спокійно. Небезпечними, за її словами, є блокпости, на яких несуть чергування бійці Національної гвардії України або різномасті добровольчі українські батальйони – «Дніпро», «Донбас» і т.д. Один раз, розповідає Таня, французьких журналістів, яких вона возила в Слов’янськ, протримали там кілька годин. Допитували, продивлялися весь знятий матеріал. Вона виявляється права, через армію проїжджаємо без проблем. Перевірка займає близько 5 хвилин. «Хай їдуть, машина чиста», – кричить офіцер солдату. Той дає нам відмашку.
Все-таки перемир’я відчувається. Обстріли хоча і тривають, але в режимі вкрай низької інтенсивності. У Краматорську прошу таксиста Таню завернути до аеропорту. Його тримають українські військові, а їх у свою чергу узяли в оточення бойовики. Але дорога до аеропорту закрита двома тягачами. У Донецьку, до речі, теж до аеропорту не пускають. А коли починається обстріл, співробітники ДАІ взагалі перекривають рух у небезпечних районах.
Але в принципі зв’язок між містами є. Слов’янці можуть виїжджати з міста і повертатися. У п’ятницю Наташа, худенька, маленька дівчина 24 років, повезе в Донецьк свою бабусю, у якої в зв’язку з останніми подіями загострилося психічне захворювання. Наташа живе з батьками і шестирічною донькою. Брат записався в краматорське «ополчення». «А є серед ваших знайомих ті, хто не підтримує «ДНР» і «ЛНР» і хотіли б, щоб Київ навів тут порядок?» – запитую я її. «Так, – каже вона, – такі були, але небагато. Вони першими поїхали. Залишилися в основному ті, хто повністю на стороні так званого «ополчення». Ну і люди похилого віку, яким і нікуди їхати, і ні на що».
Андрій Бабицький, кореспондент Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
