Після серпневої війни 2008 року в Грузії я зібрав усі доступні матеріали для книги «Росія-Грузія. Інформаційна війна». Інформації було так багато, що довелося книгу скоротити і залишити на майбутнє. Крім однієї глави про те, як готувалася війна. Різні аналітики переламали списи і пера, доводячи один одному – хто був ініціатором війни. Найбільш завзяті, звичайно, стверджували, що Грузія, в 144 рази менша за площею від Росії, вирішила перша напасти. Причому, на своїй території, з 1992 окупованій тією ж Росією. Брехня породжує іншу брехню. І закрутилося – «Цхінвал, що мирно спить, три тисячі вбитих мирних жителів».
Щоб написати реальну історію, треба позбутися 90 відсотків пропаганди. Колись мені довелося відповідати на запитання одного з дипломатів – як читати російські газети? Читати їх треба дуже уважно, бо в сучасній російській пресі, що не має ні традицій, ні історії свободи слова, часто пишуть все, що спаде на думку. Серед іншого, як би не дивно це звучало, і правду. Точніше, завжди знайдеться досвідчений журналіст або «експерт», який вирішить показати свою обізнаність і напише статтю, яка більше нагадує сценарій майбутніх подій.
Щоб написати реальну історію, треба позбутися 90 відсотків пропаганди
Коли я писав книгу про війну в Грузії, то вирішив заново перечитати російську пресу, зокрема й агентства, щоб знайти хоча б якісь натяки на майбутню війну. І несподівано знайшов одразу кілька сценаріїв, опублікованих у різних виданнях за кілька місяців до війни. Наприклад, у газеті «Труд» 23 липня було написано: «ніяких килимових бомбардувань не буде. Для того щоб столиця Грузії обезлюділа за кілька днів, досить вивести з ладу системи водопостачання і каналізації. Відомості про розташування і тих, й інших перебувають у розпорядженні Генштабу ще з радянських часів. Крім того, авіаційної атаки можуть зазнати електростанції, структури теле- і радіомовлення, системи зв'язку. Втім, додають на умовах анонімності офіцери, силу і спосіб відповіді визначатиме політичне, а не військове керівництво країни».
Якби приводом для вторгнення 58-ї армії було названо зближення Грузії з НАТО, то Кремль опинився б у делікатному для себе становищі, оскільки на референдумі в Грузії 5 січня 2008 року 77 відсотків тих, хто проголосував, віддали перевагу інтеграції в НАТО
Ще раніше, 13 червня, агентство «Regnum» опублікувало аналітичну доповідь «Перспективи війни в Закавказзі та Середній Азії». Перш ніж процитувати фрагменти доповіді, варто нагадати, що засновник і керівник агентства Модест Колеров до листопада 2007 року був також начальником управління Президента Росії з міжрегіональних і культурних зв'язків. Ніяких слів з приводу «геноциду» або порятунку осетинської нації від «грузинського фашизму», про що згодом писали всі російські ЗМІ, не вживалося. Південній Осетії (або за Конституцією Грузії – Цхінвальський регіон), судячи зі змісту і висновків цієї доповіді, уготована роль плацдарму для припинення спроб Грузії інтегруватися в НАТО та контролю за трафіком нафти. Але Кокойти (президент Південної Осетії – ред.) або не читав доповідь, або йому була уготована роль лише спікера – захисника врятованого від геноциду осетинського народу. Все виявилося набагато банальніше: якби приводом для вторгнення 58-ї армії було названо зближення Грузії з НАТО, то Кремль опинився б у делікатному для себе становищі, оскільки на референдумі в Грузії 5 січня 2008 року 77 відсотків тих, хто проголосував, віддали перевагу інтеграції в НАТО. Був терміново вигаданий інший привід – порятунок осетинського народу від геноциду. Проте за два місяці до війни висновки аналітичної доповіді агентства «Regnum» були очевидні – російське керівництво втрачало надію взяти Грузію під свій вплив.
Ось кілька цитат з цієї доповіді.
«Сьогодні пріоритетним практичним і тактичним завданням Заходу в регіоні є реалізація проекту Транскаспійського трубопроводу, який міг би підживити трубопровідні артерії по лінії Азербайджан-Грузія-Туреччина, а також завантажити перевалочні потужності грузинських портів. (...)
Після приходу до влади команди Михайла Саакашвілі, Грузія передала свій суверенітет США, взявши на себе роль повноцінного буфера проти Росії, що перешкоджає можливості нарощувати її регіональні інтереси. Виведення російських військових баз із Батумі й Ахалкалакі, а також багаторічна масована антиросійська кампанія, розгорнута Саакашвілі, позбавила Москву усілякого впливу в Грузії. У результаті Росія була змушена фактично відгородитися від регіону, заблокувавши транспортне сполучення через КПП на Військово-Грузинській дорозі та порти Поті й Батумі. (...)
Разом з тим, Захід досяг значного успіху, зокрема, включивши всі три країни регіону в режим індивідуальної співпраці з НАТО, а для Грузії чітко зафіксувавши перспективу включення в Альянс. США прямо оголосили про те, що розглядають регіон як територію для розміщення елементів своєї системи протиракетної оборони (ПРО). (...)
Отже, політика США та їхніх союзників у Закавказзі здобула практично консолідоване відторгнення Росії, Ірану і Туреччини. Азербайджану, Вірменії та Грузії зрештою доведеться вибирати свій шлях залежно від результату цієї позиційної боротьби: або будувати свою власну стратегію на свій страх і ризик, або ставати «розмінними монетами» американської стратегії «стримування», відповідальність за яку не понесуть ні США, ні Росія, ні Іран. Одним словом, вибір передбачається незадовільний. (...) »
Наприкінці доповіді наведені стратегічні напрямки ударів по Грузії: «Кодорська ущелина – Гальський район – Очамчира: Грузія – Абхазія (за участі Росії); Цхінвал – Джава: Грузія – Південна Осетія (за участі Росії)». Тобто саме так, як сталося насправді в серпні 2008 року. Російські війська стягувалися до Південної Осетії з 2 серпня, змінювали дислокацію після проведених на Північному Кавказі навчань.
Українські плани Кремля обговорювали більш відкрито й усі останні роки. Одні всерйоз писали про «фальшиву» історію України, про «незаконно переданий» Крим, про «пригнічене» російськомовне населення Південного Сходу країни
Українські плани Кремля обговорювали більш відкрито й усі останні роки. Одні всерйоз писали про «фальшиву» історію України, про «незаконно переданий» Крим, про «пригнічене» російськомовне населення Південного Сходу країни. Найбільш затяті негідники, серед них і високопоставлені, стверджували, що українці – «нація, яка не відбулася», «українська мова – штучна».
Антиукраїнська пропаганда будувалася за кількома напрямками, але два були основними – неприйняття Західної України і співчуття до Південного Сходу. В принципі, в «бандерівській» істерії не було нічого нового: практично всі радянські часи, починаючи з 1939 року, для радянського обивателя пропаганда малювала одного з внутрішніх ворогів – жителів захоплених Червоною армією Латвії, Естонії, Литви, західних областей України та Білорусі. Аж до розвалу СРСР, на думку радянських людей, там жили «антинародні елементи», що не визнають радянську владу.
Сучасна російська пропаганда намагалася втримати такі настрої в суспільстві, а щодо України навмисно відділяла «наших» – з Донбасу, Одеси та Миколаєва і «не наших» – особливо зі Львова, Івано-Франківська й Тернополя. Цю схему біполярності в Росії досі підтримують, намагаючись переконати росіян у тому, що разом вся Україна жити не зможе. Приблизно так само пропаганда намагається впливати на російськомовне населення балтійських країн, принижуючи корінне населення.
Антиукраїнська пропаганда будувалася за кількома напрямками, але два були основними – неприйняття Західної України і співчуття до Південного Сходу
Якщо з Україною боротьба за «уми» йшла завжди, то ситуація на півночі Казахстану утримується стараннями найстарішого президента номенклатурного пострадянського простору Назарбаєва, який прекрасно усвідомлює небезпеку від Кремля. Це не означає, що у російськомовних жителів немає шовіністичних настроїв, але їм поки що комфортно: і у зв'язку з лавіруванням Назарбаєва між мовними проблемами, і через високий, вищий ніж у Росії, рівень життя. Але це не означає, що Кремль відмовився від зазіхань, деякі політики періодично згадують частину Казахстану як територію «російських земель».
Читання російських газет і веб-сайтів – заняття важке й шкідливе для психічного здоров'я. Але воно необхідне, щоб зрозуміти і передбачити наступні наміри Кремля щодо сусідніх територій. За старою радянською пропагандистською традицією, російські політтехнологи періодично запускають у ЗМІ інформацію або свої «аналітичні доповіді», щоб відчути настрої суспільства. Соціологи час від часу перевіряють громадську думку, яка, в свою чергу, залежить від потужності й люті інформаційної атаки або тривалості інформаційної війни. Наприклад, росіяни «розлюбили» грузинів відразу ж, з перших днів війни, після того, як на російському телебаченні стали говорити про «три тисячі жителів Цхінвала, які мирно сплять». Так само швидко розлюбили й «українців» – і знову завдяки телебаченню.
Путін, якщо всидить після української кампанії, не заспокоїться і продовжить «збирання земель руських». Важливо уважно читати російську пресу, слухати телебачення і стежити за новинами в інтернеті. Як завжди, російські політики балакучі й самовдоволені – небезпеку можна буде помітити. Урок Грузії має допомогти вчасно вжити заходів проти російської агресії.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000–2010)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
