Бахчисарай – У хвилину небезпеки Батьківщина закликала його захищати свої кордони. Пішов на фронт двадцятирічним студентом-філологом, він зумів вийти неушкодженим з пекла Курської дуги і дійти до Берліна. Але радянська влада, яка однією рукою спрямовувала його на передову лінію фронту і заохочувала бойовими нагородами та орденами, іншою рукою нишком позбавляла його рідної землі та сім'ї. Йому так і не довелося стати вчителем рідної мови, як він хотів. Свою матір він зміг обійняти тільки через сорок років після розлуки і вже в іншій країні.
Решат Садреддінов народився в місті Карасубазар (нині – Білогірськ) у 1922 році. Його батько – Садреддін Тамалла відрізнявся завидною фізичною силою і захоплювався національною боротьбою – куреш. У 20-ті роки голова Кримського ЦВК Велі Ібраїмов вручив борцю іменну золоту медаль як першому серед борців. За зв'язок із партійним лідером, який через кілька років став опальним і був розстріляний, прославлений борець був засуджений як ворог народу на десять років в'язниці.
Після закінчення школи Решат Садреддінов вступив до Кримського педагогічного інституту ім. Фрунзе, який зараз відомий як Таврійський національний університет, на фізико-математичний факультет. Але в 1937 році декан факультету татарської мови та літератури, зустрівши юнака, сказав, що фізиків і математиків багато, а народу потрібні вчителі рідної мови.
Проте стати педагогом не судилося. У 1941 році студентів забрали в Севастопольське зенітно-артилерійське училище, а через шість місяців підготовки новоспечених командирів відправили на фронт.
«Мене позбавили бойової нагороди за те, що я – кримський татарин»
Після Курської дуги із 74-х осіб особового складу батареї під командуванням Садреддінова в живих залишилося 15.
– Коли стало тихіше, ми з'ясували, що перебуваємо в тилу ворога, в 10-12 кілометрах від лінії фронту. Тоді я дав наказ зняти з убитих німців форму і надіти зверху, але свою не знімати. Один з наших офіцерів добре говорив німецькою. Вирішили, що якщо нас схоплять, то він і розмовлятиме з німцями за всіх. Коли дійшли до своїх, вони прийняли нас за власівців і почали бити моїх солдатів. Але потім розібралися, і дуже дивувалися, що ми змогли в цьому пеклі вижити, – згадує ветеран.
Листопад, 1944 рік. У місті Самбір на підході до Польщі бійців батареї висувають до нагородження бойовою відзнакою.
– Мене представили до Ордена Бойового Червоного Прапора. І коли прийшла відповідь, усі мої солдати й офіцери отримали нагороди, а для мене нічого немає. Я поцікавився в начальника штабу полку, в чому справа. А він мені каже: «Ваш нагородний лист не схвалений фронтом. Хіба ви не знаєте, що всіх кримських татар у травні вислали з Криму?» Тільки тоді я дізнався, що кримських татар депортували, – розповідає Садреддінов.
«Мені наказали залишити Крим за 24 години»
Після капітуляції Німеччини підрозділи, в яких перебував Решат Садреддінов, перекинули до Австрії. Тоді й вдалося отримати звільнення, щоб поїхати до Сімферополя. Те, що він побачив там, вразило: ніде немає жодного кримського татарина. Зопалу він попрямував у будівлю НКВД, одягнений у форму, в орденах, медалях, з нагородним «ТТ».
Підходить до мене якийсь чоловік і каже: «Такі як ви, офіцери – кримські татари приїжджали два місяці тому, вимагали пояснити, чому їхні сім'ї вислали. А їх, чоловік 200-250, посадили в автобуси, вивезли під Карасубазар і розстріляли під Білою скелею
– Приходжу туди, а там сидить якийсь лейтенант. Я на нього накинувся: як так, чому? Він мені у відповідь починає щось викручуватися, а я думаю, застрелю його, сволоту. Вихоплюю пістолет. І тут хтось ззаду дає мені команду:
– Кругом! Вийти з кабінету!
Я виконую команду, виходжу. А потім підходить до мене якийсь чоловік і каже: «Такі як ви, офіцери – кримські татари приїжджали два місяці тому, вимагали пояснити, чому їхні сім'ї вислали. А їх, чоловік 200-250, посадили в автобуси, вивезли під Карасубазар і розстріляли під Білою скелею. У вас є 24 години на те, щоб залишити Крим».
Досі не знаю, хто була ця людина. Я із Сімферополя поїхав відразу до Москви і став з'ясовувати вже там, де моя сім'я.
«Кримських татар поселили в землянки, а полонених німців перевели в кращі умови»
Через три дні Решат Садреддінов з'ясував, що його рідні – в Узбекистані, в місті Бекабад. Приїхавши туди, він знайшов їх у землянках, вони гинули від голоду і хвороб.
– Народ жив у жахливих умовах. У тих землянках до цього тримали полонених німців. Полонених перевели в кращі умови, а замість них розмістили прибулих кримських татар. Серед місцевих узбеків була проведена велика пропагандистська робота. Їх переконували, що до них везуть зрадників, з ними треба поводитися, як з ворогами народу. Кожен день вмирало багато людей, – згадує фронтовик.
За рахунок власних заощаджень капітан Радянської армії зміг купити в сусідній Фергані невеликий будиночок і перевіз туди своїх рідних, а сам поїхав назад служити. Демобілізувався лише в 1946 році.
«Дозвіл побачитися з матір'ю мені дав особисто Шеварднадзе»
Незважаючи на численні нагороди та ордени, Решат Садреддінов в Узбекистані також підпав під дію режиму спецпоселення. Для того, щоб поїхати з одного району в інший, потрібно було в спецкомендатурі взяти дозвіл. В іншому випадку – 20 років каторжних робіт. Доля розпорядилася так, що своїх найближчих людей він побачив тільки через десятиліття.
– Коли німці окупували Крим, мій батько, якого всі знали і поважали, був обраний головою Мусульманського комітету міста Карасубазар. Коли до Криму стала наближатися Червона армія, батько, навчений гірким досвідом, передбачав, чим це може для нього закінчитися. Він разом із моєю матір'ю, сестрою і братом переїхав до Туреччини. Батька я більше так і не побачив. Вже у Фергані я написав листа тодішньому міністру закордонних справ СРСР Едуарду Шеварднадзе. Написав, що я, такий-то, хочу побачити хоча б свою матір. Шеварднадзе дав телеграму про те, щоб мені дали дозвіл на виїзд з країни. І вже в Туреччині я побачив своїх рідних. Ми не бачилися з ними 47 років...
З 1990 року Решат Садреддінов живе в Бахчисараї, більше двадцяти років є заступником голови Бахчисарайської ради ветеранів війни. У його родині троє дітей, п'ять онуків і десять правнуків.
