Доступність посилання

ТОП новини

Замах на їжу. Для чого Путіну знадобився дефіцит?


Олег Панфілов

Володимир Путін переступив межу вседозволеності. Це не дозволялося навіть за найжахливіших диктаторських режимів – заглядати в холодильник і забирати улюблену ковбасу чи сир. Або від самого початку не годуй, як у Північній Кореї, або не відбирай. Але Путін пішов на жахливий злочин, який можна порівняти хіба що з кастрацією. Частина натхненних боротьбою за «русскій мір» громадян ще не проти, але боюся, що в Грузію, Білорусь і Казахстан російські туристи тепер їздитимуть, щоб подивитися на прилавки ковбасних і сирних відділів.

Їжа в Радянському Союзі була сакральною. Її не було, але нею пишалися, її бажали, її діставали і перекуповували, нею спекулювали і, нарешті, насолоджувалися. У 70-80 роках в аеропорту Шереметьєво радянські митники шарили в багажі тих, хто прилетів з Нью-Йорка, і забирали фотографії прилавків знаменитого магазину на Брайтон-Біч – «International Food». Прилавки і зараз виглядають непогано, але для голодного населення СРСР вигляд соковитої жирної ковбаси під назвою «Stalin brend» був повним знущанням. Як втім і всієї іншої продукції – сосисок, сардельок, шпиків, рулетів і окостів. Митники заковтували слину і відбирали – радянська людина не повинна думати про їжу, вона повинна думати про комунізм, де, як запевняли в КПРС, буде так само ковбаса і сосиски. Але поки що про них думати не можна.

Путін вирішив повернути минуле, щоб знову обіцяти світле майбутнє. Поки росіяни стоять на колінах, вони не повинні їсти те, що їдять ті, хто вже стоїть на повний зріст.

Путін вирішив повернути минуле, щоб знову обіцяти світле майбутнє. Поки росіяни стоять на колінах, вони не повинні їсти те, що їдять ті, хто вже стоїть на повний зріст

Ах, ці ковбасні потяги. Пасажири стискали в руках авоськи з батонами докторської та краківської, свіжокопченої та кров'яної. Вони поверталися в свої, смердючі від металургійного диму міста, щоб доторкнутися зубами до м'якоті столичного делікатесу, забутися в нірвані від аромату часникової ковбаси, повільно покусувати шматочок твердого сиру, не забувши попередньо затулити віконні штори і закрити двері на ключ, від цікавих сусідів. Щастя радянської людини було наповнене ароматом, шлунок переварював залишки м'ясного поголів'я СРСР, а мозок припиняв думати про ленінізм і рішення чергового з'їзду КПРС.

Усе це мало колись припинитися. Путін – припинив. Він, вихований на картоплі і брукві, знав, як згубно впливають хороші продукти на свідомість «русского міра», як повільно, але вірно разом з сиром «Valio» у свідомість росіянина, який встає з колін, проникає зараза капіталізму і західного імперіалізму. Один погляд на «Dorblu» позбавляє російського робітника і селянина віри в перемогу «Новоросії».

Коли залишки російської армії в 1917 році зазнали чар більшовиків, революційні солдати і матроси оцінили нові можливості й кинулися грабувати магазини і склади, несвідомо розуміючи нерівність між ідеологією марксизму і халявною їжею. Коли їжа закінчилася, то з'явилися колгоспи – такі міфічні спільноти заворожених мрією людей, які зобов’язані були робити продукти, їх не споживаючи. Комісари добивали залишки куркулів, справжніх виробників продуктів, а колгоспники працювали на доброго дядю Сталіна, який обіцяв їх нагодувати, але не скоро, в світлому майбутньому.

Та й жила величезна країна – у мріях, чергах і дефіциті. Керівники створювали собі спецрозподільники, із задоволенням поїдаючи те, що забороняли їсти іншим. Якось я знайшов дивний документ 30-х років про годування радянських чиновників. Вони були розподілені на категорії «А» і «Б», з різним асортиментом видаваних за картками продуктів та необхідних у житті цигарок, тютюну і спиртних напоїв. У радянських номенклатурних їдальнях чиновники з різними категоріями і харчувалися окремо – для категорії «А» м'яса було на 20 грамів більше, як і масла, і сиру, і крупи. Радянська країна привчала населення до класової боротьби, проти якої і боролася.

Скільки пам'ятаю радянські часи – стільки пам'ятаю вічну боротьбу за їжу. І, напевно, до кінця життя не забуду радянський лексикон борців за їжу. «Викинули» – це не процес позбавлення від непотрібного, а навпаки – боротьба за необхідне, це означає, що щось привезли в магазин. «В одні руки не давати» – не тому що гаряче або радіоактивне, а тому, що 200 кілограмів сосисок на селище в п'ять тисяч людей не вистачить. За вичитаний в якійсь книжці рецепт приготування Coq au vin, півня у вині, в черзі за суп-наборами могли побити, а в 30-х роках і розстріляти як французького шпигуна.

Суп-набір – це радянська пісня, це слова, врізані в пам'ять радянської людини назавжди. Суп-набір заможні люди купували собакам, але більшість жителів СРСР робили з нього шедеври радянської кухні – відварюючи, виварюючи, додаючи картоплю і капусту, гречку (якщо дістануть) або вермішель (якщо викинуть). Суп-набори теж «діставали» – це складний технологічний процес, коли охочий зварити суп із кісток має рано вранці прийти до магазину, побачити натовп таких же стражденних, написати хімічним олівцем на долоньці номер черги, а виспавшись, прибігти і «дістати». А потім, притиснувши до грудей пакет із залишками скелета великої рогатої худоби, втекти додому, розганяючи дворових собак, які чомусь теж любили суп-набори.

Дефіцит – це стан радянської людини, коли ти знаєш про те, що на світі є фінський сервелат, але не знаєш, як він виглядає. А якщо знаєш, як виглядає, то не знаєш, де його можна купити

Ви думаєте, що в СРСР популярним словом був «супутник» або ЕОМ? Нічого подібного, кожен школяр початкових класів знав слово «дефіцит», краще, ніж роботу Леніна «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі». Слово дефіцит було неофіційним, навіть забороненим. Але воно було, як і був сам дефіцит. Дефіцит – це стан радянської людини, коли ти знаєш про те, що на світі є фінський сервелат, але не знаєш, як він виглядає. А якщо знаєш, як виглядає, то не знаєш, де його можна купити.

Дефіцит, як казав антирадянський гуморист Аркадій Райкін, двигун прогресу. Не було б дефіциту, не було б сенсу в радянських людей жити на славу світлого майбутнього. Були люди, які спеціально їздили в Москву, щоб подивитися Єлісеївський магазин, щоб знати, як виглядає дефіцит в їхніх містах і селах. І якщо ви думаєте, що в Москву їздили тільки для того, щоб зайти в мавзолей Леніна, то глибоко помиляєтеся. Багато людей відвідували Москву, щоб практично переконатися в тому, як Ленін бачив комунізм на окремо взятій території. Найбільш свідомі люди спочатку йшли в мавзолей, а потім в магазини, щоб сільським сусідам розповісти, що таке «світле майбутнє». А може, навіть відрізати шматочок ковбаси.

В СРСР їжі присвячувалися пісні і сказання, вірші й романи, фільми і вистави. Тобто про неї багато говорили, співали, декламували, але її все одно не вистачало. Тому населення жило мішками – три мішки картоплі на зиму, мішок цукру і крупи – про всяк випадок, мало що у радянських вождів не вийде. І майже в кожній сім'ї на полиці зберігалися барвисто оформлені книги, наприклад, «Книга про смачну і здорову їжу». Іноді вся родина збиралася, щоб погортати і почитати, роздивитися фотографії. І мало хто знав, що вся та їжа була сфотографована в святая святих СРСР – в кремлівському ХОЗУ, в тому самому місці, де зовсім не знали слів «дефіцит» і «де дістати».

Путін і не приховує, що хоче відродити СРСР. Ну хоч в якомусь вигляді. З територіями у нього не особливо виходить, і тоді він вирішив повернутися до справжнього минулого – дефіциту. І це правильно – сита радянська людина ніколи не думає про плани партії та уряду. Думки про державу з'являються тільки в голодному стані і забутому процесі «діставання». Адже забули ж наші предки про те, як жила Російська імперія в знаменитому 1913? Забудуть і сир «рокфор». Тому що так треба! Так сказав Путін.

Олег Панфілов, професор Державного університету Іллі (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG