Нижньогірський район – Жительці села Семенне Айше Кадировій 78 років. Під час депортації кримських татар у 1944-му їй було 8. Але ці страшні дні вона пам'ятає, як учора.
До депортації Айше проживала разом зі своїми рідними в селі Зейналі, яке свого часу заснував її дідусь Зейналі Вахуб. В селі було всього 12 будинків, і всі його жителі доводилися один одному родичами. Через проблеми із зором батька Айше не взяли на фронт, і тому 18 травня 1944-го він знаходився вдома зі своєю родиною.
«На світанку в двері постукали, батько встав і відчинив двері. Стояло троє солдат з автоматами. Нам оголосили, що ми «зрадники» і виселяємося з Криму. Ми стали плакати», – розповідає Айше Кадирова.
За 15 хвилин, які дали родині на збори, вони встигли взяти з собою чимало.
«Мама взяла своє придане, ще ми взяли відро, одну чашку, ложки, хліб, матрац і ковдру», – згадує жінка.
Коли приїхали вантажівки і людей почали вантажити в машини, в селі почалася паніка. «Корови мукали, собаки гавкали, кішки нявчали, страшний дзвін, страшний стогін стояв в селі», – зі сльозами на очах розповідає Айше-ханум.
Потім почалася довга дорога на чужину. В вагонах нічим було дихати. Вікна змогли відкрити тільки тоді, коли виїхали з Криму. Після приїзду до Узбекистану на станцію Кітаб всіх кримських татар почали розселяти у бараках.
«Ці бараки начебто б для нас були зроблені», – каже Айше-ханум.
Всіх кримських татар кинули на будівництво консервного заводу. Жінки і діти формували цеглини, а чоловіки пиляли дошки. Недалеко від місця будівництва була канава із брудною водою. Цю каламутну, масляну рідину люди пили за відсутності іншої, після чого масово стали вмирати.
«В день по 10-15 осіб вмирали, ми не встигали їх ховати», – згадує жінка похилого віку.
Довгі роки Айше Кадирова працювала в школі вчителем російської мови. Коли почався процес масового повернення кримських татар до Криму – повернулася на Батьківщину, але депортація та роки життя на чужині назавжди врізалися в її пам'ять.