Юрій Федоров
Влада будь-якого авторитарного лідера міцна, поки він не робить великих помилок і, головне, поки не ставить під загрозу інтереси правлячої еліти. Розумні володарі правлять довго і вмирають у своїх ліжках, підтримуючи баланс впливу елітних кланів і одночасно дозволяючи їм дбати про свій добробут в обмін на лояльність. У цьому, до речі, один із секретів політичного довголіття Брежнєва: навіть впадаючи в маразм, він продовжував успішно стравлювати своїх соратників, не виділяючи нікого з них і залишаючись, таким чином, для них єдиним арбітром.
До початку цього року Путін влаштовував практично всіх. Генерали і директорат військово-промислового комплексу успішно освоювали зростаючий військовий бюджет. Системні ліберали сперечалися із «силовиками», але ні ті, ні інші не домінували в московських коридорах влади. Боси МВС і ФСБ, як здавна повелося, підсиджували один одного і кришували бізнес, зрідка відволікаючись на боротьбу із злочинцями і терористами. Губернатори вибивали в Москві бюджетні кошти, розмір яких, як стверджують злі язики, пропорційний обіцяному відкату. Прокремлівські політологи давали поради, як краще повісити локшину на вуха зарубіжним лідерам. Маси раділи успіхам російських спортсменів на Олімпіаді. Не життя, а казка.
Однак ніщо не вічне. Сьогодні російський істеблішмент, кілька тисяч людей, які контролюють бюрократичний апарат, армію, поліцію і бізнес, стоїть перед вибором: або і далі підтримувати Путіна, що спирається на угрупування «кремлівських яструбів», або шукати йому альтернативу, здатну покласти край українській авантюрі і таким чином зупинити наростаючу кризу, яка загрожує розпадом країни. Відразу передбачаю заперечення: не видавайте бажане за дійсне; Путін сильний як ніколи; росіяни в нападі масового мазохізму згуртувалися навколо свого президента; його рейтинг досяг небаченого рівня; і, взагалі, для великоросів національна гордість важливіша, ніж імпортна ковбаса.
Аргументи відомі, але непереконливі. Рейтинг Путіна, дійсно, високий. Однак у березні 1991 року 78 відсотків жителів тодішнього СРСР проголосували за збереження єдиної батьківщини. Скільки їх вийшло на вулицю з червоним прапором, щоб дати відсіч руйнівникам великої держави? В березні 1953 року десятки мільйонів радянських громадян плакали, сумуючи після смерті великого вождя всіх часів і народів, а через кілька років багато з них з ентузіазмом скидали з п'єдесталів сталінські статуї.
Нарешті, що значать настрої мас в російській політиці? Після 1917 року думка народу була взята до уваги лише три чверті століття по тому, напередодні краху Радянської влади, коли населення було до межі змучене порожніми полицями магазинів і готове було громити будівлі обкомів партії та управлінь КДБ. В інший час доля країни вирішувалася за нічними обідами на Ближній дачі, на тенісних кортах в Горках-9 і спорткомплексах Ново-Огарьова, в тихих довірчих бесідах на доріжках дачних селищ уздовж Рубльовського шосе і в саунах обкомівських (нині губернаторських) мисливських будиночків. Населення поки перебуває в приємній впевненості, що санкції, особливо російські, допоможуть відродити вітчизняну промисловість, а російське – значить, відмінне.
Але росіяни не знають того, що відомо будь-якому серйозному бізнесменові, урядовим економістам і директорам оборонних заводів. У 2013 році зростання ВВП склало 1,3 відсотка; в цьому році цей показник, швидше за все, опуститься до нуля. В результаті введених недавно санкцій Росія втратить в 2014 році 23 мільярди євро, або 1,4 відсотка свого ВВП, а в майбутньому році – 75 мільярдів євро, або 4,8 відсотків ВВП. Сечин в паніці запросив у уряду півтора трильйона рублів: «Роснафта» обмежена в залученні коштів з-за кордону. Відмова США та ЄС поставляти в Росію сучасні технології видобутку нафти зумовлює спад у цій галузі в найближчі роки. Закритий експорт і до Росії з США та Європи технологій подвійного призначення, що мали використовуватися, головним чином, для військової промисловості. Це означає крах програми переозброєння армії. Тільки з ЄС цей експорт сягав 20 мільярдів євро щорічно, або близько 40 відсотків нинішнього військового бюджету Росії. Розмови про імпортозаміщення або постачання з Азії – казки, якими Рогозін заспокоює кремлівських мешканців. Можна замінити норвезьку сьомгу крокодиловим м'ясом з Бразилії, але мікросхеми класу Space і Defense випускають лише декілька зарубіжних корпорацій, експорт яких знаходиться під жорстким контролем.
Провал Кремля не видно тільки тим, хто нічого не хоче бачити
Хоча доля Донбасу поки незрозуміла, «проект Новоросія» провалився. Україна, з Донбасом або без нього, на довгі роки стала супротивником Росії. Уже в цьому десятилітті нова українська армія стане важливим елементом оборонної системи Заходу, незалежно від того, буде ця країна членом НАТО чи ні. Стосунки з США та Європою безнадійно зіпсовані. Мінськ та Астана гарячково шукають захисту від старшого брата. Залишається Китай; але пекінські лідери, відомі тим, що завжди ретельно прораховують свої дії, навряд чи відчувають повагу до діячів слабких, не здатних передбачати результати своїх судомних рухів тіла.
Провал Кремля не видно тільки тим, хто нічого не хоче бачити. В активі у Путіна – тільки Крим, який тепер «наш». Це нібито гріє душу кожного істинного росіянина, будь то дядя Вася з пивної або губернатор із Сибіру. Але, приїхавши до Москви за грошима на новий міст або ремонт дитячих садків, губернатор чує у відповідь: «І раді б допомогти, але грошей немає, сам розумієш, Крим наш!» Незважаючи на національну гордість, губернатори, на відміну від дядька Васі, замислюються: добре, звичайно, що Крим наш, але ж і міст потрібний, і дитячі сади... і фірма, яка міст мала будувати, на тещу записана. Навіть в російському Генштабі, спішно нарощуючи війська в Криму, не можуть не розуміти, що в разі конфлікту з НАТО півострів перетворюється на пастку. Кримські аеродроми і військово-морські бази відкриті для ударів з моря, а комунікації через Керченську протоку уразливі.
Найстрашніше, що Путін і його радники не вчаться на власних помилках. Вони недооцінили рішучість Заходу протистояти російській агресії в Україні й здатність нової української влади придушити заколот в Донбасі. Проте із завзятістю, що суперечить здоровому глузду, Путін продовжує терористичну війну проти України. Президент Росії не хоче бачити, що ескалація санкцій приведе до тотального краху російської економіки, а збройне вторгнення в Україну змусить Захід перейти від стримування Росії до її відкидання.
Це, втім, влаштовує «кремлівських яструбів». Чим гостріше протистояння із Заходом, тим більше реальної влади виявляється в руках керівників органів безпеки та інших силових відомств. Їхня мета – остаточно затвердити жорсткий авторитарний режим з неофашистською ідеологією, ізолювати країну від зовнішнього світу, поставити основні галузі економіки під контроль декількох десятків державних корпорацій. Але багато хто в істеблішменті не може не поставити собі запитання: а нам це треба? Сибірські й далекосхідні еліти можуть поставити й інше запитання: навіщо нам потрібна Москва, політика якої загрожує важкими наслідками, якщо ми й самі можемо продавати нафту і газ?
Юрій Федоров, військово-політичний експерт
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
