Доступність посилання

ТОП новини

Непотрібна свобода: її не можна дарувати, за неї треба боротися


Олег Панфілов

Років дев'ять тому я потрапив в страшну ситуацію: кілька днів не міг пояснити студентам університету Майамі в штаті Огайо, що таке російська свобода слова. Юні американці ніяк не могли зрозуміти, чому в російському Кримінальному кодексі є статті, за якими можна посадити журналістів до в'язниці, і чому, коли в Росії вбивають журналістів, ніхто не виходить на вулиці і не протестує, а також чому журналісти мовчать, коли влада закриває їхні газети, журнали, телеканали або радіостанції. Щоб пояснити стан суспільства, яке так байдуже ставиться до свободи, довелося б переповідати історію Росії принаймні останніх 5-6 століть. Вихід знайшовся несподівано: перед черговою лекцією я придумав казку, коротку, з впізнаваними героями і зрозумілим фіналом.

Ось уявіть собі великий зоопарк. Різні тварини представляють звичайні професії. Наприклад, вовки – це журналісти. Перший директор зоопарку був на прізвище Ленін, другий, само собою, Сталін, потім Хрущов, потім Брежнєв. Вовки в клітках жили вільно – їх двічі на день годували, за ними прибирали і доглядали, єдиний обов'язок вовків був – покрасуватися перед відвідувачами зоопарку, для остраху потрібно було пару раз рикнути або повити.

Одного разу прийшов новий директор зоопарку на прізвище Горбачов, він відкрив клітки і сказав: «Вовки, тепер у нас перебудова і гласність, можете бути вільними». Вовки вибігли з кліток, побігли світ за очі. Хто в ліс, хто в поля – раділи свободі. Через якийсь час вони охляли, животи втягнулися, зголодніли. Вони народилися в зоопарку і ніхто їх не вчив полювати. Новий директор зоопарку на прізвище Путін єхидно подивився на худих вовків, які тинялися навколо зоопарку, відкрив клітку і запропонував повернутися до дворазового харчування і нічогонероблення. Вовки повернулися.

Студенти вислухали і, здається, нарешті зрозуміли. Одна зі студенток запитала: «Це ж не свобода?». Ні, це не свобода, це таке суспільство, де бути вільним – невідомий стан. До свободи слова ставляться як до «свободи написати все, що в голову приходить», а політичні свободи залежать від того, що накажуть. «Чого зволите-с», – говорили персонажі російської літератури, звертаючись до старшого за чином і станом, від якого, власне і залежала свобода того, хто питається. «Чого зволите-с», – говорили кріпосні селяни, за ними повторювали їх нащадки, начебто вільні після скасування кріпосного права в 1861 році, які до того виховали за 300 років рабського існування два десятки поколінь людей, що визначали свою «свободу» начальницьким окриком і підневільним життям. А скільки селян було в паніці від того, що їм була дарована свобода, вони не вміли і не хотіли нею розпоряджатися. Легше було заламувати картуза перед паном і задовольнятися тим, що дозволить господар.

Коли російські ліберали в 19 столітті писали свої твори, в яких питалися – «Що робити?» і «Хто винний?», вони не знали відповіді, але хотіли бачити Росію такою, якою їм уявлялася Європа – чистою, красивою, освіченою та культурною. Такою як Швеція, де закон про свободу друку був прийнятий ще в 1766 році. А в Польщі обговорювали і того раніше – в 1532 році. Лібертаріанці розробляли свої погляди і теорії економічної свободи з кінця 18 століття, а в Росії вже сучасній, всього 6 років тому голова Конституційного Суду Росії Валерій Зорькін назвав концепцію «лібертарного права» розбещеністю.

Нерозуміння Європи та Росії – вічна біда двох зовсім різних систем цінностей і досягнень. Те, що в Європі незаперечне – право на свободу слова, право на вибір, право на економічну свободу, в Росії сприймається з позицій 19 століття, з того самого часу, коли підневільний селянин і робітник мав ненавидіти свободу. З росіянином підневільним було простіше, проблеми Росії почалися з захоплення територій, коли російські імператори отримували не тільки нові землі, річки і морські простори, а й людей, які противилися придушенню своїх свобод, традицій і законів. Тільки кровопролитні жорстокі війни, вбивства мільйонів людей, вигнання їх з рідних земель змогло на якийсь час заспокоїти окуповані землі і народи.

Кривава історія Російської імперії – зовсім не пишномовне визначення подій останніх століть. Легше було позбутися людей, які противилися, як черкесів і абхазів, ніж намагатися навчити їх рабському співіснуванню

Кривава історія Російської імперії – зовсім не пишномовне визначення подій останніх століть. Легше було позбутися людей, які противилися, як черкесів і абхазів, ніж намагатися навчити їх рабському співіснуванню. І всі ці століття до людей ставилися як до неминучого зла, пригнічуючи їх традиції, руйнуючи їх культури, знищуючи їхні мови. До радянської частини імперської історії володарі однієї шостої частини суші підійшли вже як підготовлені колонізатори, добиваючи все, що могли зберегти, передаючи від предків до предків, окуповані народи. Окупанти не змогли придушити головне, що зберігали люди – бажання бути вільними.

В один із днів російсько-грузинської війни в серпні 2008 року я спустився в підвальний магазинчик в центрі Тбілісі, щоб купити воду і якусь їжу. До мене підійшла літня грузинка, вона вимовила фразу, яку я ніколи не забуду: «Якщо ми, грузини, такі погані, то чому вони гірші за нас». Хто «вони» – і так було зрозуміло, але в самому реченні було виражено все ставлення грузинів до російської окупації. Немає тих 200 років спільного життя і, як запевняли в радянських підручниках, «загального щасливого співжиття», у людей є історична пам'ять, що не дозволяє їм забути те, що сталося два століття тому.

Ця історична пам'ять прокидається у багатьох – грузинів, українців і молдаван, казахів і таджиків, татар і чеченців. У цій пам'яті зберігається те, що ретельно приховувалося – убиті предки і спалені аули, підірвані церкви і мечеті, депортація, репресії та розстріли, знущання над мовою і культурою. Але відчуття свободи зберігалося завжди.

Тоді, шість років тому, я повернувся з Грузії в Москву і кілька разів намагався переказати ту фразу літньої грузинки, щоб росіяни усвідомили те, що натворила їхня влада. Ще кілька місяців тому, вони з задоволенням поїдали привезену мною чурчхелу, пили грузинське вино, слухали нові диски з грузинською музикою, а тепер між ними і мною з'явилася величезна стіна недовіри, ненависті і злості. Вони зненавиділи грузинів в одну мить, наче ці низькорослі диригенти в Кремлі змахнули руками і народ здурів в один момент. Тоді я зрозумів остаточно, що любити і через день ненавидіти можна лише чуже. Любили, бо захопили, зненавиділи, бо їм сказали – «вистачить, ми ситі вашою фальшивою любов'ю».

Гаразд, грузини – кавказці, з незрозумілою для росіян культурою і зовсім незрозумілою мовою. Але що сталося з росіянами, які раптом розлюбили українців? Нічого – все те ж саме. Що і з чеченцями, і грузинами – вони захотіли бути вільними, а росіяни цього не хочуть. Росіяни зараз переживають стан злого і агресивного мужика, якого періодично кидають дружини через те, що їм страшно і боляче жити з п'яницею і неробою.

Росіяни зараз переживають стан злого і агресивного мужика, якого періодично кидають дружини через те, що їм страшно і боляче жити з п'яницею і неробою

Росіяни ненавидять свободу, розуміючи її. Не ту свободу, яка дозволяє жити і бажати свободи ближньому. Свободу, яка дозволяє працювати і заробляти. Свободу, яка позбувається сили, агресії і тупого придушення.

У недавньому минулому була одна спроба зробити людей вільними. Михайло Горбачов оголосив гласність і перебудову, дозволив говорити правду і закликав до «консенсусу», абсолютно незрозумілого для людей, що жили кілька століть в ідеологічному та економічному рабстві. Свободу не прийняли, її злякалися. Тому що свободу не можна дарувати, за неї треба боротися.

Проведіть невеликий експеримент. Візьміть тексти державних гімнів, адже гімни – це відображення менталітету і культури народів, їх устремлінь і бажань. Порівняйте гімни Грузії, України і Росії, і зрозумієте, що в серці в українця, грузина та росіянина. В українському гімні тричі згадується слово «свобода» і один раз – «воля». У грузинському – три рази, а закінчення не залишає сумнівів у тому, що проголошує гімн – «так дідеба тавісуплебас, тавісуплебас дідеба!», «Слава свободі, свободі слава!». У російському гімні слово «свобода» зустрічається тільки один раз і як прикметник, безвідносно до людей.

Можливо, колись Росія позбудеться михалковського імперського гімну і прийме «свободу» як належне і необхідне кожній людині. Але для цього необхідно зрозуміти кожного, хто живе поряд, чиїх предків захопили 500 років тому, а чиїх – пізніше. У російській Конституції народ – це влада. Поки все навпаки – влада знищує народ, який смиренно чекає дозволу стати вільним. Так не буває.

Олег Панфілов, професор Державного університету Іллі (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG