Я українка? Я люблю сало, але не ношу вишиванку і не п'ю горілку. Я не перепливала Дніпро і не вмію танцювати український гопак. На моєму столі не лежить «Кобзар», а на стінах не висять рушники. Моя кров червона, а не жовто-блакитна.
Я «склоняю» російською мовою слова «пальто» і «кіно», а три найголовніших слова я сказала не рідною українською мовою, а на «суржику». Я – українка?
Я вболіваю за «Динамо» і «Шахтар», за Кличко та Усика.
Я мрію побачити рідну землю із ілюмінатора «Боїнга», але я обов'язково повернусь. Мені не потрібні яскраві міста і лоск інших країн. Я не буду жити там, де вулиці не мають імен, а люди не мають імен по-батькові.
Я залишусь тут! Тут земля моїх батьків! Тут земля ще не охолола від вогню, тут ще читають страшні новини і так чекають радості і миру. Тут на грошах поети та гетьмани, а не президенти. Тут жартують смішно, а посміхаються чесно. Із серця це не витерти...
Так, я – Українка. Я люблю вузенькі вулички Львова і запорізькі проспекти. Мені дуже рідні безтурботна Одеса, діловий Донецьк і легендарна Полтава! Я люблю, і завжди лину душею, до безкраїх полів Херсонщини! І полюбила такий завжди різний, але рідний мені Крим!
Я люблю стукіт підборів по Хрещатику своєї сестри, скрипіння снігу в Карпатах і шурхіт кримської гальки під малими рученятами свого сина!
Я не вірю в патріотизм на трибунах, але вірю патріотам в окопах. Я вірю в нашу державу! Як довіряю цьому повітрю, яким дихаю. Я вірю людям, які тримають слово!
Мені ніколи не забути колискової пісні, що співали нам бабуся і мама… А ще… мені завжди сниться неосяжне блакитне небо і поле соняхів. І мій син народився тут. Я – українка!!!
Ірина Осіїк, кримчанка з українським паспортом
Думки, висловлені в рубриці «Блог», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
