Доступність посилання

ТОП новини

Сталінсько-путінські переселення. Про тугу за справжньою Батьківщиною


Олег Панфілов

Дивлюся на фотографії перевезених з Донбасу на Камчатку і Магадан і згадую численні історії росіян, що втекли з Таджикистану на початку 90-х років. Перші роки «врятовані» заробляли на життя казками про «потоки російської крові» на вулицях Душанбе, про численні «погроми». Через деякий час починали плакати, слухати таджицьку музику, над якою вони в Таджикистані сміялися. Починали готувати плов і манти. Стали відзначати Навруз. Їм треба було кілька років, щоб зрозуміти, що таке для них їхня «історична батьківщина».

Колись Сталін бачив у народах, які населяли СРСР, потенційного ворога, підозрюючи в зраді практично всіх, навіть своїх земляків, коли в 1952 році у т.з. «мегрельській справі» в Сибір відправили кілька ешелонів грузинів. Сталін вважав, що любов до вождя виховується не добрими справами, а репресіями та розстрілами. Мільйони людей переселяли за тисячі кілометрів від рідної землі, прекрасно знаючи, що значна частина загине у дорозі, а багато хто – від туги на чужині. Так Сталін створював новий, радянський народ – покірливий і який легко збирається в колони для радянських святкових демонстрацій. Родичі репресованих цілували портрети Сталіна і тиснули один одного на його похоронах. Сталін розкидав по всіх територіях СРСР величезну кількість людей.

Хрущов і Брежнєв цю традицію продовжили – в добровільно-примусовому порядку, заманюючи людей на цілину, будівництво БАМу і багато інших «будівництв століття», які з часом виявилися нерентабельними і зрештою непотрібними. Вони укріплювали радянську імперію, переселяючи на її окраїни людей інших національностей, насамперед росіян, українців і білорусів, нехитро приховуючи етнічну підоснову і практично розвиваючи «радянський інтернаціоналізм».

У моєму рідному Таджикистані було кілька поколінь росіян і українців, переселених, починаючи з кінця 19 століття. Мало хто сприймав Таджикистан як батьківщину, не приховували неприязнь до таджицької мови і культури, наполягаючи на тому, щоб з ними говорили винятково російською. Нас, які вважали таджицьку своєю другою рідною мовою, можна було порахувати на пальцях. Ми відчували неприховану неприязнь з боку інших росіян і постійні насмішки з приводу того, як ми можемо говорити мовою цих «....». Побутовий націоналізм процвітав, незважаючи на радянську політику «інтернаціоналізму» і величезну кількість плакатів про «дружню сім'ю народів». Тоді ж, у радянські часи, з'явилося офіційне слово «нацмен», національна меншина. Це в Радянському Союзі, де жили понад 100 народів і народностей, «нацмени» були меншістю, а основоположним народом був, звичайно, російський.

З розпадом СРСР у Кремлі задумалися про повернення росіян на «історичну батьківщину». Обіцяли пільги та соціальну допомогу, житло і роботу. В 90-х роках таким чином обманом вивезли з Грузії духоборів, що жили там ще з першої половини 19 століття. Програму переселення координував МНС під керівництвом Сергія Шойгу.

Духобори продали в Грузії свої будинки, сільськогосподарську техніку, майно. У Тамбовській і Брянській областях їх, які звикли працювати на землі, чудових тваринників, городників і бджолярів, розселили у гуртожитках, запропонувавши роботу на заводах і фабриках.

У 2009 році лідер громади духоборів Тетяна Чучмаєва, опублікувала в газеті «Аргументи тижня» відкритий лист до президента Саакашвілі з проханням повернути їх додому, до Грузії. У листі вона розповіла про те, з чим вони зіткнулися на «історичній батьківщині»: «Програма і гроші ніби державні, а на виході все комерційне! Їхали на Батьківщину, а потрапили в кабалу», – завершила свій лист Чучмаєва. Духобори зіткнулися не тільки з побутовими та господарськими проблемами, вони відчули, як руйнується їхня громада, молодь починає вживати спиртне і палити.

Два роки тому я знімав фільм про грузинських молоканів і зустрівся в молитовному будинку села Богданівка в Кахеті з декількома переселенцями, що живуть зараз в Росії. Кілька чоловіків погодилися розповісти про свою долю. Вони приїхали в день поминання всіх покійних, коли громада молокан збирає всіх, хто зможе приїхати вклонитися могилам рідних. Але в Росії, як мені розповіли переселенці, вони стали «втрачати свій дух» молокана, оскільки тільки громада та рідні місця можуть виховати молоде покоління людей. Сюди, до Грузії, вони приїхали додому, на кладовищі Богданівки лежать їхні предки.

Мине час, і переселенці з Донецької та Луганської областей зрозуміють, що з ними робить Росія, лякаючи останні роки «бандерівцями». Камчатка і Магадан – безсумнівно, красиві місця, але переселенці, які ще недавно ненавиділи українську мову, почнуть співати гарні українські пісні і тужити за батьківщиною

З Таджикистану з початку 90-х років виїхала більша частина росіян, злякавшись розпаду СРСР і початку громадянської війни. Російська пропаганда тоді активно намагалася налаштувати їх проти країни, в якій вони прожили велике життя, а багато хто і народився. Набір пропагандистських штампів у російського телебачення був, як і раніше, він же використовується й досі. Росіяни в Таджикистані раптом дізналися, що вони все життя прожили поруч з «ісламістами», «головорізами» і «фашистами». Хоча ще зовсім недавно один одного звали на весілля дітей або інші сімейні свята, пригощали пловом і пельменями. Російське телебачення перевернуло їхнє життя і вони потягнулися на «історичну батьківщину».

На початку 90-х років мені довелося почути багато трагічних історій. По-перше, частина переселенців стали заробляти собі на життя розповідями та інтерв'ю про те, як вулицями Душанбе «текли потоки російської крові», як «сотнями ґвалтували російських дівчаток і жінок», як «грабували і вбивали серед білого дня». Я читав ці інтерв'ю і дивувався підлості людей, що придумали ці казки тільки для того, щоб викликати до себе жалість. Але жалості до них не було, для росіян в селах і містах Росії вони стали чужаками, «таджиками», оскільки раптом через деякий час почали один одному передавати касети з таджицькою музикою, відзначати Навруз, готувати плов. Люди зіткнулися з ментальною неприязню, раптом побачили, що навколо пияцтво і мат.

Одна історія мене вразила своєю жорстокістю. Знайомі переселенці у Воронезькій області отримали від сільради сарай, з обіцянкою через рік допомогти в будівництві свого будинку. Нові сусіди іноді співчували, іноді дивувалися відмові від пропозиції посидіти-випити. Із задоволенням слухали страшні розповіді, радіючи, що ті врятувалися від цих «чурок». Таке райдужне ставлення було доти, доки переселенці не отримали з Таджикистану контейнери з домашнім скарбом. Все село збіглася подивитися, як з контейнерів вивантажували м'які меблі, мотоцикли, кришталевий посуд і килими, книги і телевізори. Вночі цей сарай з усім врятованим добром з Таджикистану згорів. Підпалили сусіди, які співчували, а потім розлютилися на «куркулів, понаїхали».

Пощастило тільки тим, хто зміг оселитися разом, як, наприклад, в Борисоглібському – там переселенці живуть у своєрідній колонії, як на Брайтон-Біч. Вони ніби і росіяни, але вони – з Таджикистану, зі своїми звичками і пристрастями, смаками і спогадами. Не можу стверджувати, скільки з них досі тужать за Таджикистаном, а скільки спробували повернутися назад, додому. Але в цілому програма з повернення росіян на історичну батьківщину провалилася і майже два десятки мільйонів тих, хто народжений і прожив усе життя на «національних окраїнах» радянської імперії, на «історичну батьківщину» повертаються неохоче.

Для багатьох, які «застрягли» в імперії, ментальний вибір коливається між новою кремлівською ідеологією «русского мира» і атмосферою в Росії. В Україні чи Білорусі такого вибору майже немає – багато корінних росіян давно вважають Україну своєю країною. Можна наводити довгий список етнічних росіян, які зробили величезний внесок не тільки в промисловість, але і в культуру України. Як, наприклад, журналіст Андрій Куликов, етнічний росіянин, який веде ток-шоу українською мовою.

Складніше з Центральною Азією, де корінні мови і культури для колись переселених росіян завжди були чужими. Як і ментальність, і традиції. Але й там можна навести велику кількість прикладів інтеграції людей в різні сфери суспільного і політичного життя. Здається, що радянському «інтернаціоналізму» приходить логічний кінець, і люди вільні вибирати самі, де, з ким і як їм жити. Крім тих, кого Кремль називає «біженцями» і насильно перевозить за десятки тисяч кілометрів, роблячи їх заручниками.

Мине час, і переселенці з Донецької та Луганської областей зрозуміють, що з ними робить Росія, лякаючи останні роки «бандерівцями». Камчатка і Магадан – безсумнівно, красиві місця, але переселенці, які ще недавно ненавиділи українську мову, почнуть співати гарні українські пісні і тужити за батьківщиною. Я це знаю, я досі готую плов і слухаю таджицьку музику, хоча і не поїхав сам, мене вигнали з мого рідного Таджикистану. В Росії я був «таджиком», а в Грузії став нарешті росіянином. Але нормальним росіянином, «я так думаю»...

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG