Доступність посилання

ТОП новини

Соціологія кремлівської пропаганди


Олег Панфілов

Минулого четверга Аналітичний Центр Юрія Левади (Левада-Центр) оприлюднив результати соціологічного дослідження на предмет довіри Володимиру Путіну. Згідно з опитуванням, якби вибори президента Росії відбувалися у найближчу неділю, за Путіна проголосували б 87% росіян. Це новий історичний рекорд, на п'ять пунктів перевищує липневий показник, коли за главу держави готові були проголосувати 82% громадян. Одночасно в Державній думі з'явилася нова ініціатива – заснувати 7 жовтня «День ввічливих людей» на згадку про події, коли російські військові окупанти захопили український півострів Крим. Збіг, по-російськи не випадковий, 7 жовтня – день народження Путіна. Результат й ініціатива неймовірні й абсурдні настільки, що цілком резонно виникає питання – росіяни вкінець збожеволіли чи їхня думка відображає ментальну катастрофу?

Соціологія – досить точна наука, яка допомагає політикам визначити громадську думку, необхідну для коригування політичних, соціальних та економічних програм. Огюст Конт ввів у науковий обіг поняття соціологія ще в 1832 році, розуміючи під соціологією спостереження, досвід і порівняння, які адекватні новому соціальному порядку індустріального суспільства. Дивно, що навіть основоположники комунізму високо цінували соціологію, і не тільки Карл Маркс, але і Ленін. Хоча, як це прийнято, комуністи-теоретики і комуністи-практики відрізняються, як хризантема від кольорової капусти, й через роки засновник радянської держави вирішив відмовитися від соціології, віддаючи належне авторитарній формі управління, коли запивувати думку людей уже немає необхідності.

У радянські часи до соціології ставлення було таке саме, як до пропаганди і рішень з'їздів КПРС – запитувати, наприклад, чи подобається радянська влада, було немислимо, а про якість радянських продуктів і перевагу імпортних – було справою абсолютно абсурдною

У радянські часи до соціології ставлення було таке саме, як до пропаганди і рішень з'їздів КПРС – запитувати, наприклад, чи подобається радянська влада, було немислимо, а про якість радянських продуктів і перевагу імпортних – було справою абсолютно абсурдною. Дізнаватися думку радянських людей про те, чи починати війну з Фінляндією, чи вводити війська до Афганістану – таке в голову не могло прийти керівникам СРСР. Вони вирішували за населення всі «нагальні проблеми», а думка завжди виражалося в плакатах «Партія – наш керманич», де роль керманича, само собою, виконували генеральні секретарі ЦК КПРС, а радянський народ був покірливим пасажиром.

Проте, як не дивно, радянська соціологія була. Вона була заснована на ідеях марксизму і проводила дослідження постфактум, які насправді нічого не змінювали, а думки людей ніколи не сприймалися як керівництво до дії радянським урядом. Соціологію в СРСР заміняла пропаганда. Не було ковбаси в магазинах, але радянське телебачення і газети пояснювали, що це – «тимчасові труднощі», що СРСР оточують вороги, а Микита Хрущов і зовсім в черговому нападі брехні одного разу сказав, що «СРСР наздожене і пережене Америку». Фраза, щоправда, була теж не його, а головного радянського брехуна Леніна, але вождь говорив про всі капіталістичні країни, переконуючи населення молодої радянської держави, які перед ними стоять перспективи. У Хрущова головним ворогом були США і він не втримався. Тоді фраза сколихнула радянських людей, які обговорювали в чергах за кукурудзяним хлібом, як вони спочатку доженуть Америку, а потім будуть хіхікати, спостерігаючи, як американці плетуться позаду й стають комуністами.

Так тривало до розвалу СРСР, коли виявилося, що радянську країну ніхто не збирається наздоганяти, а навпаки, від неї всі шарахаються і «соціалістичний табір» став стрімко скорочуватися, втрачаючи країни Східної Європи, потім Монголію, В'єтнам, вслід за ними Грузію, Україну і Молдову. Пропаганда виявилася дієвою тільки всередині «залізної завіси», і як тільки вона відкрилася, люди стали розуміти, що світ – це не тільки старезні старці у мавзолеї на свята і не кілометрові черги за картоплею.

Соціологічне дослідження – дорогий захід, тому не дивно, що багато інститутів пов'язані з державним фінансуванням на паритетній основі – ми вам гроші, ви нам «правильні» дослідження

Пострадянська соціологія ожила на початку 90-х років. Зараз в Росії працюють 10 соціологічних інститутів, частина з них були створені ще в радянський час, деякі з'явилися в час перебудови наприкінці 80-х років, решта – вже в сучасній Росії. Соціологічне дослідження – дорогий захід, тому не дивно, що багато інститутів пов'язані з державним фінансуванням на паритетній основі – ми вам гроші, ви нам «правильні» дослідження. Якщо порівняти результати опитувань на одну і ту ж тему, то вони в різних інститутів відрізняються, іноді істотно. Наприклад, Фонд «Громадська думка» в основному виконує замовлення адміністрації президента Росії, а ВЦІОМ – на 100 відсотків фінансується з бюджету інституту. Єдиною незалежною і некомерційною організацією є «Левада-центр».

У 90-х роках російська соціологія насправді займалася вивченням громадської думки, чому сприяла і відносна свобода слова на телебаченні і в пресі. Наприклад, в період першої чеченської війни соціологічні дослідження шокували результатами, коли російське суспільство оцінювало ситуацію за тим, як розповідали журналісти не тільки незалежного телеканалу НТВ (команда Євгена Кисельова), а й державних каналів. Власне, результат хасав'юртівської угоди між президентом Ічкерії Аланом Масхадовим і генералом Олександром Лебедєм в 1996 році був багато в чому пов'язаний з громадською думкою та реакцією населення Росії.

До кінця 90-х років ситуація стала різко змінюватися. У 1997 році на території Чечні раптом почалися викрадення російських журналістів і співробітників гуманітарних організацій, що подавалося пропагандою як «тероризм» з боку чеченців. Ніхто не звертав уваги на хронологічну послідовність і абсолютно очевидну тактику підготовки до другої війни. Не можу сказати, наскільки сприяв цьому Володимир Путін, що з'явився в кремлівській адміністрації в тому ж 1996 році, а через два роки – на посаді директора ФСБ. За два роки до його появи як російського прем'єр-міністра суспільство вже було готове до «заходів у відповідь». У серпні 1999 року події в Дагестані, що передували початку другої війни були закриті для журналістів, а основним джерелом інформації стали генерали спецслужб.

З появою Путіна в Кремлі як в.о. президента, а потім і обраного президента стало кінцем російської соціології. Не як науки, інститути працюють і стали отримувати ще більше державної підтримки. Настав кінець об'єктивній громадській думці. Стало зрозуміло, що пострадянська і російська соціологія багато в чому залежать від рівня пропаганди, як в СРСР. Якщо російський телеглядач, а слідом за ним і пострадянський, який живе в Казахстані, Таджикистані чи Білорусі, отримуватимуть інформацію односторонню й ангажовану, яка відображатиме тільки точку зору Кремля, то й думка більшості людей відповідатиме зусиллям пропагандистів.

Голова НТВ Володимир Кулістіков кілька років працював на Радіо «Свобода», а головний редактор служби інформації НТВ Тетяна Міткова відома тим, що в січні 1991 року відмовилася читати в ефірі радянського телебачення офіційне повідомлення ТАРС про події у Вільнюсі, за що була звільнена

Як виявилося, невеликий період в 10-12 років, починаючи з перебудови і закінчуючи появою в Кремлі Путіна, був недостатнім, щоб пострадянське суспільство навчилося не вірити пропаганді, намагатися шукати альтернативну інформацію, реально оцінювати ситуацію і трохи прогнозувати своє майбутнє. Як і в СРСР, в сучасній Росії громадська думка – це заслуга телеканалів та провідних пропагандистів, навіть незважаючи на те, якими вони були лише 15-20 років тому. Наприклад, голова НТВ Володимир Кулістіков кілька років працював на Радіо «Свобода», а головний редактор служби інформації НТВ Тетяна Міткова відома тим, що в січні 1991 року відмовилася читати в ефірі радянського телебачення офіційне повідомлення ТАРС про події у Вільнюсі, за що була звільнена. Така ж доля склалася у багатьох журналістів, які заробили в 90-х роках репутацію об'єктивних професіоналів, а зараз перетворилися на найактивніших пропагандистів.

Порівняння з журналістами цілком підходить для пояснення того, що сталося з суспільством, яке ще десять років тому висловлювало невдоволення чеченською війною, а зараз перетворилися на масу з однією думкою. Ще рік тому вони запевняли, що Україна і українці – найбільш близькі люди зі «слов'янського братства» і «православні одновірці», і раптом стали для росіян «бандерівцями» і «фашистами». Так було з Грузією 6 років тому, так буде завжди, поки громадську думку визначає рівень пропаганди. Тому не треба дивуватися тому, що Путін зараз майже як Сталін – вождь, батько народу, головний спортсмен і ветеринар. Не здивуюся, якщо 7 жовтня, день народження Путіна, стане святом і вихідним днем, як 4 листопада був названий «днем звільнення Москви від поляків», незважаючи на те, що у нього є офіційна назва – День народної єдності. Ніхто ж не питає – якої єдності, якого народу і чому. Але привід був для тієї ж пропаганди.

Щойно російські телеканали змінять інформаційну політику і з екранів пропаде Путін, а одного разу (можна помріяти?) урочисто прочитають вирок Міжнародного суду в Гаазі, то, запевняю вас, росіяни стануть ненавидіти нинішнього вождя так само, як його зараз нібито люблять

Вивчаючи багато років російську пропаганду, я звик ставитися до соціологічних досліджень як до тимчасового показника стану пострадянського суспільства. Щойно російські телеканали змінять інформаційну політику і з екранів пропаде Путін, а одного разу (можна помріяти?) урочисто прочитають вирок Міжнародного суду в Гаазі, то, запевняю вас, росіяни стануть ненавидіти нинішнього вождя так само, як його зараз нібито люблять.

Російська громадська думка потрібна винятково для Кремля – для самозаспокоєння, бо в Росії соціологія підпорядкована одному – визначенню ступеня вождизму, а не демократії та якості життя. Це все одно, що питати тюленів Охотського моря про якість корму слонів у Серенгеті.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG