Сабріє Ветанова
...Якось дивно називати братами і сестрами тих, кого ніколи не знав і навіть не бачив. Дивуєшся, коли слова, ще не сказані тобою, але які вже дозріли в голові, вимовляє вголос десь в іншій частині твоєї країни ледь знайома людина, що поділяє твоє світосприйняття.
Не менш дивно, коли випадкове знайомство в соцмережах перетворюється на міцну дружбу, коли люди, які бачили один одного тільки на аватарці, готові простягнути руку допомоги. Один великий соціальний організм, з одним серцем на всіх, яке відбиває один ритм. Так народжується нація, для якої територія, державні символи – не просто абзац в Конституції, так народжується українська нація. Нація, в якій кримськотатарські діти, мусульмани, дорожать тризубом і з трепетом тримають в одній руці синьо-жовтий прапор, а в інший – свій, з тамгою, а українець не соромиться назвати себе кримським татарином.
Через десятиліття інші покоління оцінять цей урок історії. Чверть століття потрібно було прожити пліч-о-пліч, щоб тільки сьогодні зрозуміти, наскільки ми близькі. Ми – українці і кримські татари
Це величезне надбання, яке складно побачити на малій відстані, але через десятиліття інші покоління оцінять цей урок історії. Чверть століття потрібно було прожити пліч-о-пліч, щоб тільки сьогодні зрозуміти, наскільки ми близькі. Ми – українці і кримські татари. Ми були сусідами, які жили в одному під'їзді, але ніколи не бачили один одного, не вітали один одного, та й, за великим рахунком, і знати не знали, як кого звуть. Однак прийшов час знайомитися ближче, шкода, що тільки тепер, через біль, війну і втрати.
Кримські татари – це не плов, чебуреки і пахлава, це історія довжиною в століття. Історія, переважно наповнена сльозами, нашими сльозами. Поламані долі, понівечені покоління заради однієї святої мети – повернутися додому. Зрозумійте, для нас – це Земля свята, і немає нічого дорожчого за цю землю, про клаптик якої, вмираючи, мріяли наші предки.
Кримські татари – це не плов, чебуреки і пахлава, це історія довжиною в століття. Історія, переважно наповнена сльозами, нашими сльозами
Те, що зараз відчуваємо ми – це не страх насильства, це не побоювання війни, це загроза втратити те, заради чого ми виживали на Уралі і в Азії, втратити Крим фізично.
Ви, українці, пережили чимало, тому й розумієте нас з півслова, ми були поруч з вами завжди, коли ви обстоювали своє право на незалежність, залишаючи наше право на Батьківщину на потім. Ви не знали про нас нічого, коли ми спокійно, без обурення вчили державну мову, шанували ваші скорботні дати, оплакували наших з вами загиблих тоді і зараз. Ми були і залишаємося з вами єдиним цілим, ми терпляче чекали і допомагали вам стати справжніми господарями своєї країни, щоб одного дня отримати за розуміння і підтримку право на свою Батьківщину. Ми завжди були чесні з вами. Не множте сумніви, не обсипайте наші голови запитаннями «коли ви вже...?».
Ми не воюємо, ми не стріляємо. Ми пережили багатьох царів, генсеків і президентів, ми залишалися вірними собі, ми не змінювали принципів. Ми жили заради Криму. Ми боролися навіть тоді, коли мовчали... Ми не зможемо без Криму, а Крим не зможе без нас. Не вимагайте від нас війни...
Сабріє Ветанова, кримчанка
