Зустрічалася з генеральним секретарем Норвезького Гельсінського Комітету. Потім з представниками ОБСЄ. Потім з Дюком. Потім з Катериною, після якої заблукала. Поки гуляла Катерининською, Дерибасівською, Грецькою, вдивлялася в обличчя перехожих і думала: чим же так примітні одесити? Чим вони від людства відрізняються?
Поки думала, почула поруч боязке: «Ви – Ліза?» – «Так» – «Я ваша читачка. Читаю Вас у Фейсбуці, а зустріла на Дерибасівській, хоча я не з Одеси і Ви. Але ми разом з Криму».
Поговорили. Розійшлися. Я пам'ятаю, що мені треба додому, але не пам'ятаю, куди. Побачила міліціонера. Підійшла. Запитала, як дістатися до Фонтанської дороги? Він насторожився. Задумався і потім випалив: «Тудою йде 185-й автобусний, але не доходить. Йому все-одно, куди Вам. Виходьте на 10 квітня, там потрусіть булками пару кварталів і Вам намалюється Ваш будиночок».
Я кинулася тудою, зайшла в автобусний. Поцікавилася про всяк випадок у воділи, де 10 квітня. Він задумався і промовив: «Я Вам скажу. Нагадайте мені через 25 хвилин». Я вперше почула, що в автобусі відстань міряється не кілометрами, не зупинками, а хвилинами. Тут же одна літня жінка поруч сказала, що водила всім каже про 25 хвилин, вона за ним довго стежила, тому його інформації не вірить і сама скаже мені, коли виходити.
Вона виявилася надмірно активною і постійно давала рекомендації. «Вам виходити через 2 сімафори». Я чесно відрахувала 2 світлофора і посунувся до дверей. Жінка оцінила мою передислокацію і досить голосно сказала: «Ви куди?» – «На вихід. Два світлофори проїхали» – «Та ви шо? Знущаєтесь? Цей сімафор ніколи не працює, він не рахується».
Я проїхала ще один світлофор і вже налаштувавшись вийти, почула ззаду себе: «Женщино! Ви як з Місяця! На цей сімафор ніхто ніколи уваги не звертає. Стійте вже, невгамовна».
Коли під'їжджали до наступного сімафору, я вже дивилася на неї насторожено. Оцінююче подивившись на мене, жінка-путівник вимовила: «Ви мені вже робите нерви. Невже не зрозуміло, що Вам тут треба виходити? Суньтеся до заднього проходу енергійніше».
Коли я вийшла, зрозуміла, що тепер остаточно заблукала. Один жалісливий чоловік пояснив мені, що до Фонтанської ходить автобус, але так як я молоденька, то можу і пройтися. На середині шляху я зрозуміла, що мені треба пройти як мінімум 5 семафорів. Зупинки вже поруч не було. Я переконувала себе, що гуляю.
Коли-таки добрела до Фонтанської, виявилося, що йти до світлого майбутнього мені ще далеко. Повз мене летів паровоз, вперед. Видно, в комуну. Від повної безвиході, бо телефон сів ще на Дерибасівській, я вирішила запитати ще в однієї одеситки, як мені пройти на Авдєєва-Чорноморського. Вона розрахувала мій маршрут і розповіла: «Значить, це Вам треба пройти он до того місця, де зараз йде транвай. Ну ось бачите, йде транвай? Ну он... Ну що, не бачите? Ось він вже пройшов. Так ось, коли він йшов ще там, Вам треба завернути на вулицю... Ой, чи то Черкеська, чи то Черкаська, чи то Черешнева... Коротше, на Че. Запитайте там, коли повернете».
Я їй подякувала й пішла. Бабулька в цей час оговталася: «Ой, згадала вулицю – Сільрадівська!» – «Ага…», – відповіла я і пішла вже зовсім невпевненим кроком. Почула, як бабулька позаду причитала: «Понаїхали тута. Вулиць не знають, а туди ж… Бери собі таксомотор і їдь хоч на Котовського… Пішла собі. Хоч би покашляла бабі за труди. Ледве їй вулицю згадала…». І лише вдома я довідалася, що в Одесі покашляти – це заплатити за її участь у моїй нелегкій вуличній долі.
Таки різняться одесити від інших націй та народностей. Це щось невловиме, щось ефемерне… але наше, рідне, українське та вільне!
Ліза Богутскі, кримчанка, блогер, правозахисниця
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
