Група уральських та українських музикантів створила антивоєнний кліп «Жінки втомилися народжувати солдат». За тиждень в YouTube ролик подивилися майже 130 тисяч осіб.
Михайло Вексель, один з творців кліпу, стверджує, що на Уралі живуть ідейні подвижники. І ось, його друг і колега в Челябінську Роман Грибанов одного разу подзвонив з ідеєю зняти антивоєнний кліп. У підсумку в ролику знялися уральські групи «Брати Єнотови» і «Аріель», музикант Гаррі Ананасов, українська «Ревенко-бенд», а партію гітари виконує італійський гітарист Руді Ротта. Михайло Вексель каже, що треба було всього кілька разів злітати в Челябінськ, один раз в Італію, в Верону, і відео було готове.
– Що послужило поштовхом для вас, чому ви раптом вирішили, що ідея вашого приятеля Романа Грибанова прекрасна?
– Я думав про це ще до дзвінка Роми. Цих кадрів багато в інтернеті. Знаєте, коли донька Цвєтаєвої запитала: «Мама, хто такий Бонапарт? Що таке Наполеон?», Та відповіла: «Як, ти що, не знаєш – це ж в повітрі!» Тут, напевно, те ж саме – в повітрі. Ця тема не те що має приходити в голову, вона присутня кожен день. У мене були якісь думки про те, що, може бути, покликати українського музиканта Олексія Ревенка та челябінських музикантів, щоб українець співав російською, а росіяни – українською. Весь цей дружний спільний проект замішати з кадрами хроніки і додати елемент єдності у вигляді відпускання кульок кольорів наших прапорів. Так що ідея не одномоментна.
– Цей кліп не політичний, як заявляється. Ви намагалися його зробити винятково людським, гуманітарним, і тому назва кліпу «Жінки втомилися народжувати солдат» має дійти до людської душі. Але є два моменти. Перший полягає в тому, що будь-яка спроба говорити про солдатів, зокрема спроба матерів загиблих солдат говорити про своїх синів, зараз вважається в Росії політикою. За це б'ють журналістів, за це намагаються заткнути рот навіть Комітетові солдатських матерів.
– Так, можливо. Будь-яке висловлювання в безповітряному просторі вважається політичним. Мабуть, вся обстановка така, що це вважатимуть політичним жестом, хоч ми на це наголошуємо кілька разів – це не політика. Мабуть, сама собою ситуація нездорова, коли будь-яке гуманітарне висловлювання вважається політичним і політикою може вважатися навіть акція за гуманітарні цінності.
– І як ви з цим плануєте впоратися?
– Ніяк, я не бачу тут якоїсь проблеми. Політика, мені здається, все одно стоїть нижче здорового глузду гуманітарного плану. Розуміння того, що війна – це погано, мир – це добре, все одно має стояти вище політики. В цьому випадку, коли ми говоримо – досить вбивати людей, мені здається, ця доктрина вище політичної. Я не бачу, як політика може на мене натиснути.
– Другий момент. Якщо ви подивитеся російське телебачення зі сторони, то ви помітите один дуже страшний момент: російське телебачення намагається позбавити людськості український народ, українську націю як таку. Про людей не говорять як про людей, про людей говорять як про «хунту», «бендерівців», «бандерівців», і далі за списком. В пропаганді за зведеннями новин або тим, що вважається новинами, не стоїть людина. А у вас в центр поставлена людину, українські біженці, які живуть в Челябінську і позують в кліпі.
– Я дуже радий, що ми будемо зараз говорити про це. Тема того, що те, що ми бачимо по телевізору, йде врозріз з реальністю, на жаль, в ході монтажу в кліпі простежується не дуже добре. Але, може бути, ви помітили, що автор тексту Юрій Богатенков у мене в кінці сидить перед заклеєним телевізором. Телевізор заклеєний хрест-навхрест, як блокадне ленінградське вікно. Той телевізор, який Юра вмикає, звідки спочатку картини війни проектуються на нього самого, ближче до кінця заклеєний. Для мене теж було важливо підкреслити, що не потрібно, може бути, слухати все те, що ми чуємо з центральних каналів, вже тим більше вірити цьому. На жаль, багато чого не ввійшло в кліп, неможливо все впхнути. Зараз це два кадри, і вони виглядають не дуже рідними, мені їх простіше було викинути для ритму, динаміки монтажу, але саме їх я залишив, бо дуже важливо було залишити. Телевізор потрібно вимикати, заклеювати, не слухати, що з нього говорять.
– А як Юрій Богатенков сам поставився до того, що його пісня, яка була написана ще в 1988 році, зараз була взята і використана під зовсім нове звучання, яке, хочете ви чи не хочете, як ми говорили, все одно вийшло політичним?
– Дуже добре він до цього поставився, з натхненням взявся, переписав якісь слова, нові аранжування з челябінським музикантом написали. Винятково позитивно. Більш того, мені здається, ми всі, і Льоша Ревенко, і Юра Богатенков, ми всі на одній хвилі стали робити. Відбувається щось неправильне, і мені здається, ми єдині були в цій думці.
– Ви вибирали російські групи, які брали участь у записі, ви вибирали українських музикантів. У загальній складності ваш кліп вміщує близько трьохсот чоловік. Ваше відчуття, люди нормально реагували на те, що ви до них приходили і говорили: а ось давайте заспіваємо антивоєнну пісню?
– Ви знаєте, я сам очікував поганого. Я очікував, що зараз лавина бруду виллється. На мій подив, навіть на YouTube дві тисячі плюсиків, сто мінусиків. Може бути, в Челябінську якось спокійніше, може бути, ми оточили себе такими людьми. У нас був один-єдиний епізод, коли починали знімати цю сцену з кульками в центрі Челябінська, у нас був один-єдиний епізод: якийсь дядечко, від нього не дуже добре пахло, прибіг, почав розмахувати руками – бандерівський прапор. Ось, мабуть, і все, більше ніякого негативу не було. Я розумію, про що ви говорите: бачу це на кожному кроці, на багатьох форумах в інтернеті. Але в рамках цієї роботи чомусь такого не було.
– Яке себе відчувати людиною, яка створила кліп під назвою «Жінки втомилися народжувати солдат» в розпал військових дій?
– Не знаю. З одного боку, я весь час роботи над цим кліпом боявся не поранити, не зачепити ці почуття, адже ми звертаємося безпосередньо до цих жінок, до матерів. Дотримати відповідності і сказати акуратно. Але, з іншого боку, підібрати такі виразні засоби, які б били, які б працювали. З одного боку, військова тема, тема конфлікту, з іншого боку, пісня антивоєнна, за мир, проти конфлікту, проти дій уряду. І тут було важливо підібрати жорсткі метафори з монтажу: от діти, от молоді жінки плетуть вінки, от жінки, від яких йдуть діти, ось кадри війни. З одного боку, потрібно було жорстко працювати. З іншого боку, дбайливо поставитися до адресатів, до яких ми звертаємо цей кліп. На презентації в Челябінську в кінотеатрі біженки плакали, хтось побачив там свої зруйновані міста, а хтось просто впізнав себе в схожій ситуації. Я отримав тисячі відгуків, що я, мовляв, така-то мразь, що продався, та інше. Але почуття тих, про кого мені варто турбуватися, мені здається, ми не образили. Так що, відповідаючи на ваше запитання, як себе почувати в розпал війни: нічого страшного, нормально, ми з Челябінська.
