Культурна антропологія передбачає, що існують якісь об'єктивні закони, за якими складаються народи та їхні мови. Один з таких законів говорить, що мови однієї групи, одного кореня, схильні до дії відцентрових сил, тобто схильні з часом розбігатися в сторони, набирати неповторного словникового запасу, множити пам'ятники власної літератури, ставати все менш зрозумілими представникам інших етнічних спільнот. Повернути таку мову в початковий стан, «закрити» неправильне наріччя, якщо воно стало мовою спілкування досить численного народу і вже сформувало представницьку культуру, ніколи і нікому не вдавалося. Навіть якщо комусь дуже хочеться. Хіба що носіїв «нехорошої» мови, грубо кажучи, викорчувати під корінь. Але й цього поки нікому не вдавалося.
На початку XX століття мала поширення теорія «чехословакізму». Вона доводила, що жодних словаків в природі не існує – є нащадки загального західнослов’янського племені чехів, які заблукали в горах і долинах Верхньої Угорщини та зберегли через свою певну дикість старовинні прислівники і місцеві діалекти. Якийсь – правда, дуже недовгий – час, ця теорія підводилася навіть під прагоцентричну політичну практику: мовляв, для чого словакам національні права, раз вони рано чи пізно стануть чехами, отримавши належне виховання?
Чим закінчився експеримент, відомо. Спільний корінь аж ніяк не означає, що і крона має бути спільна. Є два народи, що живуть у сусідніх державах. Відночини між ними сьогодні кращі, ніж будь-коли в історії. «Дружба народів» таким реальним братством ніколи не оберталася. Дружба дружбою, а гроші нарізно – одними грошима в двох державах не заплатиш.
Те, що має місце в сучасній Росії, – революція двієчників. Двієчник завжди впевнений, що закони пишуться для розумників і, якщо є достатня сила, їх можна як завгодно порушувати і навіть вивертати навиворіт
Те, що має місце в сучасній Росії, – революція двієчників. Двієчник завжди впевнений, що закони пишуться для розумників і, якщо є достатня сила, їх можна як завгодно порушувати і навіть вивертати навиворіт. Річки, якщо їм як слід пригрозити, потечуть назад, а яблуко впаде вгору. Коли Путін підняв Росію з колін і поставив на голову, з вуст багатьох шукачів «Русского мира» можна було почути таку виморочку: ніякого українського народу немає і не передбачається, Україна – суцільне історичне непорозуміння, і якби не хрущовська примха, були б і досі традиційні краї з їх заведеними назвами. Російський світ ділився б, як у давнину, на Русь Велику, Малу, Білу і Червону (вона ж Пряшівська). Ну, плюс пізніші добровільні приєднання – Новоросія, Лужица з Померанією, Прибалтійська Русія, помилково названа Прусією, Карловарщина і все, що знадобиться надалі. За такої розкладки ні про яку українську мову, зрозуміло, говорити не доводиться. Вщент споганений глумливий діалект великої і могутньої, завжди вважався південноруським, названий на наругу «мовою», має зникнути. Якщо знадобиться – разом зі своїми носіями «украми».
Якщо я й перебільшую, то тільки зовсім небагато. Один з перших геноцидів минулого століття – сталінський голодомор – мав саме таку надзадачу: викорінити значну частину місцевого населення. Не випадково області, призначені до вимирання населення, були обнесені колючим дротом і кулеметними гніздами розстрільних батальйонів. Гігантські території, що втратили мільйони корінних жителів, заселялися потім приїжджими, байдужими до розповідей старих – та й не було більше оповідачів, все вимерло голодною смертю, поки в Німеччину йшли на виконання торгових договорів ешелони з українською пшеницею. Тоді й виникла в цих незаселених місцях російськомовна меншина шляхом розподільного заселення.
Товариш Сталін дивився далеко і копав глибоко. Над викоріненням злоякісної української проблеми він вже тоді працював систематично. Його люди усвідомлювали, що недостатньо відключити від мовної творчості інтелігенцію – вона-то зазвичай і купується, і продається. Але є стихія, яка звертається до народної душі не опосередковано, а безпосередньо. Це усна традиція, фольклор. В Україні існував своєрідний інститут кобзарів. Ці народні оповідачі й піснярі не вимерли в період XVI-XVIII століть, тобто і тоді, коли Росія порушила власні зобов'язання, що випливали з усіх угод, які передбачали українську автономію, і тоді, коли російські царі Петро та Катерина послідовно русифікували Україну (петровський указ «церковныя старыя книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковными книгами справливать прежде печати дабы никакой разны и особаго наречия в оных не было» і таємна інструкція Катерини, теж Великої, Генерал-прокурору Сената князю Вяземському про те, що Малу Росію й інших «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу»).
Коли давно зникли подібні їм казкові російські гуслярі, українські кобзарі залишалися носіями народної культури та історичної пам'яті. Сьогодні, в епоху надлишкових інформаційних потоків, важко уявити собі, яку роль зіграли ці люди у справі становлення і збереження колективної ідентичності переважно сільських районів нинішньої України. Їх роль без перебільшення можна назвати ключовою і вирішальною.
Задумуючи викорінення українства як такого, Сталін не міг обійти увагою кобзарів. Взимку 1934-35 років у Харків звезли всіх майстрів кобзи, яких тільки змогли розшукати у селах бійці особливих відділів НК. Їх виявилося 337 старців плюс якась кількість діточок-поводирів. Дві третини кобзарів були застрелені на місці, інші загинули в телятниках шляхом до сибірських таборів. Цитую за спогадами очевидця, зібраним в книзі «Свідчення»: «Я не історик, хоч і міг би навести чимало прикладів того, що означає трагічна доля. Наведу лише один приклад, страшніше якого не знаю. Згадувати про це нестерпно, і всякий раз, коли ця історія приходить на пам'ять, мене охоплює все той же жах. Так хочеться забути про побачене!». Автора мемуарів звали Дмитро Шостакович.
Народ України тепер розвернутий на Захід. У нього попереду – невимовні труднощі, але зроблене головне: від елементарної боротьби за національне виживання, від необхідності знову і знову доводити, що він взагалі є в природі, з власною культурою та історією, українці нарешті перейшли до становлення політичної нації: лояльність до країни важливіша за походження
Тонкий естет і гіперкультурна людина, Дмитро Дмитрович прекрасно розумів, кому і для чого знадобився цей жахливий злочин: «Вони були ходячим музеєм, живою історією своєї країни. В них були всі її пісні, вся її поезія і музика. І майже всіх їх застрелили впритул. Методично по одному – цих беззахисних, убогих, сивочолих і сліпих старців».
...В угар урочистостей з нагоди 62-річчя «нацвождя» чого тільки не було напридумано, яких тільки подвигів йому не було приписано. Забута була тільки головна справа його життя, абсолютний підсумок його воістину титанічних зусиль. Путіну вдалося круто розвернути в різні боки два східнослов'янських народи – і розвести їх, швидше за все, назавжди. Народ України тепер розвернутий на Захід. У нього попереду – невимовні труднощі, але зроблене головне: від елементарної боротьби за національне виживання, від необхідності знову і знову доводити, що він взагалі є в природі, з власною культурою та історією, українці нарешті перейшли до становлення політичної нації: лояльність до країни важливіша за походження. Українці перестали бути етносом і стали суспільством – можливо, настільки ж недосконалим, як будь-яке інше, як сусідні поляки або чехи, але європейським, а не євразійським незрозуміло чим.
Зате свій народ Путін повів іншим шляхом, вказав йому іншу дорогу життя – в сибірський скит. Там він буде обливатися крижаною водою, бити соболя і їсти смаженого бабака, читати передбачення сліпої Ванги і згадувати часи, коли росіяни писали великі книги і мріяли про польоти в космос.
Єфім Фіштейн, міжнародний оглядач Радіо Свобода
Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
