Тетяна Дейко
Я завжди любила кримську осінь більше за весну. А вже цього року і поготів: ні весни, ні літа не помітила, та й осінь радує не так, як зазвичай.
Березень 2014 року зараз у мене асоціюється з холодним вітром, сльозами, страхом і почуттям безсилля. А ще згадую, як йшла повз жінок, які вишикувалися вздовж тротуару і продавали – хто молоко, хто зелень, хто овочі, – і виділила серед них літню кримську татарку, котра стояла трохи осторонь, окремо від інших. Їй було явно незатишно, погано, холодно. Я купила в неї якісь овочі й сказала, що бажаю їй добра. А вона раптом розплакалася. У багатьох тоді очі були на мокрому місці.
Ще залишився в пам'яті день 8 березня, на виїзді з Євпаторії – довга шеренга жінок із плакатами, жовтими і блакитними кульками, прапорами. А потім під'їхали чоловіки і роздавали жінкам гвоздики.
Переважна більшість учасниць цієї акції були кримськими татарками.
9 березня – 200 років від дня народження Тараса Шевченка. На мітингах на честь його пам'яті теж було багато кримських татар.
Тому, коли я зустрічаю в коментарях закиди кримським татарам, що вони, мовляв, не протестували, я згадую тих, хто був поруч зі мною. Кого було більше – українців? Росіян? Чи все-таки кримських татар?
Йдучи вулицею, зустрічаю хлопчину, з-під куртки якого видно синю футболку з тамгою. Кажу, що мені дуже подобається його футболка і що вона йому личить. Він дивиться трохи недовірливо, але чемно дякує.
Вулицею пролітають машини з кримськотатарським весіллям, майорять прапори з тамгою. Ми з подругою махаємо руками, вітаючи молодих, і у відповідь нам сигналять.
Виходячи з маршрутки, говорю водію-кримському татарину «саг' ол!» – і він посміхається у відповідь.
І мені не потрібно розповідати про міжнаціональні конфлікти в Криму. Я чітко знаю, хто мені друг, хто ворог, а хто і не друг, і не ворог, а так...
Тетяна Дейко, кримчанка, блогер
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
