Вечір, Тбілісі. Ми – делегація представників українських медіа, – гуляємо у парку і фотографуємося на тлі мосту Миру. Почувши українську мову, до нас підходять двоє чоловіків років шістдесяти. Вони просять розповісти, як у нас там, в Україні, справи.
Під час бесіди мої колеги, вказуючи на мене, кажуть: а от вона, – бачите, – з Криму. Один з чоловіків повертається до мене, і я бачу, як його очі наповнюються сльозами.
Так я вперше побачила сльози Грузії.
Я приїхала до Грузії в пошуках відповідей. Хотіла своїми очима побачити країну, яка пережила агресію з боку Росії, яка втратила частину території, яка пройшла через період інформаційної війни. Хотіла дізнатися, як у Грузії вирішували проблеми переселенців, які були змушені втекти з окупованої Росією Абхазії, як зараз живуть ці переселенці, через роки після вимушеної втечі.
Я вважала, що готова багато до чого, але виявилася не готовою до сліз, які з'являлися в очах людей, які дізнавалися, що я приїхала з окупованого Криму.
Це не та відповідь, яку я хотіла отримати, але це мій перший урок, який я привезла з Грузії: біль втрати не вщухає ніколи. Можуть пройти десятиліття, і люди якось навчаться з цим жити, але як тільки старий агресор відріже від нової країни ще трохи землі і людей, весь пережитий жах спливе на поверхню, і виллється сльозами – гарячими, як джерела в центрі Тбілісі або як пісок на пляжах Криму.
«Не втрачайте зв'язок з Кримом. Як би не було важко, що б не трапилося. Інакше ви назавжди втратите людей, які як ніколи потребують підтримки та інформації», – говорять в Грузії.
Дивлячись на Абхазію, жителі якої вже не хочуть ніякого спілкування з Грузією, я розумію, як легко руйнуються старі зв'язки, особливо, якщо в цьому зацікавлені окупанти. Саме для них важлива ізоляція жителів окупованих територій – зокрема й інформаційна та емоційна.
Заради людей, які залишилися за межею, проведеною не нами, заради майбутнього нашої країни і на спасіння наших душ, ми не повинні втрачати зв'язок з жителями окупованих територій. Це другий урок, який дала мені Грузія.
У складі нашої делегації були жителі різних куточків України, і в кожного з нас була своя історія війни, окупації і втрат. Але коли ми розповідали свої історії, то в очах грузинських колег ми бачили впізнавання.
Наш спільний ворог діє схожими методами – і на Керченській переправі, і на блокпосту під Луганськом, і (колись) в Сухумі. Безумовно, він удосконалює свої методи, і час від часу перевидає методички, але загальний стиль залишається незмінним. Він розділяє не тільки міста – він поділяє народи. Він вносить смуту там, де треба зімкнути ряди. Сіє сумніви серед тих, хто має бути непохитний.
Один з найголовніших уроків, який я отримала в Грузії, – це те, що тут українців не поділяють на захід і схід. Всіх нас, від Криму до Чернігова, від Луганська і до Львова, вважають постраждалими від агресії Росії. Усім нам, від Одеси до Харкова, бажають миру і перемоги. Нас, українців, в Грузії не ділять на «вату і вишивату». І це – те, чого не вистачає тут і зараз.
І наостанок: я не хочу плакати за Кримом, як плачуть мої друзі за втраченою Абхазією. Це нелюдяно: змушувати людей знову і знову переживати день, коли життя було зруйноване, а дім навіки втрачений.
Сльози Грузії, сльози України – вони будуть проливатися знову і знову доти, поки цілісність наших країн буде перебувати під загрозою, а люди, народжені вільними, – жити під загрозою ув'язнення.
Коли я на вулиці Тбілісі дивилася в очі незнайомця, повні сліз, я зрозуміла: якщо ми не повернемо окуповані землі і людей, то будемо шкодувати про це вічно. Бо країна – як людина: вона може бути цілою, а може втратити цю цілісність і жити з незагоєною раною.
Але знаєте, що? Навіть у цьому випадку вона може перемогти.
Я знаю, що Грузія вистояла. Після всього, що з нею зробили, вона все-таки перемогла. Я бачила це на вулицях Тбілісі – там немає російськомовних вивісок, там все дихає історією і самобутньою культурою. Я чула це в шумі міста: там люди говорять між собою грузинською мовою, а молодь – ще й англійською.
Я бачила в Грузії вільних людей, готових допомогти нашій країні, які вболівають за нас, як за братів. І нехай там вистачає проблем, але я бачила головне: бажання зберегти свою культуру і незалежність. Не можна вбити прагнення бути вільним. Ворог не всесильний. І це ще один урок, який я привезла з Грузії.
Леся Приморська, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
