Доступність посилання

ТОП новини

Сльози Грузії: кілька уроків для України


Грузія, жовтень 2014 року
Грузія, жовтень 2014 року

Вечір, Тбілісі. Ми – делегація представників українських медіа, – гуляємо у парку і фотографуємося на тлі мосту Миру. Почувши українську мову, до нас підходять двоє чоловіків років шістдесяти. Вони просять розповісти, як у нас там, в Україні, справи.

Під час бесіди мої колеги, вказуючи на мене, кажуть: а от вона, – бачите, – з Криму. Один з чоловіків повертається до мене, і я бачу, як його очі наповнюються сльозами.

Так я вперше побачила сльози Грузії.

Грузія, жовтень 2014 року, фото автора
Грузія, жовтень 2014 року, фото автора

Я приїхала до Грузії в пошуках відповідей. Хотіла своїми очима побачити країну, яка пережила агресію з боку Росії, яка втратила частину території, яка пройшла через період інформаційної війни. Хотіла дізнатися, як у Грузії вирішували проблеми переселенців, які були змушені втекти з окупованої Росією Абхазії, як зараз живуть ці переселенці, через роки після вимушеної втечі.

Мітинг проти анексії Абхазії, Тбілісі, листопад 2014
Мітинг проти анексії Абхазії, Тбілісі, листопад 2014

Я вважала, що готова багато до чого, але виявилася не готовою до сліз, які з'являлися в очах людей, які дізнавалися, що я приїхала з окупованого Криму.

Це не та відповідь, яку я хотіла отримати, але це мій перший урок, який я привезла з Грузії: біль втрати не вщухає ніколи. Можуть пройти десятиліття, і люди якось навчаться з цим жити, але як тільки старий агресор відріже від нової країни ще трохи землі і людей, весь пережитий жах спливе на поверхню, і виллється сльозами – гарячими, як джерела в центрі Тбілісі або як пісок на пляжах Криму.

Мітинг проти анексії Абхазії, Тбілісі, листопад 2014
Мітинг проти анексії Абхазії, Тбілісі, листопад 2014

«Не втрачайте зв'язок з Кримом. Як би не було важко, що б не трапилося. Інакше ви назавжди втратите людей, які як ніколи потребують підтримки та інформації», – говорять в Грузії.

Дивлячись на Абхазію, жителі якої вже не хочуть ніякого спілкування з Грузією, я розумію, як легко руйнуються старі зв'язки, особливо, якщо в цьому зацікавлені окупанти. Саме для них важлива ізоляція жителів окупованих територій – зокрема й інформаційна та емоційна.

Грузія, жовтень 2014 року, фото автора
Грузія, жовтень 2014 року, фото автора

Заради людей, які залишилися за межею, проведеною не нами, заради майбутнього нашої країни і на спасіння наших душ, ми не повинні втрачати зв'язок з жителями окупованих територій. Це другий урок, який дала мені Грузія.

У складі нашої делегації були жителі різних куточків України, і в кожного з нас була своя історія війни, окупації і втрат. Але коли ми розповідали свої історії, то в очах грузинських колег ми бачили впізнавання.

Грузія, жовтень 2014 року, фото автора
Грузія, жовтень 2014 року, фото автора

Наш спільний ворог діє схожими методами – і на Керченській переправі, і на блокпосту під Луганськом, і (колись) в Сухумі. Безумовно, він удосконалює свої методи, і час від часу перевидає методички, але загальний стиль залишається незмінним. Він розділяє не тільки міста – він поділяє народи. Він вносить смуту там, де треба зімкнути ряди. Сіє сумніви серед тих, хто має бути непохитний.

Грузія, жовтень 2014 року, фото автора
Грузія, жовтень 2014 року, фото автора

Один з найголовніших уроків, який я отримала в Грузії, – це те, що тут українців не поділяють на захід і схід. Всіх нас, від Криму до Чернігова, від Луганська і до Львова, вважають постраждалими від агресії Росії. Усім нам, від Одеси до Харкова, бажають миру і перемоги. Нас, українців, в Грузії не ділять на «вату і вишивату». І це – те, чого не вистачає тут і зараз.

І наостанок: я не хочу плакати за Кримом, як плачуть мої друзі за втраченою Абхазією. Це нелюдяно: змушувати людей знову і знову переживати день, коли життя було зруйноване, а дім навіки втрачений.

Сльози Грузії, сльози України – вони будуть проливатися знову і знову доти, поки цілісність наших країн буде перебувати під загрозою, а люди, народжені вільними, – жити під загрозою ув'язнення.

Коли я на вулиці Тбілісі дивилася в очі незнайомця, повні сліз, я зрозуміла: якщо ми не повернемо окуповані землі і людей, то будемо шкодувати про це вічно. Бо країна – як людина: вона може бути цілою, а може втратити цю цілісність і жити з незагоєною раною.

Грузія, жовтень 2014 року, фото автора
Грузія, жовтень 2014 року, фото автора

Але знаєте, що? Навіть у цьому випадку вона може перемогти.

Я знаю, що Грузія вистояла. Після всього, що з нею зробили, вона все-таки перемогла. Я бачила це на вулицях Тбілісі – там немає російськомовних вивісок, там все дихає історією і самобутньою культурою. Я чула це в шумі міста: там люди говорять між собою грузинською мовою, а молодь – ще й англійською.

Я бачила в Грузії вільних людей, готових допомогти нашій країні, які вболівають за нас, як за братів. І нехай там вистачає проблем, але я бачила головне: бажання зберегти свою культуру і незалежність. Не можна вбити прагнення бути вільним. Ворог не всесильний. І це ще один урок, який я привезла з Грузії.

Леся Приморська, кримчанка

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG